Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 44

44

— Пани! Замість того, щоби грошенята на купочку скласти, финдоряться! На їжі економлять, а убйори скуповують — сиплють грішми направо й наліво! Запам’ятай: скаче сите черево, а не писані рукави!

— Мамо, я між однокласниками в бабиній плісованій спідниці буду подібна на жебрачку!

— То й не йди на той випускний! Хіба це обов’язково? У мене от колись ніякого випускного не було — і нічого, не вмерла!

Рішення не йти на випускний вечір мене й справді більше влаштовувало, аніж з’являтися на ньому, щоб лишень осоромитися. Коли ж про це довідалася наша Аліна Веніамінівна, то чомусь тільки полегшено зітхнула:

— Слава Богу! Без одного Василя обійдеться весілля! Характеристику я тобі напишу скоріше, ще до випускного, як і тим хлопцям, що вирішили йти вчитися в ПТУ.

— Коли можна прийти за документами? — спитала я.

— Та не бійся, нікуди не пропаде твій атестат! Ти ж учитимешся в дев’ятому класі, тож усе одно доведеться повертати документи в школу. Чи, може, ти кудись зібралася вступати після восьмого?

— Ще не знаю. Мама наполягає, щоб я подавала документи в медучилище або в педагогічне…

— То хоч визначся остаточно, куди саме підеш, а тоді й говори про атестат! А паспорт, до речі, у тебе є? Без нього документи в жодне училище не приймуть!

Почувши, що мені терміново потрібен паспорт, мої домашні впали духом. Головою сільради уже став Бугай, через якого плакала не одна дівчина в селі. Тато поніс мої документи в сільраду, проте незабаром повернувся дуже зажурений. Мамі не сказав нічого, а мені признався, що за паспортом нам доведеться йти разом (бо мене одну він не пустить!). А ще мусимо дати Бугаєві двадцять п’ять карбованців: виявляється, без цієї мзди голова паспорти взагалі не видає. І нести гроші я мушу сама, бо в тата Бугай їх навряд чи візьме, — а паспорт же треба виробляти чимшвидше: в обидвох училищах — і педагогічному, й медичному документи від тих випускників, які мають похвальну грамоту і вступатимуть за співбесідою, приймають лише два дні: першого й другого липня.

Ми двічі ходили в сільраду, і щоразу Бугай довго, єхидно та з превеликою для себе насолодою відверто насміхався з тата, чому він дорослу доньку водить у сільраду за руку. Коли ж прийшли втретє, розізлився й заявив, що ніякого паспорта до першого липня я не отримаю, бо цей документ у паспортному столі виготовляють не менше місяця — а нині вже маємо п’ятнадцяте червня. До того ж Бугай почав вимагати від нас уже не двадцять п’ять, а цілих п’ятдесят карбованців — і спершу принести гроші, а тоді вже «морочити йому голову».

Зрозумівши, що з училищем нічого не вийде, я змирилася з долею і сказала татові, що йду в дев’ятий клас. Але раптом з’ясувалося, що мій атестат кудись безслідно щез! Чи то я його загубила, чи його в мене вкрали… Так, я носила цей документ із собою у приймальні комісії обох училищ, але там від мене жодних паперів не приймали, бо не було паспорта. Носила й до сільради — але ж у руки Бугаєві не давала! Моя характеристика зі школи незмінно лежала на етажерці, похвальна грамота теж, — але атестат як у воду впав!

Коли наприкінці літа я отримала листа зі школи з вимогою або принести довідку про свій вступ до якогось закладу та подальше навчання (чи довідку з місця роботи про своє працевлаштування), або негайно повернути свій атестат для зарахування мене у дев’ятий клас, — мене охопив справжній жах. Чесно кажучи, я до останнього моменту таки «грішила» на Лілю з Андрієм, що це вони мені на збитки сховали, а чи й знищили мій документ. Та коли мама взяла замашну лозину й віддухопелила обох, а вони так і не призналися до гріха, то вже тією самою лозиною добряче дісталося й мені, аби пильнувала свої папери.

