Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 46

— У в’язницю?! Що ж він такого витворив?

— Із ватагою п’яних друзяк продавчиню з «Дитячого світу» зґвалтували. Перша красуня в місті, але на побачення з ним відмовилася прийти. І перший раз відмовила, і вдруге — то він і помстився!

Лялька — вже не красуня… У Районному Центрі її всі називають Страшилищем. Ходить розпатлана, волосся фарбує у якісь неймовірні кольори — яскраві, аж ядучі, та ще й різні. Вдягається дико: начепить на себе кілька сукенок чи спідню білизну поверх плаття вбере. Ходить містом і чіпляється до перехожих: розпитує, чи вони, часом, не бачили, як її побіля озера затягали в машину, чи не чули, як вона гукала на допомогу.

— Катрусю, але ж вона божевільна!

— То вона після психіатричної лікарні такою зробилася.

— Як таке може бути?!

— Може. Адвокат головного призвідці того ґвалту (себто «братика» мого) під час процесу весь час добивав бідну дівчину в’їдливими запитаннями на кшталт, чи отримувала вона задоволення, коли із хлопцями у статевий акт вступала, — а всі присутні в залі реготали до упаду. Після двох чи трьох отаких засідань всі обзивали Ляльку першою к…рвою в місті. Вона із сорому вени собі порізала — і її тоді й запхали у психушку, зробили божевільною, а всі її претензії до тих лобурів визнали маренням хворої на голову людини… Отакий у мого татка синочок! Та й молодші не кращі!.. На старість йому ніхто й ложки води не подасть — це ясно, як день біленький. Отоді я й візьму його до себе!

Я не знаю, просто не уявляю, що на це сказати Катрусі. Чомусь думаю, що все станеться не так, як вона собі вимріяла. А чому не так і як саме буде — не знаю…

— Може, поговоримо про це іншим разом, — кажу подрузі, — бо зараз я кваплюся на останній автобус. Ти де будеш ночувати — тут?

— Мушу, а то ще мама вночі лиха накоїть: крани на плиті порозкручує, а вогонь не запалить, чи воду залишить відкритою! Вона вже таке робила.

— Ти ж навіть нічого собі укритися не взяла!

— Переб’юся! Я вже звикла. Мені би лишень маму порятувати — але як це зробити, й гадки не маю! Може, ти погодишся жити в нас, аби не їздити щодня туди й назад, — і вона зі встиду перед чужою людиною менше питиме?.. Ти не думай нічого такого: моя мама добра, чуйна, розумна! Ось тільки горілка, як кажуть, — злодійка!.. Правда, горілку вона вже не п’є: таки послухалася мене! Але й літр вина — не ліпше від чвертки горілки…

Коли я прибігла на автостанцію, то з’ясувалося, що мій автобус чомусь запізнюється. На нього чекало багато односельців, тож я заспокоїлася: навіть якщо транспорту й не буде, і доведеться йти в село пішки, — то таки ж не самій! Знічев’я стала читати оголошення на паркані — і мій погляд упав на найяскравіше з них: медучилище оголошувало додатковий набір на спеціальність «Медсестра», але тільки на вечірню форму навчання. Внизу червоним чорнилом від руки хтось зробив приписку: термін навчання — півтора року; середньої освіти вечірнє відділення медучилища не дає; документи для вступу за співбесідою треба подати до 15 жовтня.

А вдома мене вже чекав розбір польотів за мій же атестат! Виявляється, він несподівано знайшовся. І не в якомусь там глухому закапелку, а на тій самій верхній поличці етажерки, де лежали і раніше, й навіть зараз моя характеристика зі школи та похвальна грамота! На тому самому місці, де кожен з нас: я, тато, мама, брат, сестра — сто разів усе перевертали, але ніякого атестата не бачили! І ось тепер він після свого таємничого зникнення так же несподівано й таємниче матеріалізувався на тому місці, де йому й належало бути. Це була справжня містика!

