Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 45

45

— Пити буду сама — ви ще малі!

— Мамо! — кинулася, щоб відібрати вино, Катруся, але спинилася, а відтак і засміялася сама із себе. — Добре, сьогодні вже пий. Але тільки сьогодні! Й лише півпляшки!..

— Та гаразд уже, гаразд! Боїшся, щоб я алкоголічкою не стала? Тепер уже не стану, ні! Дах над головою є? Є! Донька-розумниця є? Є! Діда із села заберу? Заберу! Уже все погане скінчилося, Катрусю! — вона налила повну склянку червоної рідини, випила, занюхала вино скоринкою хліба й звернулася вже до мене: — Зараз я тобі щось таке покажу, що тільки ахнеш!

І двірничка вийняла із кишені свій паспорт та й розгорнула його на сторінці «Прописка».

— Бачиш? Печатка! Усе! Уже все — як кажуть, поїзд пішов, ту-ту-у! Уже не відберуть! Бо черга ще нічого не значить. І рішення міськради ще нічого не значить. Навіть ордер — іще не гарантія. А прописка — оце вже все! Квартира наша! Наша!

Катруся теж зірвалася з місця й за мить прибігла зі своїм паспортом:

— І в мене — нова прописка! А я ж — неповнолітня! Тому нас тепер звідси ніхто не виселить! Із неповнолітніми дітьми не виселяють! Не мають права.

Я взяла до рук подружчин паспорт.

— Заздриш? — тихо спитала Катруся, пильно дивлячись на мене.

— Що ти таку гарну квартиру маєш — ні! Я теж колись зароблю собі квартиру в місті. Обов’язково! Але в мене ще навіть паспорта нема.

— Як так — нема паспорта? — здивувалась Катрусина ненька.

Довелося розповісти їм про Бугая, до котрого самій небезпечно в сільраду ходити, і про те, що голова вимагає від тата за мій паспорт аж п’ятдесят карбованців.

— Ми тобі паспорт зробимо, не переживай! — несподівано втішила мене Катрусина мама. — Це не так складно, як ти собі думаєш! У паспортному столі працює Емілія Федорівна — я її собаку доглядаю, як вона у відрядження або на курорт їде. Вона допоможе!

— Але ж Ваша знайома, напевно, працює в міському паспортному столі? А я живу в селі — мені треба в районний.

— Районний паспортний стіл, Олю, розташований через стінку від міського — вхід з одного коридору. Не може бути, щоб Емілія Федорівна із працівниками того відділу не зналася! Буде в тебе паспорт, не журися! — господиня знову налила собі вина.

— Мамо, досить! — ухопила її за руку Катруся. — Досить, я тебе прошу!

— Таж я на радощах, доню!

— Раніше — з горя, а тепер — на радощах!

— Не буду більше, не буду! Лише нині! Ти що, рідній матері не віриш? А я ж тебе народила, через тебе життя собі змарнувала! — схлипнула жінка, але, вловивши на доньчиному обличчі тінь образи, вмить затнулася, а далі вже примирливо продовжила: — Та я що? Я хіба маю щось проти? Я рада, що ти в мене є! Що я без тебе взагалі варта? Ти мене на світі й тримаєш! Думаєш, собі квартиру вибивала? Тобі, доню! Мене так життя і вижмакало[56], й виполоскало, й викрутило, що вже давно би в землі гнила, якби не ти. Лише дитина жінку на світі й тримає! Не чоловік і навіть не старі батьки, а дитина. Не сердься, Катрусенько, на свою маму! Я ж, як могла, так і боролася, так й опиралася, так і рятувалася… Думаєш, у сімнадцять років — такий самий розум, як у тридцять п’ять? Чи такі сили? Чи така опірність несправедливості й кривді?.. Таж я найкращою ученицею серед випускників нашої школи була! Медалісткою! А нас у травні, в кінці навчального року, зібрали — дурних колгоспних дітей, і в присутності секретаря райкому комсомолу змусили одностайно проголосувати, що ми всім класом підемо працювати на ферму. Ми й проголосували… Закінчили школу: хлопці — в армію, дівчата — хто й справді до колгоспу, а хто заміж. Одній мені вдалося вступити! Та ще й куди — у медінститут!.. — Катрусина мама вилила залишки вина у склянку і рвучко її перехилила. — Мало вина для такого дня, як сьогодні! Мушу ще раз бігти в магазин!

— Ти ж обіцяла, мамочко! — забриніли сльози в голосі доньки. — Знову все, як завжди, починається!

