Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 56

— Нап’ється, — скрушно зітхнула Катруся. — Обов’язково нап’ється! Зараз купить у гастрономі вина — й навіть не згадає про хліб та олію!

— Може, й ні, — втішаю подругу, хоч сама дуже мало в таке щастя вірю. — Хліба в хаті дійсно нема.

— Зате олія є! Півпляшки. Вона зумисно заховала, щоб мати причину піти в гастроном!

На парах ми сидимо, як на жаринах. Але втекти неможливо: сьогодні читають лекції і проводять практичні заняття такі викладачі, що перевіряють присутніх по два рази — до перерви й після неї. До того ж останню пару має директор, а я мушу його просити підписати мою заяву, що відпускає мене із занять на цілий тиждень у зв’язку із сімейними обставинами — хоч насправді їду в столицю, бо знову виборола право брати участь у республіканській олімпіаді з алгебри й геометрії.

Вертаючись з училища, вже з вулиці бачимо світло у вікнах кухні й кімнати Катрусиної матері. Усе: знову п’яна! Вона ніколи не гасить світло, коли напивається. Пробуємо відчинити квартиру своїми ключами — нічого не виходить: зсередини в замку інший ключ. Тиснемо на дверний дзвінок — його голосні звуки чути й на сходовому майданчику, але відчиняти нам господиня не квапиться.

— Може, погуляємо трохи, а вона проспиться й, коли будемо пізніше дзвонити, почує? — пропонує подруга.

— Навряд. Але давай вийдемо на вулицю й зателефонуємо з автомата: телефон коло ліжка, може, хоч він її розбудить.

Ми товчемося в автоматі й коло нього цілу годину — результату від наших дзвінків нема. Після цього гуляємо під пронизливим вітром зі снігом найближчими вулицями, вбиваючи дорогоцінний час: завтра зранку мені треба встигнути на московський поїзд, що йде через Київ! А я ще запланувала ввечері випрасувати форму, почистити й покласти сушити чоботи, бо он — аж сіль виступила. Заходимо в будинок, знову хвилин п’ятнадцять дзвонимо у двері — марно. Катруся береться гупати кулаками, тоді — ногою. Ні гу-гу! Знову дзвонимо з телефонного автомата. Знову довго стукаємо. Подружка не витримує і щосили тусає двері коліном. З-за сусідніх дверей злий чоловічий голос погрожує викликати міліцію, бо вже друга година ночі, а ми людям спати не даємо.

— Ходімо звідси! — кажу Катрусі. — Цей дурило обов’язково зателефонує в міліцію, навіть якщо ми надалі будемо сидіти тихенько, як миші.

— А нас не буде — міліція маму забере!

— Твою маму й гарматами не розбудиш! Приїдуть менти, побачать, що нікого нема, випишуть сусідові штраф за фальшивий виклик — і поїдуть.

— Та куди ж ми серед ночі підемо? Надворі холодно!

— Ходімо на вокзал. На вокзалі навіть буфети вночі працюють. Купимо гарячого чаю, пиріжків і хоч трохи зігріємося! Там є кімнати очікування. Подрімаємо на лавках до години четвертої-п’ятої, а тоді вернемося знову.

До того часу, надіюся, Катрусина мама вже точно проспиться, тим більше що вона завжди встає удосвіта: дається взнаки професійна звичка, адже у двірників робочий день і влітку, і взимку розпочинається о п’ятій годині. Подружка погоджується, й ми порожнім кришталевим містом бредемо на вокзал, який здалеку світиться десятками вогнів. Від нічого робити виходимо на перон, а назустріч — з лижами, гітарами, кольоровими рюкзаками — зграя молодих іноземців.

— Це фіни, — каже Катруся. — Вони щороку приїжджають відпочивати в Карпатах. Зупиняються в нашому місті й тижнями живуть у готелі. Пиячать жахливо!

Високий білявий юнак розмахує руками й щось белькоче мені незрозумілою мовою, а тоді розстібає свою яскраву болонову куртку, в якій капюшон обшитий хутром — у нас із такими капюшонами зимовий одяг носять лише жінки! — й несподівано витягає з пазухи розквітлу троянду. Я беру квітку й тут же випускаю з рук: її стебло страшенно колюче! Хлопці-фіни регочуть, їхня подруга злиться, обгортає стебло троянди використаним пасажирським квитком, вдруге вручає мені квітку й тягне свою зграю до буфету. Коли фіни звідти галасливо й весело вибираються на вулицю, ми з Катрусею теж заходимо в буфет. Я купую чотири пиріжки й дві склянки гарячого чаю, і ми нарешті зігріваємося й з апетитом заїдаємо свої неприємності.