До речі, ця містика тоді проявилася вперше — але не востаннє. Пам’ятаю, як напередодні захисту кандидатської дисертації я з жахом побачила у її тексті порожні квадратні дужки, в яких мали стояти дві цифри: перша — порядковий номер джерела, а друга — сторінка, з якої в цьому джерелі списано цитату. Я чітко пам’ятала, у якій саме книжці ту цитату знайшла, навіть виразно бачила її перед собою — на лівій сторінці, у третьому згори абзаці. Проте насправді у згаданій праці потрібної мені цитати не виявилося! Не змогла я її знайти і в інших джерелах, хоч розшукувала до посиніння! Наступного дня дисертацію вже треба було нести зшивати — а тут така халепа! Зайве й казати, що кандидатська дисертація — це аж ніяк не студентський реферат, і подібні огріхи в ній просто недопустимі. Десь коло дванадцятої години ночі, настільки знервована безплідними пошуками, що нерви вже не витримували, я щосили луснула дверцятами книжкової шафи. І тоді з її верхньої полиці, на якій книги стояли у три ряди і настільки тісно, що між ними не вдалося би пропхати й тонесенький аркуш паперу, на підлогу впала книжка! Не лише впала, а ще й розкрилася на тому самому місці, де й була надрукована так потрібна мені цитата! Виявляється: зовсім не в тій книжці, що я була переконана! І не на лівій, а на правій сторінці! Й не у третьому абзаці згори, а в першому знизу! Але ця книга також значилася в «Бібліографії», тож уже не існувало жодних проблем, щоб заповнити порожні квадратні дужки!

А коли я завершувала монографію докторської, мені виявилася вкрай потрібною рідкісна книга теолога й літературознавця Гавриїла Костельника. Та її не вдавалося знайти ні у відділі стародруків у бібліотеках Києва і Львова, ні у приватних колекціях найвідоміших книголюбів. Півроку безуспішно розшукувала, аж поки не вирішила махнути на ті пошуки рукою і у своїй монографії послатися на цитату Костельника, використану в роботі іншого науковця. Та якось бреду з університету додому, на околицю міста, через п'яний базар, де продають уживані запчастини до автомобілів, мотоциклів та велосипедів, стару сантехніку, поношене взуття, дверні ручки й замки, понищені дитячі іграшки та інший мотлох, який може для когось виявитися дуже потрібним і корисним. Січе дрібний холодний дощ, дме пронизливий вітер. Треба було ще коло університету сісти в автобус, а не блукати собачими стежками, але вже не я керую своїми ногами, а ноги — мною. І раптом — на розстеленій клейонці, під благеньким навісом, якийсь дідок продає п’ять або шість старих пошарпаних книг: радянські детективи, шкільний підручник у чорнильних кляксах, посібник із плетіння спицями й гачком, книгу про смачну та корисну їжу — і наукову працю Гавриїла Костельника! Вона геть обдерта, поплямлена, лише з однією третиною титульної обкладинки, — але ж це та сама безцінна річ, яку я ніде й ніяк не можу знайти! Мої руки тремтять. Я відкриваю гаманець. Знаю, що там залишився тільки дріб’язок. Сьогодні нам мали давати зарплатню, але десь по обіді сказали, що гроші в касу надійдуть лише завтра. Тремтячим голосом питаю дідуся, скільки коштує книжка. Він, хвильку подумавши, каже, що за гривню п’ятдесят віддасть. Ледве набираю потрібну суму: в гаманці залишається — сміх і гріх! — копійка. Додому, щонайменше кілометрів п’ять, мені доведеться тюпати пішки, але це вже не має для мене жодного значення. Звідки й сили раптом беруться — і я лечу додому, мов на крилах!

Що вражає: потрібна книга як у неймовірний спосіб знайшлася, так згодом дивовижно і щезла! Коли я вже вкотре перечитала придбану таким фантастичним чином працю, виписала потрібні цитати і сховала раритет на ту полицю, з якої книги принципово нікому читати не даю: там тільки найцінніші твори, — то через кілька років, захотівши відновити в пам’яті думки Костельника, я його праці там не знайшла! Перерила всю домашню бібліотеку — та марно. Через місяць перешукала все іще раз, а через півроку, дуже прискіпливо й старанно, — втретє. Усе даремно. Праця Гавриїла Котельника, надрукована при житті автора, із моєї квартири зникла безслідно, наче її ніколи в мене й не було!

Увечері я похвалилася татові про додатковий набір до медучилища, та він заборонив навіть і думати про те, щоб кинути школу й залишитися без середньої освіти. Проте назавтра я таки пішла в медучилище — й довідалася, що на вечірню форму навчання приймають лише тих, котрі вже працюють молодшими медичними працівниками, тобто санітарками чи нянями біля важкохворих. Через відсутність саме такої категорії охочих навчатися даний заклад і не добрав необхідної норми влітку, через що й оголосив додатковий набір. Міркую собі: таж я можу вчитися в медучилищі, не покидаючи школи! У мене на руках є всі необхідні документи: атестат за восьмий клас, грамота й шкільна характеристика! Заквапилася у військову частину до тата і застала його авто при виїзді із зеленої брами з великими п’ятикутними червоними зірками. Поруч із татом сидів Пал-Палич, якого мої слова чомусь дуже зацікавили.