В останніх числах серпня я таки зібралася з духом і переступила поріг кабінету директора школи, якого за вічно похмурий вигляд і постійно чимось невдоволену фізіономію учні прозвали Змієм-Гориничем. Почувши про мою згубу, директор кричав на мене так, наче я десь запропастила щонайменше величезну культурну, історичну й археологічну цінність: скажімо, шапку Мономаха, оригінал «Слова о полку Ігоревім» чи золоту скіфську пектораль із Товстої могили, — а тоді замкнув у своєму кабінеті й зник на півдня. Я вже була впевнена, що тут мені й заночувати доведеться (добре, що в кабінеті стояв шкіряний диван), але Змій-Горинич як раптово щез, так само несподівано й з’явився в компанії дільничого міліціонера та начальника міськвно. Гуртом вони влаштували мені перехресний допит — і нарешті, після трьох годин звинувачень та погроз, змилосердилися й дозволили написати заяву про втрату свідоцтва про восьмирічну освіту.

У вересні мої документи школа відновила, і я знов опинилася в нашому класі, який недолічувався лише двох чи трьох найслабших учнів — вони дійсно пішли вчитися в ПТУ. Їх відсутності фактично ніхто й не помітив. Та що там казати: наша класна керівничка ще на урочистій Першовересневій лінійці зневажливо пожартувала про цих дітей: «Ляп на стінку, ляп на мур: я — веселий штукатур!». Катруся ж не покинула школу — її мама наполягла, щоби донька здобувала середню освіту, хоча вчитися в нашому класі усі ці роки цій дівчинці було дуже й дуже непросто. Насмішки, які постійно лунали на її адресу через непрестижну материну професію, тепер стали ще жорстокішими. Той же Ігорко-Боксер ледь не на кожній перерві виспівував услід Катрусі:

Кружитса-вєртітса шар ґалубой, Кружитса-вєртітса дворнік с мєтлой! Кружитса-вєртітса, хочєт узнать: Чья ета лошадь успєла наср…ть?

Та сьогодні дівчина не звертала на його кпини жодної уваги. Відчувалося, що в неї сталися якісь приємні зміни у житті. Так воно й було. Уже на першій перерві в перший день нового навчального року Катруся похвалилася мені, що вони з мамою отримали нову квартиру. Я щиро зраділа за неї, а подруга ще й запросила мене після уроків у гості.

У порожній двокімнатній квартирі пахло вапном і свіжою фарбою, а через те, що в ній узагалі не було меблів, стандартне міське помешкання-хрущовка здавалося не те що просторим, а просто величезним.

— Оце моя власна кімната! — розвела широко руки Катруся. — Вона трохи менша від тієї, де будуть жити мама й дід, — а може, для дідуся ми поставимо тапчан на кухні. Побачимо! Кухня в нас теж велика — аж шість квадратних метрів! Мама ледве прописала діда ще в ту нашу двірницьку комірчину, але мусила, — інакше ми б отримали лише однокімнатну «малосімейку». Та хто знає, чи дід ще захоче покинути свою хату в селі! Він там звик сам собі давати раду, а міста й на дух не переносить! — Катруся кружляла порожніми кімнатами, голосно підспівувала і час від часу сміялася від щастя. — Ти не уявляєш, Олю, як нам було тісно в тій напівпідвальній халупі! Я навіть стола не мала, щоб на ньому уроки робити: домашні завдання виконувала на тумбочці… А тут — хоч п’ять столів можна поставити! А ще нам телефон підключать: мама вже три роки на черзі стоїть! А яка у нас ванна, а у ванній кімнаті — плитка з квіточками! І туалет окремо від ванної! А балкон виходить на вулицю, просто на автобусну зупинку! Мама буде мене з вікна виглядати, якщо я повертатимуся пізно!

У цей час різко пролунав дзвінок, і дівчина побігла відчиняти двері.

— Це моя мамуська! — представила мені свою неньку. — Вона заробила цю квартиру! То й що, як мітлою, коли іншим способом не вдавалося?! Зате у нас тепер усе, як у людей!

Катрусина мама тим часом викладала із сумки на підвіконня хліб, кильку в грубому паперовому згортку, який промок з усіх боків наскрізь, насипала в миску вареної в лушпинні картоплі.

— Боже, коли ми вже наїмося чорного хліба й тюльки з головками! — сказала із сумною іронією, а далі жестом покликала нас до імпровізованого столу: — Ходіть, дівчата, відсвяткуємо входини. Скромненько, бо на щось пристойніше грошей нема.

Дещо ніяковіючи, жінка витягла із сумки ще й товсту темно-зелену пляшку вина і гранчасту склянку.