Поезії - Франко Иван Яковлевич - Страница 7

7

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не дру­ко­ва­но.

НЕЯСНА ДЛЯ ВАС ЦЯ ЛЕ­ГЕН­ДА...

Неясна для вас ця ле­ген­да І чуд­но чи­та­ти її? Не ли­чить ста­ра ре­ве­рен­да На хлопськії плечі мої. Що ж, пані, ті вірші не­ясні - То влас­ная повість моя: Мої роз­ча­ро­ван­ня власні І лю­тая му­ка-змія. Колись за нев­ласні про­ви­ни Цурались ме­не і кля­ли, - Мов Каїн отой по пус­ти­ни, Блудив я по рідній зем­ли. Докори зно­сив я і тру­ди І, хоч їх тя­гар мя ло­мив, Я при­ви­дом, з влас­ної гру­ди Розснованим, ду­шу кор­мив. Я з влас­но­го сер­ця і крові Творив собі радісний світ, Щоб скарб весь своєї лю­бові У нім помісти­ти як слід. А нині, ко­ли я вер­таю З сло­ва­ми любві до братів, Чи ж "щирі" сліпці не пус­ка­ють На ме­не зат­роєних стріл? Важка моя пісня, о пані, Бо важ­ко на серці мені: Мов чо­вен під ніч відірвавсь від прис­тані, Хитають ним хвилі, ша­ру­гою гнані, На небі ні зірки, вни­зу ж у отх­лані Таємні ми­го­чуть огні.

28/3 1889

НІ, ВДУРІТИ ДО­ВЕ­ДЕТЬСЯ...

Ні, вдуріти доведеться, роком кождий миг стається, дні повзуть важкі, німі із неволі у тюрмі. Діла, праці, хоч би злуди, щоб не ритись в власній груди, щоб забуть невольний стан, не ятрити давніх ран. Чарівнице злотокрила, пісне ніжна, пісне мила, ти візьми мя, не лиши, в край чудовий занеси! В край чудовий, в край казочний, де бездонний, непорочний сяє і смієсь блакіт, в чистий, ясний, кращий світ. Під блакітом тим іскристим ллєсь життя ключем пречистим, в жилах кров кипуча гра, сила груди розпира. Бог з сівнею полем ходить, в краю розум верховодить, дух геройський підліта, а царює красота. А хоч грає зло, мов тучі, пасті розніме гадючі, то найдесь герой як стій, що за край постоїть свій. Всяке зле чи добре діло, хоч як скрито б не сиділо, там усе на світ зійде і заплату ізнайде. Хоч часом наляже горе, кривда правду переборе, підла зрада під кінець царський осяга вінець, щира вірність у кайданах або в полі в лютих ранах - не лякайтесь: вся біда тільки проба і луда. Ще в останній крайній хвили встане правда із могили, сильна, юна, злу на страх, і розсипле зло на прах. Час, простір, замки могильні против неї всі безсильні, бо вони є сила та, що всім світом оберта. Мов змія, що в хвіст кусаєсь, з неї виплив, в ню вливаєсь вічний сил плідних потік, дух, природа, чоловік. В єдності живій з собою три могучі сили ті подають собі чергою з рук у руки золоті кубки з вічно молодою всецілющою водою. Не опреться тій воді, вічно юній правді щирій, ані зрада у порфірі, ні брехня у чорній рясі, в медоплинних слів прикрасі, ані військо незчисленне, ані навіть те страшенне смерті лезвіє студене в казці, в казці nota bene.

27/9 1892

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важ­ко, звільна На місто сніг вог­кий па­де й па­де; З гус­тої тьми жур­ба якась мо­гильна Вихилює ли­це своє бліде. Лампи го­рять. Ко­ле­са світлянії Довкола них тісняться, мер­ко­тить Кровавий блиск. Не­на­че сонні мрії, Фіакри ми­га­ють і ги­нуть вмить. На тро­ту­арах ще про­хо­жих си­ла: Циліндри, шу­би, модні боа дам І драні ла­хи - різно­барв­на хви­ля Пливе, гу­де, зіпреться тут і там. І я в юрбі, сум­ний і оди­но­кий, Пливу безв­лад­но, щоб від влас­них дум Втекти - та, невідступ­ний і гли­бо­кий, У серці все не­сесь зо мною сум. І на­че той, що то­не і в зне­силлі Шукає гілки, кор­ня, сте­бельця, - Так я між лиць тих в пестрій лю­ду хвилі Шукаю щи­ро дружнього ли­ця. І враз я зде­ревів і стре­пе­нув­ся, Щось гор­ло стис­ло, в груді спер­ло дух… Втікать ба­жав, та не по­во­рух­нув­ся, Мов ог­лу­шив ме­не важ­кий обух. То не обух! То йшла пе­ре­до мною Висока пос­тать, пря­ма та струн­ка. Оглянулась, хит­ну­ла го­ло­вою, Моргнула на про­хо­жо­го пан­ка. Оглянулась ще раз. Ве­ликі очі, Глибокі, темні, мов та чор­на ніч, Зустрілись з моїми й в без­донній ночі Пропали. Двоє їх спіши­ло пріч. А я сто­яв мов стовп. Юр­ба юр­бою Мене тру­ча­ла, штов­ха­ла раз в раз, Та я не чув ні хо­ло­ду, ні бо­лю, Мов ог­ник свідо­мості в мізку згас. “Вона!” - Із уст од­но те сло­во прис­ло, Та в нім бу­ла магічна міць страш­на! Мов камінь мли­но­вий, за шию тис­ло Мене од­но се сло­веч­ко: “Во­на!” Вона, ся гар­на квітка “сон царівни”, Котрої розцвітом втішав­ся я, Котрої за­пах був та­кий чарівний, Що й досі п'яна ним ду­ша моя! Вона, котрій я все ба­жав відда­ти, Весь скарб душі, всі ду­ми, всі чут­тя, Котрої слід я рад був цілу­ва­ти, В котрій вба­чав кра­су і ціль бут­тя! Та, що ме­не одніським сло­вом своїм Могла ге­роєм, генієм зро­бить, Обдарувать надією й спо­коєм, Заставить все най­ви­щеє лю­бить, - Та, що в руці від раю ключ дер­жа­ла, Вона йо­го за­ки­ну­ла в баг­но І чарівно­го сло­ва не ска­за­ла… Чи хоч в душі гри­зе її во­но? Не сло­вом - ру­хом, пог­ля­дом хо­лод­ним Мене зіпхну­ла в тем­ний рів без дна. Лечу!.. Ва­люсь! Та там вни­зу, в бе­зод­ни, Хто се про­па­щий, стоп­та­ний? Во­на! Стій, при­ви­де! Ска­жи, яка не­во­ля Тебе зіпхну­ла з радісних вер­шин? Хто смів кра­су й пиш­но­ту сього по­ля Втоптать в бо­ло­то і з яких при­чин? Чи го­лод, хо­лод і сирітства сльози, Чи та жа­га, що сер­це рве й скре­бе, Що хи­лить во­лю, мов та бу­ря ло­зи, На сей торг ганьби випх­ну­ла те­бе? Постій! Постій! Я вмію се відчу­ти. Моя лю­бов не згас­ла, ще го­рить, Зуміє рай­ський ключ із дна до­бу­ти, Зуміє рай за­пер­тий ство­рить. Не чує? Щез­ла з ним у пітьмі ночі, Лиш вид її про­шиб ме­не, як ніж. О, щоб бу­ли мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!