Порожніх лавок у залі очікування багато. Займаємо ті, які від сторонніх очей прикриває розлогий фікус. Подаровану троянду я втикаю у вазон і розглядаю квиток. Він із львівського поїзда — того самого, яким приїжджають цьоця Дозя і дядько Данило. Як давно я вже в них не гостювала! Ось почнуться зимові канікули — і… Ага — і!.. На зимових канікулах я буду, як завжди, брати участь щонайменше у трьох республіканських олімпіадах, які розпочинаються вже післязавтра, — отже, поїздка до Львова знову відміняється. Та, зрештою, не треба загадувати наперед. Бо ж хіба ще кілька годин тому ми з Катрусею могли уявити, що ночуватимемо на вокзалі? Тс-с-с, моя подруга спить! Треба й мені бодай якусь годинку передрімати, бо завтра важкий день…

Прокидаюся від сердитого голосу залізничних міліціонерів і розпачливого дівочого хлипання.

— Прізвище, ім’я, домашня адреса! — строго звертається до мене сержант. Катрусин паспорт він уже тримає в руці.

Моя подруга носить із собою всі документи, які лиш є в них із мамою й дідусем: панічно боїться, що в їхній квартирі не сьогодні-завтра станеться пожежа — і тоді без паспортів довести, що вони там прописані, буде гибла справа. Одного разу ми вже стрімголов поверталися з-під самих дверей медучилища, бо папку зі своїми безцінними документами дівчина випадково залишила в кухні на столі.

— Що вам треба? — спросоння не можу второпати, чого міліціонер узагалі до нас причепився.

— Перевірка документів. Що робите вночі на вокзалі?

— Спимо. Приїхали львівським потягом від моєї цьоці Дозі, — починаю рятувати ситуацію: ще нам бракує доночовувати в міліцейському відділку! — Автобуси по місту вночі не їздять, а йти пішки темними вулицями страшно — то ми й вирішили передрімати, поки надворі хоч трохи розвидниться.

— Хто може посвідчити, що ви прибули вночі зі Львова?

— З нами в одному вагоні їхали фіни! Буфетниця після прибуття поїзда також нас бачила: ми чай пили. І фіни там вечеряли, напевно, зможуть нас пригадати, якщо запитаєте. Ой, у нас навіть використані квитки на львівський поїзд збереглися! — розгортаю зіжмаканий папірець, що ним незнайома фінська дівчина обгорнула мені стебло троянди.

Сержант довго їсть очима квиток, дешифруючи вголос украй невиразні, бо від руки написані львівською касиркою назву поїзда, початкову й кінцеву станцію, номер вагона, час відправлення і прибуття. Невдоволено бурмоче, що квиток лише один, а нас двоє, — та врешті-решт бере під козирок і звертається вже до Катрусі, милостиво простягаючи дівчині її паспорт:

— Чому відразу не сказала правду? — та ще й знущально перекривлює: — «Мама п’яна, ночувати ніде»! Приверзлося уві сні, чи що? Розревілася, нюня!

Першого міського автобуса ми, звісно, не чекаємо, йдемо додому пішки.

Коли Катрусина мати відчиняє двері, то вже з порога накидається на нас із докорами:

— Рано ще вам гуляти під зорями! Я через ваші походеньки цілу ніч очей не стулила!

Понуро й мовчки проходжу повз неї й починаю збирати речі: мені треба встигнути на московський поїзд, причому повинна прийти на перон заздалегідь, аби наша нервова Шім-Вішім не ламала руки від хвилювання, що я раптом узагалі не з’явлюся! Катруся ж пошепки вичитує матері, що ми до півночі у двері й дзвонили, і грюкали, але розбудити її так і не змогли, тож ночували на вокзалі, а нас там затримала міліція, і що як тільки Генерал довідається про її пиятику — буде біда, адже я коли-небудь таки не витримаю і все йому розповім. Двірничка починає звично клястися вголос, що більше ніколи горілки в рот не візьме. Значить, цього разу пила вже не вино! У стіни грюкають потривожені нашою голосною сваркою сусіди. День починається!

Якби ж то тільки один день починався так! Катрусина мама і нам, і мешканцям найближчих квартир часто влаштовувала гастролі. Я навіть планувала перебратися жити до баби Клави, нашої старенької бібліотекарки, яка була зовсім не проти квартирантки. Та похвалилася про своє рішення Катрусі, побачила її повні сліз очі — й залишилася. На жаль, із кожним разом ладити з її матір’ю ставало все важче. Двірничка взагалі зробилася дуже агресивною, могла з кулаками налетіти на доньку навіть без жодної причини: