Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі - Страница 67

Він збирався зробити те, чого від нього не чекали.

Річард почав спускатися по схилу, чіпляючись за мох, коріння і ковзаючи на мокрих листях. Якщо він впаде, його єдиний шанс — схопитися за невеликий виступ, на якому він стояв, перш ніж поліз вгору на відкрите повітря. Летіти вниз — кілька тисяч футів. Думка про падіння змусила Річарда хапатися міцніше за коріння і спускатися обережніше, перевіряючи кожен камінь, на який він ставить ногу.

Спустившись, Річард відмітив худий клен, що ріс в тіні гігантських ялин. Листя ясена та берези закривали гірський клен, накопичуючи на листках дрібний дощ. Коли вони важчали, вода великими краплями стікала з них прямо Річарду на голову. Легкий вітерець хитнув гілки, і краплі обрушилися вниз стрімким дощем.

Нагинаючись під гілками ялин, Річард йшов по власних слідах через зарості чорниці під густим покровом древніх вічнозелених дерев. Килим з голок скрадав звуки його кроків. Павутини з повислими на них краплями туману, який окутував все, здавалися дорогоцінними намистами. У них траплялися дрібні жучки, що носилися навколо.

Келен підвелася, коли побачила, що Річард йде через густу поросль молодих рослин. Скоро його помітили і інші. Він нахилився, відводячи рукою тонкі зелені гілки.

— Ти бачив птахів, лорд Рал? — Запитав Оуен, який більше всіх боявся цих хижаків.

— Ні. — Річард підняв мішок і перекинув його через плече. Він засунув руку під другу лямку і поправив мішок на спині. — Важливіше, чи бачили вони мене.

Річард закинув лук на ліве плече разом з міхом.

— Значить, ми можемо сподіватися, що вони не знають, де ми, — заломив руки Оуен.

Річард задумався і подивився на нього.

— Надія — не найкраща стратегія.

Поки всі збирали нехитрий скарб, Річард взяв Кару за лікоть і відвів у бік.

— Бачиш он той підйом там, вдалині? — Запитав він, тримаючи її поряд з собою, щоб вона бачила, куди він показує. — Смуга відкритої землі, яка йде від молодого дуба зі зламаною гілкою?

Кара кивнула.

— Це там, де земля піднімається і йде через струмочок, що біжить до підніжжя гори? Там, де все покрито зеленню? — Все ж вирішила уточнити вона.

— Так, саме це місце. Я хочу, щоб ти піднялася вище, справа, обійшовши розколину. Подивишся, чи немає стежки серед тих дерев.

Кара погодилася.

— Де ви будете?

— Думаю, зупинимося на першому ж розломі схилу. Ми будемо там. Повертайся і скажи, чи є там шлях, як я припускаю.

Кара підтягла мішок на спині і взяла міцний посох, який вирізав для неї Річард.

— Не знав, що Морд-Сіт можуть прокладати стежки, — сказав Том.

— Морд-Сіт не можуть, — відповіла дівчина. — Але я, Кара, можу. Лорд Рал навчив мене.

Річард дивився їй услід, як вона зникає за деревами. Кара рухалася граціозно, трохи відхиляючись, коли йшла по важкопрохідних місцях. Вона йшла, зберігаючи сили та енергію. Так було не завжди. Їй довелося цьому вчитися, і вона добре засвоїла урок. Річард був радий, що його старання не пройшли даром.

Підійшов Оуен. Він виглядав схвильованим.

— Але, лорд Рал, ми не можемо йти тим шляхом. — Юнак махнув рукою за спину. — Стежка йде там. Це єдиний шлях через перевал. Тепер, коли немає кордону, тільки тут лежить шлях вниз і назад. Так, він важкий, але іншого немає.

— Це єдиний шлях, про який знаєш ти. Але, бачиш, є й інший. Судячи з того, як сильно сходжена ця стежка, по ній часто ходять. Думаю, це єдиний шлях, про який знає і Ніколас. Схоже, війська Ордену прийшли в Бандакар саме цією дорогою… Тож якщо ми підемо цим шляхом, птиці простежать за нами. Приємного мало. А з іншого боку, якщо ми не будемо потрапляти їм на очі, вони не дізнаються, куди ми йдемо. Зваживши всі за і проти, я обрав цей шлях. Досить грати роль миші, за якою полює сова.

Річард доручив Келен вести їх через гущавину туди, де попереду був видний просвіт. Коли вона сумнівалася, то оберталася назад, питаючи поради чоловіка. Він вказував потрібний напрямок, киваючи в бік, куди слід було повернути. На ходу, під час хвилинних заминок Річард вчив Келен помічати в лісі різні дрібниці і відчувати його так само тонко, як був здатний він сам, який провів дитинство в лісах, таких схожих на цей.

