Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 55

— По радіа всьо врємя адно і то же: наші вайска с баямі сдалі Орш, сдалі Смалєнск, сдалі Кієв, сдалі Харьковь, Запарожьє, Палтаву, сдалі Варонєж, сдалі, сдалі, сдалі… Толька пятава дєкабря — наканєц-та радостная вєсть: астановіла наша армія фашистав! Всєво в сорока кіламєтрах ат Маскви. Єщьо било далеко до пабєди пад Сталінградам, до аканчатєльнава пєрєлома в вайнє, но ета вєсть воадушєвіла всєх: ат мала до велика! Женщіни ридалі ат счастья!

Цього ж таки дня, п’ятого грудня, призвали Миколу в армію. Чи рік народження неправильно записали, чи тоді вже брали на фронт усіх, хто тільки міг зброю в руках тримати? Улита примусила хлопця завчити напам’ять адресу псковської родички, щоб після війни Аннищук міг озватися, хоч мало в те й вірила, що взагалі коли-небудь ще зустрінуться. Прощалися з таким жалем, що согрішили. Микола наполіг, щоб їх розписали перед самою його відправкою на фронт. Вчинив дуже передбачливо: наче передчував, що залишає молодесеньку дружиноньку не саму. Вона народила Дмитрика, з нетерпінням чекала від Миколи листів, але пошта нічого не приносила. Вже й змирилася: поліг смертю героїв. Але Микола озвався! Озвався — й знову замовк на кілька місяців.

Після важкого поранення батько-політрук розшукав Улиту й забрав із малим дитям у Москву, де фронтовикові й запропонували керівну партійну роботу. Після війни приїхав у столицю СРСР й Микола: зв’язатися з дружиною і тестем таки допомогла псковська адреса. На чоловікового батька значно пізніше, десь аж на початку п’ятдесятих, за офіційним зверненням прийшла довідка, що загинув під Харковом. Микола закінчив вищу партійну школу й пішов слідами тестя — весь час на партійній службі. І ось тринадцять років тому їхня сім’я знову прибула в Західну Україну.

— Харашо здєсь у вас. Чіста! Пьяних пачті нєт. А в Краснаярске, гдє Нікалай сначала работал, в день палучкі даже женщіни напівалісь вусмєрть. Помню случай, кагда п’ять баб утанула в тєстє на хлєбакамбінатє! Ужас. Толька ти нікому нє рассказивай, а то в Вовочкіна дєда бальшиє нєпріятнасті чєрєз мєня, глупую балаболку, будут. Он і так страдаєт. Гаваріт: хоть уже бил момент, кагда взашло солнце, паднялось над гарізонтом — снова наступіл мрак, снова глухая ночь началась. Баюсь я за нєво. Всьо в Маскву к своєму другу єздіт. О чьом ані савєтуются — нє прізнаєцца. Как-то вздахнул: «Адна радость — в радную землю мєня схаронішь!». Чьо-та рано умірать сабрался. На Ніколая ета савсєм не пахоже. Да і врагов у нєво здесь нєту. Хоть і друзєй — тожє. Но всьо равно: на Заладнай Украінє люді добриє, а нас, прєдставь сєбє, стращалі бандєравцамі: мол, здесь пачті в каждом сєлє в бункєрє танк, а то і два-трі зарито, а кагда здєшніх маладих ребят в армію прізавают, ані в ваєнкаматє спрашівают: «Автомат собствєнний із дома брать ілі новий дадітє?».

Чотири хлібини я купила, в останній автобус упхалася, доїхала без пригод, та коли ступила на хатний поріг — із першого маминого погляду збагнула: трапилося щось дуже погане.

— Бугай приїжджав! Машиною коло брами цілу годину тебе чекав. Що ти йому обіцяла? Він аж сам не свій був! Дивися, дівуле, бо таки дограєшся! О, знов приїхав, зараза, сигналить! Йди спитайся, чого йому треба.

— Може, краще вийдіть ви, запросіть до хати, тут і поговоримо?

— Аякже! До хати! Останній слоїк м’яса залишився — та й той буду відкривати Бугаєві! Йди сама питай, чого приїхав. Але в машину не сідай! Як зачне чіплятися — кричи, клич мене! Тата, як на зло, досі нема. Що я, бідна, маю з вами робити?

Я вийшла за ворота. Бугай відчинив дверцята колгоспного «бобика» й пальцем поманив мене ближче.

— Не бійся, сідай у машину, поговорити хочу.

— Я постою.

— Ти той, забудь, що я приставав, що грошей хотів за паспорт. Я пожартував! Пожартував, запам’ятала? Ми в селі дитячий садочок відкриваємо, хочу твою маму взяти нянькою. Вихователькою оформити не можу — треба хоч середньої педагогічної освіти. Диплома педагогічного твоя мама ж не має, правда?

— То чого ж ви їй про це самі не сказали? Ви з мамою вже сьогодні бачилися!

— Я вирішив з тобою порадитися.

— Зі мною? Про мамині справи? Хто ким керує: пес хвостом чи хвіст псом?

— Після школи, напевно, підеш у райком партії працювати?

— Ні, вступати буду. В університет!

— Секретар райкому допоможе?!

— Чому — допоможе? Я сама вступлю!

— Ви сьогодні з Аннищуком так мило розмовляли, наче сто років знаєтеся, як лисі коні.

— Вчуся в одному класі з його внуком.

— Он воно що! Й удома в них буваєш?

— Навіть сьогодні була, — зумисно зробила наголос на слові «навіть».

— Там у квартирі, напевно, все золоте!

— Ні, золота нема зовсім, тільки папуг багато.

— Чого? — не зрозумів Бугай.

— Папужок. Вісімнадцять пташок. Ціла кімната — їхня!

— А скільки всього кімнат у квартирі?

— Здається, чотири. Або п’ять. Точно не знаю.

— Живуть же люди! Знаєш, хотів тебе попросити: спитає про мене Аннищук — скажи, що я дуже хороша людина. Дуже хороша — запам’ятала? Вже сім років без відпустки працюю.

— З якої причини він буде мене про вас розпитувати?

— Буде, буде. Нутром чую, по собі знаю! Я би всю інформацію з тебе витяг — навіть незчулася б. Запам’ятай: я — хороша людина, цінний працівник, чесний комуніст!

— Покликати вам маму? Будете їй казати, що з ланки в дитсадок переводите?

— Яка ж ти хитра! Відразу береш бика за роги! Клич уже, клич — скажу, куди дінуся!

Мама від слів голови спочатку отетеріла, а тоді, усе ще вагаючись, спитала мене:

— Погоджуватися?

— Аякже! Більше такої нагоди не буде.

Голова розреготався:

— Як ти щойно казала: «Хто ким керує — пес хвостом чи хвіст псом»? А вийшло по-моєму: хвіст керує!

Але коли ми зайшли до хати, мама впала у страшні нерви. Була твердо переконана, що з такою вигідною пропозицією явно щось негаразд, — бо не може з доброго дива Бугай віддавати гарну посаду, просто так приймати на легку й чисту роботу не свою коханку й не дружину якогось колгоспного начальника, а саме її, тим більше що нашого тата голова сільради люто ненавидить ще за ту злощасну позику й відмову їхати працювати в Донбас на шахту.

Довелося розповідати, що наш голова сільради просив у мене заступництва перед секретарем райкому, бо онук Аннищука вчиться в одному класі зі мною, а сьогодні в центрі міста Бугай бачив, як я з ними обома розмовляла. Зумисно збрехала: «з ними обома», тобто з однокласником та його дідом, — бо інакше мама би й не повірила, та ще й негайно запідозрила би мене в чомусь такому, про що й здогадатися соромно.

XV

Зимові дні похмурі й короткі. Не встигнеш прийти зі школи, зробити уроки, а вже надворі горять ліхтарі — вечір. Здавалось би, чисть зуби, мий ноги і лягай спати. Та де там! Вечірні заняття в училищі ніхто не відміняв. Ходимо туди з Катрусею вже без шаленого ентузіазму, що горів у наших очах на перших порах. І не з тієї причини, що вчитися стало важче, хоч і цим нехтувати не варто. А тому, що Катрусина мама не змогла дотримати чесного слова, даного Генералові. Вона п’є! І не просто потихеньку ввечері перехиляє чарочку-другу, а входить у кількаденні запої, з яких її неможливо витягнути, поки не почнеться отруєння організму зі страшними рвотними рефлексами. Біла гарячка до Катрусиної мами, на щастя, жодного разу ще не навідувалася, але мені здається, що вже не забариться з візитом.

Сьогодні подружчина мама повернулася з роботи втомлена, бо весь день прокидала сніг на доріжках і кілька разів промітала тротуари — завірюха не вщухала від самого досвітку до темної ночі. Здається, двірничка навіть трохи застудилася. Сказала, що в неї, мабуть, починається грип, і вклалася в ліжко. Ми з Катрусею поробили уроки, зварили й потовкли картоплю, трохи розбавивши її гарячим молоком. А ще насмажили квашеної капусти з нарізаними кружальцями сардельками. Аж тоді й розбудили господиню, щоб повечеряла разом з нами. Вона не відмовилася, а згодом навіть провела нас аж до магазину, куди вирішила сходити за олією і хлібом.