Поезії - Франко Иван Яковлевич - Страница 9

9

II Бачив ри­су­нок я десь - і за­був уже, де йо­го ба­чив, Чий то ри­су­нок був - Бекліна чи Мей­соньє. Мушля пер­ло­ва - то віз, а ме­те­ликів чвірка - то суп­ряг, Два амо­ре­ти малі - то два по­го­ничі їм. Пурпуром, зо­ло­том і ізма­раг­дом, сапфіром на­би­тий, Стелиться геть у безмір кру­то ве­сел­ча­ний шлях. Поле вни­зу, неп­ривітна стер­ня, то­горічне бу­дяч­чя, Пара ху­дих шка­пе­нят тяг­не, зігнув­ши­ся, плуг. За плу­гом, згорб­ле­ний теж і спотілий, орач пос­ту­пає, Тисне чепіги грудьми, істи­ком ски­бу тру­ча. Та вже спи­ни­ли йо­го амо­ре­ти, вже тяг­нуть за по­ли, Просять і тяг­нуть, ма­нять в поїзд пер­ло­вий сідать. З ост­ра­хом бідний орач по­зи­ра на не­зо­ра­ну ни­ву, На ко­не­ня­та свої, на мо­золі на ру­ках. Але но­га вже са­ма підня­лась і не слу­ха роз­суд­ка, Так і здається - трем­тить в поїзд пер­ло­вий сту­пить. Весно, се твій екіпаж! І твоя се ви­на, ко­ли сер­це Ще раз роз­су­док зла­ма, ще раз зо шля­ху збіжить. Так усміхаєсь йо­му про­ме­няс­тий той по­лет Ікарів, Навіть Іка­ра судьба не на­ля­кає йо­го. III Ні, амо­ре­ти, мені за по­го­ничів ви вже нез­далі: Надто ви, хлопці, палкі, над­то в їзді нет­ривкі. Надто бур­ливі у вас по­ри­ван­ня: раз блисків, по­жежі, А за хви­ли­ну вам бур, громів і тру­су да­вай. Надто, го­луб­чи­ки, ви па­те­тичні, засліплені тро­хи В своєму влас­но­му "я". Се не до ла­ду мені. Я вже ста­рий мо­реп­лав, як сма­ку­ють ті гро­ми і бурі, Знаю док­лад­но! Не­хай ро­бить собі їх Зе­вес! Досвідний ну­рок із ме­не: що в влас­но­му "я" там таїться На бо­ло­тис­то­му дні - знаю, го­луб­чи­ки, й се! Черепи стов­че­них мрій, кістя­ки не­оп­рав­да­них планів, Зломки дрібних по­жа­дань, тру­пи об­ман­них надій. Ах, а крім то­го, гидкі сли­ма­ки са­мо­любст­ва, ме­ду­зи Зависті, хро­би гри­зот, ке­фа­ло­по­ди підлот. Ні, амо­ре­ти, не вас за по­го­ничів взять я ба­жаю: Сонце, по­го­ду люб­лю, ясність і радісний сміх. Хай уже луч­че дідусь, сміхот­во­рець отой бо­ро­да­тий, Супряг ле­тю­чий же­не, зо­ло­то­сяй­ний гу­мор. Нам ні по­що поспішать - не вте­че від нас чор­на мо­ги­ла; Нам ніко­го прок­ли­нать, нам ніко­му до­ко­рять. Пристрасті в нас уляг­лись, ско­роспілки ілюзій об­па­ли, З ран, що жит­тя зав­да­ло, ще хіба шра­ми бо­лять. Та з життьової борні ми не вий­шли каліка­ми: сер­це Не віду­чи­лось лю­бить, іскри не згас­ли в очах. Нумо ж, діду­сю! Ха­пай за ті по­во­ди, з про­ме­ню ткані, На ро­ман­тичнім візку в край ре­алізму май­нем! Сонцем маєвим не­хай на­ше сло­во заб­лис­не, заг­рає, Жаль наш маєвим до­щем хай на ла­ни ка­по­тить. Наша лю­бов, мов маєва по­го­да, хай гріє-го­лу­бить, Гнів наш хай бу­де мов грім, що лиш міазми вби­ва, Але не­на­висть гонім і зневіру да­ле­ко від се­бе! Біль наш і сумнів на сміх, слізьми об­ли­тий, змінім.

В АЛЬБОМ П[А]НІ О.М.

У без­сон­ну ніченьку, Де сум - твій то­ва­риш, Скільки пе­ре­ду­маєш, Скільки пе­ре­ма­риш! Всі про­житі ра­дощі, Всі про­буті му­ки Йдуть, мов тіні тихії, Держачись за ру­ки. Йдуть, сміючись, пла­чу­чи - Не о влас­них си­лах, - Мрія-бо туж­ли­вая Їх не­се на кри­лах. Та мені в борбі важкій З тем­ни­ми дум­ка­ми Навіть у країну мрій Шлях заріс тер­на­ми.

Криворівня, дня 24 серп­ня 1902.

ХОДИТЬ ТУ­ГА ПО ГОЛІЙ ГОРІ...

Ходить ту­га по голій горі, Як ту­ман по до­лині, Сіє мрії й ба­жан­ня свої По ши­рокій пус­тині. Розлітайтеся, мрії мої, Будякове насіння, А де стріне­те сер­це жи­ве, Запускайте коріння! Запускайте коріння ціпке Аж у сер­це до грун­ту, Проти плісені, сну, мерт­во­ти Кличте ду­ха до бун­ту.

СІЙТЕ БІЛЬШ

I Посіяли трішки - та й страш­но: Чи зійде?..чи ще присіва­ти? Та сійте ж! - ми­нає по­су­ха - Не дур­но ж тим хма­рам сну­ва­ти… Не дур­но ж так до­щи­ком пах­не… Он хма­ра згу­щається чор­на, Край не­ба весь ско­ро об­гор­не.., От блис­кав­ка блис­не і грім як не трах­не! Не дур­но ж так до­щи­ком пах­не! *** Та хай би ж ся хма­ра і дур­но прой­де, Нова після неї сильніша прий­де: Не дур­но ж по не­бу тим хма­рам сну­ва­ти… Не бійтесь, не бійтесь іще присіва­ти! II Ой, як ма­ло, як ма­ло прос­ну­лось! Хай би мо­ре скоріш ско­лих­ну­лось! Якби зміг да Пе­ру­ном я за­раз же ста­ти, В од­ну мить зміг жит­тя б роз­бу­дить! Якби зміг в свої ру­ки всю си­лу зібра­ти, Що в вас сон­ною й досі ле­жить - Одна мить… Я б при­му­сив вас жить!