Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 68

— Так нє чєстна! Я лічна чітал етат убогій рассказік! Там тьма ашибак!

Я теж читала оповідання переможця в рукописі. Воно ходило по руках, бо хлопчик з інтернату для цього зумисно переписав свій твір кільканадцять разів і роздарував багатьом з нас уже в перший день. Текст дійсно був жахливим з точки зору орфографії та пунктуації. Чому вчитель того учня вчасно не виправив помилки й не змусив його переписати все начисто? Не сподівався, що його підопічний талановитий? Тоді навіщо ж привіз в Ірпінь? Щоб той осоромився й надалі знав своє місце? Не віриться! Але ж я на власні очі бачила, як вчитель шарпав цього хлопчика на глухій алеї, обзивав ср… ним пісатєлєм і за щось дуже строго йому вичитував.

Мене відразу здивувало, як можна написати прекрасне оповідання — і при цьому в кожному слові допускати як не одну, то дві або й три помилки! Загальна грамотність учнів тоді була доволі висока. Це вже сьогодні зовсім не диво — побачити численні «наскельні» написи молодих неуків на парканах, стінах крамниць, фасадах будинків: «Я жинивса. Но сьорано тебе лублу!».

О, знамените «сьорано»! Під час третьої перездачі кажу студентові-невдасі: «Ви ж нічогісінько не прочитали! Доведеться втретє покласти вам незадовільну оцінку — а це вже виключення з університету!» — «Мені сьорано! Мама гроші за навчання платила — мама й плакати буде!» — «Пожалію вашу маму: перекладіть українською мовою „сьорано“ — й отримаєте свою нещасну „трієчку“! Перекладайте!» — «Все рівно!» — «Рівно тільки в степу, а на території України є і гори, й пагорби, й низовини, й кручі! Добре помізкуйте, як має правильно звучати ваше „сьорано“?» — «Не мучте мене! Ставте „двійку“, якщо вам так уже кортить мене розтоптати, я й так на платній формі, легко переведуся в інший університет» — «Але ж уявіть: якимось чином переповзете ще через дві останні сесії й після закінчення університету почнете працювати в школі. З вас же учні сміятися будуть!» — «Я вчителем працювати не буду!» — «Навіщо ж тоді вам диплом філолога?» — «Мені би лише його отримати — піду працювати директором! Це місце в школі чекає мене вже другий рік».

Що ж трапилося? Як воно набрало обертів — майже поголовне небажання вчитися? Чому бути неграмотною людиною перестало вважатися ганьбою? Колись навіть шкільні, міські й районні олімпіади з української мови та літератури передбачали настільки складні завдання, що сьогодні з ними навряд чи впоралися б пересічні студенти філфаку. В який момент рівень шкільних знань настільки катастрофічно знизився? Коли оплата праці вчителя стала рівною зарплатні прибиральниці? Чи тоді, коли ввели комерційну форму навчання — і для того, щоби вступити у вуз, досить було пройти лише співбесіду?

Пам’ятаю, як перед вступними випробуваннями Передбачливий Ректор зібрав приймальну комісію і, не загортаючи далекоглядних думок у папірчики, заявив: «Співбесіду повинні успішно пройти всі, хто подав документи! Всі, без винятку, — ви зрозуміли? Якщо абітурієнт не несе виделку чи ложку до вуха, тобто ще не цілковитий олігофрен, — будемо вчити». Хтось із викладачів обізвався, що пропадемо з неуками. На цю репліку Передбачливий Ректор розізлився не на жарт: «Контролювати буду особисто! „Завалите“ п’ятьох абітурієнтів на вступних іспитах — напишете заяву на звільнення за власним бажанням! Покладете незадовільні оцінки п’ятьом студентам під час сесії — я особисто проекзаменую вас: зберу комісію і теж поставлю відповідну оцінку професійному рівню таких мудрагелів! Ідіть, приймайте! Всіх! Питайте абітурієнтів лише те, що вони знають!».

Але й «намацальним» шляхом з’ясувати, що саме знає вступник, який розвалився навпроти, як у себе вдома за обіднім столом, — виявилося доволі непросто.

— Що ви найкраще підготували? — запитую якомога делікатніше.

— Все!

— Про яку частину мови бажаєте нам розповісти? — уточнює мій напарник, сивий професор.

— Про числівник.

— Це дуже складна частина мови.

— Нічого. Відповім.

— Вибирайте самі, що знаєте дуже добре.

— Можу провідміняти за відмінками.

— Відмінюйте будь-який числівник на ваш розсуд.

— Називний: один, родовий: два, знахідний: три, давальний: чотири…

Професор не витримує:

— Що ви мелете?! Повторюйте за мною: називний — один, родовий — одного, давальний — одному!.. Як далі?

Та продовжити абітурієнт не може.

— Добре, дамо спокій числівникам, — зітхаю я. — Розберіть за частинами мови речення: «Василь поїхав новою автівкою в місто». Почніть із того, що «Василь» — хто? що? — іменник, — підказую.

— «Поїхав» — хто? що? — іменник, «новою» — хто? що? — іменник, «автівкою» — хто? що? — іменник, «в» — хто? що? — іменник, — легко «справляється» із завданням неук.

— Годі! — стогне професор — Ви уяви не маєте про частини мови!

— Питайте щось інше! — не вгаває абітурієнт. — Я можу, наприклад, провідміняти дієслово.

— Але дієслові відмінюються не за відмінками, а за особами, — заздалегідь скеровую у правильне річище ймовірну відповідь, аби зберегти власні нерви. — Перша особа — я, ми. Друга особа — ти, ви. Третя — він, вона, воно, вони. Якщо здатні провідміняти будь-яке дієслово — будь ласка, ми вас уважно слухаємо.

— Я — корова, ти — корова, він, вона, воно — корова!..

Не кращі відповіді були й під час сесії. Пам’ятаю студентку-заочницю, котра на екзамени завжди приходила вагітною. Усі п’ять років. І кожної сесії вагітність за зовнішніми ознаками ось-ось мала закінчитися пологами — ґудзики на кофтині чи плащі вже не застібалися.

— Я вагітна! — демонстративно ставить свій живіт мені на стіл ще перед початком екзамену.

— Вітаю! — відповідаю я.

— Але ж я вагітна!

— Екзамен здавати будете разом з усіма!

— Я вагітна!

— Вагітність — не хвороба. Це природний стан жінки.

— Я вагітна! — твердить студентка, як папуга.

— А я — не причина вашої вагітності.

— Я вагітна! — уже з розпачливими нотками в голосі.

— Дуже надіюся, не на голову?

Заочниця вибігає з аудиторії — попри свою вагітність, доволі швидко, — й більше не з’являється. Зимова сесія закінчується, але методист заочної форми навчання благає мене не закривати екзаменаційну відомість: може, ще з’являться ті п’ятеро найслабших студентів і таки індивідуально здадуть «хвости». Не доводити до виключення — це негласний наказ Ректора. Я добре усвідомлюю свої можливі неприємності, тому відомість залишається незакритою і в лютому, і в березні. Десь у середині квітня, коли читаю лекцію на стаціонарі, двері навіть без стуку відчиняються — і в отворі з’являється голова Вічно Вагітної:

— Можна?

— Ні! Почекайте в коридорі до закінчення пари.

На перерві в аудиторію студентка заходить не сама, а з якимось пом’ятим чоловічком.

— Це мій дядько, прокурор!

— Дуже приємно. Чого хоче прокурор?

— Може, ви би якось…

— Поставили оцінку, — з неприхованою іронією продовжую я.

— Ну так, так! — радісно підхоплює «прокурор» у заболоченому взутті, зіжмаканих штанях і секондхендівській шкірянці.

— Доведеться вашій протеже тягнути білет і відповідати на всі запитання.

— Ну-у-у! — моментально з’являється вираз розчарування на спитій «прокурорській» фізіономії. — Вона ж нині-завтра народжувати має!

— Її «нині-завтра», якщо не помиляюся, триває вже кілька років. Спостерігаємо тільки процес без жодних результатів.

— Та поставте ту прокляту оцінку! Вам, що, шкода?

— Не шкода. Але ж я маю якось перевірити знання.

— Ну то що ви з нас хочете?

Чарівні фрази: «вона з мене щось хоче», «вони чогось хочуть», «що ви хочете?» — насичені страшним підтекстом. Вони лунають у маршрутках, за родинними столами, на зупинках, вокзалах, у коридорах установ — і всі, хто їх чує, переконані стовідсотково: з бідного студента безсовісні викладачі луплять шкіру, деруть хабарі, вимагають грошей!

— Без відповіді я оцінку не поставлю!

— Тоді спитайте щось легеньке-легеньке.

Питаю. Студентка не може відповісти на жодне з моїх десяти простих запитань.