По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри - Страница 36

Між вербами розпочався рукопашний бій. Лише кілька вояків одбігло вбік, до болота, звідки й турбували карликів списами. Руді перемагали числом і завзяттям. Перемогу їм було забезпечено, і видерти її у них можна було б лише несподіваним втручанням. Нам і Гав розуміли це так само добре, як ватажок, і щодуху бігли за ним. Коли вони добігали, кільканадцять безплічків та рудих карликів уже лежало на землі.

Нао рикнув, як лев, і блискавкою впав на ворогів. Він увесь був сама лють. Велетенська довбня трощила голови, спини, груди. Руді карлики хоч і боялися сили велетня, але ніколи не думали, що вона до такої міри страшна. І перше ніж вони встигли отямитись від несподіванки, Нам і Гав утрутилися в бійку, а врятовані безплічки знову взялися до своїх списів.

Запанувало безладдя. Кілька рудих з переляку побігли з поля бою, але поклик ватажка збив їх знову до суцільної купи, вкритої щетиною списів. Настала на хвилинку перерва.

Інстинкт підказував людям без плечей іншу тактику. Через те що вони краще билися списами, їм ліпше було відразу ж розпорошитись. Вони так і зробили. І знову засвистіли їхні списи. У кого вже не лишилося зброї, запускав своїм знаряддям каміння. Схвалюючи цю тактику, Нао сам кидав усі списи й дротики, що назбирав на місці бою, а потім почав кидати каміння. Руді збагнули, що їх жде неминуча поразка, коли вони не зав'яжуть знову рукопашний бій. І вони пішли в наступ, але нікого не зустріли, бо безплічки розбіглися, а Нао, Нам і Гав, як наймоторніші, били поранених та поодиноких ворогів.

Коли б і спільники були такі прудконогі, як уламри, вони могли б легко уникнути рукопашної. Та, на жаль, їхні довгі ноги рухалися невпевнено й нешвидко, і з тієї хвилини, як карлики почали гнатися за кожним з них, перевага перейшла на бік рудих. Безплічки занепали духом і майже не боронилися. Тоді Нао спинився і, уважно придивившись до бійки, знайшов того, чий голос керував ворогами, – кремезну сиву людину з великими щелепами. Ось кого треба знищити, хоч п'ятнадцятеро грудей і боронить його… Завзяття, дужче від смерті, пройнято мисливця, і він прожогом, ревучи, наче зубр, кинувся в бійку, трощачи ворогів своїм києм. Біля старого ватажка його зустріла ціла стіна списів, вона і перегороджувала шлях, і била велетня в боки. Йому пощастило відбитись, але тут набігли нові воїни. Тоді, кличучи товаришів, він відчайдушно розкидав перепону з тіл та зброї і строщив ватажка, ніби якийсь горіх…

В ту ж хвилину на допомогу йому прибігли Нам і Гав…

І тут почалася паніка. Руді карлики відчули, що жорстока смерть повернулася тепер до них: за голосок ватажка вони б билися до останнього, тепер же, коли цей голос замовк, вони визнала свою поразку. Отже, карлики щодуху побігли з поля бою, побігли в рідні краї, до своїх озер і річок, де вони черпали свою мужність і силу й де сподівалися віднайти їх знову.

Розділ п'ятий

ЛЮДИ, ЩО ВИМИРАЛИ

Над бойовищем запала похмура тиша. Потім безплічки заходилися біля своїх поранених. Вони доглядали їх уважніше й краще, ніж вміли це робити уламри. Нао відзначив, що вони набагато досвідченіші, ніж люди його племені, але що життя їхнє дуже нещасне. Рухалися вони повагом і похитуючись, пораненого підіймали вдвох або й утрьох. Інколи охоплювало їх якесь чудне заціпеніння, очі пригасали, а руки висли, мов мертві гілки.

Жінки були, здається, рухливіші, ніж чоловіки. Вони виявляли більше спритності й працьовитості. Через деякий час Нао помітив, що одна з жінок навіть керувала племенем. Та й у них теж, як і в їхніх чоловіків, були темні очі й сумне обличчя; волосся було таке ж мізерне – росло кущиками, проглядала лускувата шкіра. Син Леопарда мимоволі пригадав густе волосся жінок свого племені, особливо розкішне на голові Гамли… Кілька жінок і двос чоловіків прийшли оглянути рани уламрів. Вони ніжно торкалися до них пальцями, не завдаючи болю. Обтерли кров ароматичним листям, присипали рани тертою травою і наклали пов'язки з комишу. Цей дружній вчинок свідчив про те, що спілку між уламрами й без-плічками укладено. Нао зрозумів, що безплічки мали кращу вдачу, ніж його брати – уламри, людожери чи карлики.

Протягом тисячоліть люди племені ва[6] заповнили рівнини й численні ліси. Їхня зброя була могутньою, вони знали секрет вогню. Їхні м'язи були сильні й невтомні. Але потім, після різних катастроф, почалося їхнє виродження.

Мова їхня збідніла, вони їли мало, а спали довго. Взимку на них находило оціпеніння, як на ведмедів. Вони полювали, ловили рибу, виробляли зброю, билися з племенами й ордами. Більш сильні, активні та життєздатні племена неухильно підсували останнє їхнє плем'я на південний схід. Ва заселили землі біля річок і боліт, між великими озерами.

В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами, ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.

В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не вмів ховати свої сліди краще за них.

В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухвальство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли його, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колись надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла собі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба було пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втрутився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урятувала й уламрів.

Після перев'язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти клітки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Нао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, безплічки, напевне, дали б йому Вогонь, – але Нао був під владою темного забобону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би йому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вогонь до ва.

6

Ва – так звалося плем'я людей-безплічків.