— Не плач, не плач, дурненька, не піду я вже нікуди! Принесеш мені зі старої квартири подушку й ковдру або ліжник — ляжу тут просто на підлозі. Не бійся, донечко, більше нині пити не буду! Чесне слово! Дозволь, я ліпше твоїй найкращій подрузі своє життя-буття переповім, щоб не осуджувала, що я пляшку вина випила, як склянку газованої води у спеку, й навіть не скривилася! Так от, провчилася я у своєму медінституті аж два місяці. Наука тяжка, суцільне зубріння, особливо з фармакології й рецептури, — але й тут серед студентів я була перша! І раптом — скликають комсомольські збори! Я собі ані гадки — тоді це вважалося нормою: збори раз на місяць. Але чомусь читають рішення нашого випускного класу про те, що ми всі йдемо працювати на ферму! — і з очей Катрусиної мами рясно покотилися сльози.

— А далі?.. — здавленим голосом ледве прошепотіла я.

— Далі — теж рішення. Одноголосне. Наших студентських комсомольських зборів… Щоб мене виключити з інституту!..

— І виключили?!

— Ще й як! І з гуртожитка викинули того ж таки дня, коли вивісили наказ, підписаний самим ректором, — хоч за «койкомісце» я заплатила наперед за цілий рік! Декан так і сказав: «Повертайся в село, працюй у колгоспі! Сама винна: навіщо голосувала за ферму?». Вийшла я з гуртожитку — а йти нікуди! Добре, що хоч паспорт при мені: виробила, коли до медінституту вступала. Хоч це зробити встигла!.. Щоби той паспорт отримати, ми, найздібніші сільські діти, і в школі училися, аж зі шкіри вилазили; і в технікуми та інститути вступали не так заради майбутнього диплома про вищу освіту, як заради того ж паспорта!.. Але вже моя міська гуртожитська прописка ліквідована, а із сільською хто на роботу в місті візьме? Тож поїхала я додому. А наступного тижня тягнуть мене силоміць у колгосп на роботу. Вибір — пречудовий: або в телятник, або на свиноферму. А значить, уже довіку — куфайка, ґумаки, брудні відра і гноївка!.. Уперлася я таки, не пішла. Сиджу вдома місяць, другий, третій, — аж викликають мене в районну міліцію. Ну все, думаю: вліплять мені тепер статтю за тунеядство! Зайшла до начальника в кабінет. Він на мене поглянув, а я на нього — і щось між нами таке скоїлося, що не став він на мене ні кричати, ні тюрмою погрожувати, лише пообіцяв знайти якусь роботу в місті. І згодом запропонував мені піти працювати в Райцентрі двірничкою. Погодилася, бо житло гарантоване, — хоч, чесно кажучи, то й не житло, а убога комірка; але ж пообіцяли, що згодом дадуть квартиру. Та й гроші — які би вже не були, а таки гроші, а не ті колгоспні трудодні на папері, а насправді — дуля в кишені! Моїх тата й маму, щоправда, колгоспне начальство довго ще шарпало: де ваша донька та й де ваша донька? Проте як я привезла в сільраду надруковану на машинці довідку з печаткою, що вже працюю, мусили відчепитися!

— Мамо, ти нарешті скажеш мені, хто мій тато? — втрутилася в розмову Катруся. — Ну признайся врешті-решт!

— Та скажу я тобі, дурненька, скажу — але не сьогодні! Йди за подушкою! Досить мене нині сповідати!

Коли ми з Катрусею принесли із їхнього попереднього помешкання постіль, господиня вже спала на голій підлозі, а поруч валялися дві порожні пляшки з-під вина.

— Таки бігала в магазин! Таки купила ще одну пляшку вина, щоб напитися до безпам’ятства! — заплакала дівчина. — Що мені з нею робити, Господи?! Щоранку обіцяє, що вже більше на спиртне й не подивиться, — і щовечора п’яна, як чіп! Якраз тому й дід не хоче до нас із села перебиратися. А не переселиться — буде тюремна тяганина: ця квартира за законом завелика для нас двох із мамою! Прошу тебе: нікому не розповідай, що тут побачила, що почула! Я тобі допоможу паспорт виробити, лише мовчи! Емілія Федорівна мене любить. Якщо чесно, то це не мама, а я її собаку доглядаю і вигулюю, і в квартирі прибираю, і вікна мию. Вона нам за це з отриманням житла дуже допомогла. Якби не паспортистка — бачили би ми цю квартиру, як свої вуха без люстерка! І хто мій тато, я також знаю. Тільки він до мене не признається, навіть на мої вітання не відповідає: у нього висока посада, ревнива жінка і троє здоровенних законних синочків. Та нічого: тато постаріється, а я виросту, — може, аж тоді порозуміємося, як йому не буде біля кого свою голову в похилому віці притулити… На синів і розраховувати нічого! Старший он у вересні мало в цюпу[57] не загримів!

вернуться

56

Вижмакати — випрати (діал.); тут — тяжко вимучити.

вернуться

57

Цюпа — те саме, що буцегарня; тюрма (діал.).