За малюнком місцевості Річард був упевнений, що тут лежить стародавня стежка через гірський перевал. Цей дальній перевал виділявся плямою в стіні гір. Насправді він був не більше, ніж широким проходом, що вигинався між гір. Річард не вірив, що стежка, якою йшли вигнанці з Бандакара, була єдиним шляхом через кордон. Можливо, коли існував кордон, так воно і було, але кордону більше немає.

Роздивляючись цю місцевість зверху, Річард підозрював, що повинен бути шлях, який у давнину був головною дорогою. Тут і там він знаходив знаки, які вказували, що тут колись була справжня дорога.

Можливо, стародавній шлях був покинутий після обвалу в горах, який зробив його непрохідним. Річард хотів би знати, чи можна ще пройти цим шляхом. Він повинен знаходитися в невідомій частині гір, там, де птахи не зможуть стежити за ними.

Дженнсен йшла поруч з Річардом, тягнучи на мотузці Бетті і стежачи, щоб кізка не наступала на рослини.

— Рано чи пізно птиці знайдуть нас, як тобі здається? — Запитала Дженнсен. — Адже якщо ми не з'явимося там, де вони чекають нашої появи, вони візьмуться шукати нас? І будуть нишпорити в небі, поки не знайдуть? Ти сам сказав, що з висоти свого польоту птахи можуть бачити дуже далеко. Значить, вони знайдуть нас?

— Все може бути, — відгукнувся Річард. — Але якщо ми будемо ховатися, нас буде непросто знайти в густих лісах. У лісі птахи не зможуть відшукати нас так просто, як у пустелі. На відкритій місцевості вони побачать нас за милі. А тут їм доведеться постаратися, якщо тільки ми не будемо необережними. Коли ми не з'явимося на стежці, що веде в Бандакар, це буде для них несподіванкою. Тоді їм доведеться прочесати величезну територію, не знаючи, в якому напрямку ми рухаємося. Так що знайти нас буде непросто. — Річарда пересмикнуло від згадки про те, хто стежив за ними. — Я не думаю, що Ніколас так вже добре бачить нас очима птахів, інакше йому б не довелося змушувати їх кружляти над нами. Якщо ми зможемо довгий час залишатися поза полем його зору, то доберемося до Бандакара і його народу і там загубимося. А Ніколасу доведеться довго і важко шукати нас серед інших людей.

Дженнсен обмірковувала слова брата. Подорожні увійшли в березовий гай. Бетті заплуталася навколо деревця, і дівчині довелося допомагати їй справитися з мотузкою. Всі зіщулилися, коли вітер раптово приніс освіжаючий дощ.

— Річард, що ти збираєшся робити, коли ми прийдемо туди? — Майже пошепки запитала Дженнсен, порівнявшись з ним.

— Як що? Збираюся взяти протиотруту, щоб не померти.

— Так, це зрозуміло, — Дженнсен відкинула з обличчя рудий локон. — Але що ти будеш робити з народом Оуена? Кожен вдих відгукувався в легенях Річарда гострим болем.

— Поки що не знаю.

Дівчина якийсь час йшла мовчки поруч.

— Але ж ти спробуєш допомогти їм, так?

— Дженнсен, вони погрожували мені смертю, — Річард подивився на сестру. — Це не пуста погроза. Моє життя в небезпеці. Вони силою змусили мене йти до них.

Вона зіщулилась.

— Я знаю, але вони в були розпачі, — Дженнсен подивилася вперед, бажаючи переконатися, що Оуен її не чує. — Ці люди не знали, що ще зробити для порятунку свого народу. Вони не такі, як ти, і ніколи ні з ким не боролися.

Річард важко зітхнув, біль знову розірвала його легені.

— Ти теж ніколи ні з ким не боролася. Але коли ти думала, що я хочу вбити тебе, як і Даркен Рал, коли повірила, що я винен у смерті твоїй матері, як ти тоді поступила? Я питаю не про твої почуття або думки тоді, а про те, що ти вирішила робити, коли повірила Себастьяну?

— Я вирішила, що якщо хочу жити, то повинна убити тебе раніше, ніж ти вб'єш мене.

— Точно. Ти нікого не отруїла і нікому не говорила зробити це за тебе, щоб він помер. Ти вирішила, що твоє життя цінне, і ніхто не має права відбирати його. Але якщо людина готова покірливо принести свою єдину цінність — життя, якого у нього більше не буде, — будь-якому вбивці, що захотів його взяти, то тоді йому ніщо не допоможе. Може, сьогодні його і врятують, але завтра прийде ще хто-небудь, і він так само добровільно впаде ниць перед новим вбивцею. Така людина ставить життя вбивці вище свого власного. Коли віддаєш кому-небудь право володіти твоїм життям і смертю, ти перетворюєшся на раба, який шукає собі м'ясника.