Поезії - Франко Иван Яковлевич - Страница 8

8

Відень, 6 па­до­лис­та 1892 р.

ТРИ ДОЛІ

З таємної бе­зодні не­бут­тя Маленьку іскор­ку, людськую ду­шу Покликано до зем­но­го жит­тя, На земні ра­дощі, на зем­ную ка­ту­шу. Вона ле­тить, мов зірка тая, Що з не­ба в безмір улітає, - Та ось спи­ни­лась на мо­мент; В півшля­ху три бо­гині-Долі Її стріча­ють, щоб по волі Їй на до­ро­гу дать пре­зент. І мо­ви­ла од­на: "Ду­ше щас­ли­ва, Даю тобі та­лант яр­кий, Будь сильна ти, і яс­на, і мис­ли­ва, Твій ум жи­вий, твій зір пал­кий!" А дру­га мо­ви­ла: "Від ме­не Прийми ба­га­тий скарб чут­тя, Бажання прав­ди нест­руж­де­не, Бажання вільно­го жит­тя. Фантазія твоя хай бу­де мно­гоп­лод­на, А в серці твоїм хай го­рить Огнем мо­гутнім гордість бла­го­род­на, Перед ніким чо­ла щоб не ко­рить". Та тре­тя, злоб­ная ста­ру­ха, Всміхаючись на ті сло­ва, На ду­шу своїм ду­хом ху­ха І ось що скиг­лить, мов со­ва: "Ай-ай, роз­щед­ри­лись сест­риці! Ось ця­цю ви­най­шли яку! Добра повніські ру­ка­виці На неї сип­лють без ліку. Та що се, ви яко­гось Дан­та, Ге­те Чи Шеллі з неї хо­че­те зро­бить? Ну, лю­боньки, без ме­не ви не втне­те, Мені ж ге­роїв тих по ву­ха вже до­сить! Чекайте ж, я да­ру­но­чок їй дам Такий, що ваші пишні да­ри Їй бу­дуть не кош­тов­ний крам, А гірш тяж­кої му­ки й ка­ри. Іди ж собі, ду­ше, у свою путь, - Що тер­ням всте­ле­на тобі, не роз­ма­ри­ном! А чим тобі на світі буть? Будь ру­си­ном і хлопським си­ном! Талант твій бу­де рвать те­бе Між лю­ди, в вир жит­тя мо­гу­чий, В ве­ли­ких діл і намірів ігрисько, Та врод­жен­ня й мій при­суд не­ми­ну­чий Тебе по по­яс заг­ре­бе В баг­но грузьке, в кло­потів му­рав­лисько. Той зарід си­ли, що іскриться в тобі, - Ні, ти не розів'єш йо­го як слід. Без вправ, без зма­гань, на­че в гробі, Його за­ду­шить твій нез­дар­ний рід. Твій ум хоч бу­де вічно рваться До світла, прав­ди і доб­ра, Та ввік не зду­жає доб­раться До тої течії, кот­ра Його б заплідни­ла на зріст, Йому да­ла би влас­ний зміст, Ярку ство­ри­ла б індивіду­альність, Дала би форм, ду­мок оригінальність. Се не для те­бе, син­ку мій! Ти бу­деш за чу­жим слідом все гнаться, Із по­ми­лок чу­жих нічо­го не нав­чаться І пов­то­рять за­ди по указці чужій. Твоє чут­тя тобі за пек­ло ста­не, Його топ­та­ти­муть усі, Аж сміття з скар­бу зро­биться по­га­не, Аж за­висть роз­рос­тесь, лю­бов зав'яне, Гірка от­ру­та ли­шиться в душі. Бажати бу­деш прав­ди ду­же, Та з по­мил­ки у по­мил­ку блу­кать, - Ніхто те­бе не ви­тяг­не з ка­люжі, Хіба лиш бо­жа бла­го­дать".

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не дру­ко­ва­но.

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

Поклін тобі, моя зів'яла квітко, Моя розкішна, невідступ­на мріє, Останній се поклін! Хоч у жит­тю стрічав те­бе я рідко, Та все ж мені той спо­гад сер­це гріє, Хоч як бо­лю­чий він. Тим, що ме­не ти к собі не пус­ти­ла, В моїх ти гру­дях зглу­ши­ла і вга­си­ла Любовний ди­кий шал, Тим ти в душі, сумній і оди­нокій, Навік впи­са­ла яс­ний і ви­со­кий Жіночий іде­ал. І нині, хоч нас ділять до­ли й го­ри, Коли на ду­шу ля­жуть злії змо­ри, Тебе шу­ка ду­ша, І до твоєї груді при­па­дає, У стіп твоїх весь свій тя­гар ски­дає, І го­лос твій весь плач її вти­ша. А як ко­ли у сні те­бе по­ба­чу, То, ба­чит­ся, всю злість і гіркість тра­чу І ви­ки­даю, мов га­дюк тих звій; Весь день мов щось свя­те в душі лелію, Хоч не лю­бов, не віру, не надію, А чис­тий, яс­ний об­раз твій.

(1898)

МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ

I Весно, ти му­чиш ме­не! Роз­си­паєшся сон­ця промінням, Леготом теп­лим пес­тиш, в сині прос­то­ри ма­ниш! Хмари вов­нисті, не­мов ті клу­боч­ки, шпур­ляєш по не­бу І, мов шов­кові нит­ки, дощ із них теп­лий снуєш. Сірую груд­ку з землі ти підки­неш під не­бо бла­кит­не, І в жай­во­рон­ко­ву трель груд­ка роз­сип­леться вмить. Ти жу­рав­ли­ним клю­чем на­вер­таєш нес­терп­ную ту­гу, Мрії про вольний простір, щас­тя да­ле­ке моє. Ти ле­бе­ди­ним кри­лом криш­та­левії хвилі ско­ро­диш - Чую їх плеск аж у сні на ла­зу­ровій ріці. Бачу, як чай­кою ти ко­ли­хаєшся над гли­би­ною, Як над ши­ро­ким Дністром гнеш­ся ло­зою к воді. Весно, ти му­чиш ме­не! Міліона­ми кольорів, тонів, Ліній і творів кри­чиш: во­ля, і рух, і жит­тя! І, мов без­сильне стеб­ло в бист­ри­ну ту, ти рвеш мою ду­шу, В серці зів'ялім, черствім бу­диш нові по­чут­тя. Будиш ба­жан­ня, яким не спов­ни­тись; освітлюєш пуст­ку; Ніжно гой­даєш в гілках оса­мотіле гніздо; Пильно схи­лив­ши ли­це, роз­ду­ваєш по­гас­ле ог­ни­ще; Свистом від гаю зо­веш, на­че мій друг мо­ло­дий. Ні, не мені вже гу­лять по тім гаю, мій дру­же-со­ко­ле! Ні, не мені вже зай­цем в зе­лень па­ху­чу ни­рять! Серце тріпо­четься ще, і у груді кров б'ється живіше, Та на­посіли літа, да­вить жит­тя тя­го­та. Мрії бе­зумні, не­мов той та­бун, виг­ра­ва­ють по по­лю, Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко ко­пи­та­ми б'ють. Ах, та се мрії, чут­тя лег­кок­рилі, бар­вистії діти, Але твер­да їх ру­ка в по­во­дах цуп­ко дер­жить. Хвилька - і ляск ба­то­га, і жорс­то­ке, по­ну­ре "ніко­ли"… Праця! І чар весь ми­не. Вес­но, ти му­чиш ме­не!