Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 69

— Давайте ми запишемо одне, знайдемо на нього відповідь у бібліотеці, підготуємось — і вона вам відповість! Ось побачите, на «відмінно» відповість! — просить пом’ятий прокурор.

У мене нема вибору. Називаю прізвище автора, назву статті, вказую журнал, рік і місяць видання.

— Відксерокопте статтю, прочитайте її п’ять разів, попідкреслюйте найголовніше і приходьте після четвертої пари сюди ж. Я чекатиму.

— Добре!

Та вже через десять хвилин голова Вічно Вагітної знову просувається в двері аудиторії:

— А на якій сторінці в журналі та стаття?

Зиркаю на безсовісну дівулю поглядом Медузи Горгони — і Вічно Вагітна зникає. Але на перерві обоє моїх візитерів уже тут як тут. Прокурор щось шепоче своїй підопічній, вона тримає жмуток ксерокопій.

— Ми вам зробили аж п’ять ксерокопій тієї статті!

— П’ять разів треба було прочитати! — аж стогну я. — Відбитків вистачить в одному примірнику! Готові відповідати?

— Йой! — глибоко зітхає Вічно Вагітна.

— Йой — потім! Зараз заробляєте оцінку! Про який твір розповідається в тій науковій статті?

Німа тиша.

— Назва твору є в заголовку. Вона взята в лапки, — підказую з легкою іронією.

Що таке «лапки», студентка не знає. Підкреслюю олівцем назву твору.

— «Повість минулих літ», — читає із ксерокопії Вічно Вагітна.

— Що ви дізналися про цей твір зі щойно прочитаної статті?

— Що це повість.

— Ви впевнені?

— Тут так написано.

— А чому «минулих літ»?

— Бо все минуло.

— Що саме минуло?

— Все.

— Ясно. Ви не читали статті жодного разу!

— Це дуже велика стаття! Я не встигла до кінця прочитати.

— Я питаю те, що написано на першій сторінці.

— А що там такого написано? Я все вам переповіла!

— Та поставте дитині ту оцінку, — втручається прокурор.

— Нехай відповість хоч щось.

— Їй важко.

— Мені ще тяжче таке слухати! Хто написав «Повість минулих літ»? Як називався той чернець, що створив цей літопис? У заголовку статті є його ім’я. З великої букви.

— О, знайшла! Нестор!

— Нестор, але до цього слова завжди додають прикладку, тобто ще одне слово. Яке? Пригадуйте: Нестор…

Глухо.

— Ну, Нестор?.. — не поступаюся я, адже Нестор-літописець як автор «Повісті минулих літ» відомий навіть останнім двієчникам у школі. — Пригадуйте: Нестор, який писав літописи. Ну, як же він називався? Нестор…

— Шуфрич! — раптом осяює Вічно Вагітну підказка якоїсь інфернальної сутності.

— Ви чули?! — звертаюся до прокурора.

— Я вас попереджаю як прокурор, що…

— Та який ви прокурор, чоловіче добрий? Скажіть своїй дружині, нехай випере вам штани! І черевики собі почистіть! Із вас такий прокурор, як із мене — балерина! От що: хоче ваша підопічна позитивної оцінки — нехай визубрить бодай цю статтю, як молитву! Завтра — останній день. Я закриваю відомість!

— Вона прочитає, прочитає і все вам розповість! Напам’ять!

Чи міг хтось у часи моєї студентської молодості уявити таку комедію? Чи міг хтось бути настільки тупим навіть у школі? За незнання, неграмотність, написані на «двійку» диктанти, перекази чи твори, останні місця на олімпіадах моїх ровесників не просто жорстко, а жорстоко висміювали. Пам’ятаю, як у шкільній сатиричній стіннівці безсердечно розкритикували учасників шкільного змагання з мови та літератури — учнів усього лише четвертого класу. Серед завдань, які їм тоді запропонували, крім багатьох інших, вимагалося утворити жіночий рід від слів «грек» і «турок», тож громадянку Греції дехто зі школярів назвав «гречкою», а жительку Туреччини — «туркою». Також треба було підібрати іменники до слів «кінський», «конячий» і «кінний», а хтось із дітей, заплутавшись, написав: «кінський спорт», «кінна сила», «коняча армія».

Республіканська олімпіада з мови та літератури вимагала знань дуже високих. Коли в останній рік свого шкільного навчання після перемоги в обласній олімпіаді я поїхала на республіканську в Харків, то відчула: якби напередодні Володимир Романович цілий тиждень не займався зі мною додатково, навряд чи я би так легко впоралася зі всіма завданнями. Досить лише згадати, що розібрати за будовою нам запропонували речення-період, у якому було вісімнадцять складносурядних і складнопідрядних речень із супідрядністю, паралельною й послідовною підрядністю.

Та повернемося до невимовної кривди заплаканого початківця Маслова.

— Слова «ещё» напісана как «ісчьо». Ужас! — ніяк не може заспокоїтися Борис. — Как етат начінающій бумагамаратєль можєт равнятса са мной? Я уже пєчатался в прєссє!

— Але його оповідання — дуже добрий літературний текст. Зі сцени воно прозвучало вражаюче! І назва надзвичайно вдала — «Той, хто мене розумів». До того ж автор — хлопчик зі школи-інтернату, який, напевно, ще й особисто пережив подібне! — обстоює переможця Володимир Романович.

— Развє пісатєль должєн пісать толька то, што сам пєрєжіл? Пісатєль імєєт права фантазіравать, видумивать подвігі. Мнє гаварілі: пісатєль должен многа чітать! А што прачітал етат Іван Вараненка? Школьний учєбнік? Крєпка самнєваюсь! Он же трагічєскі нєграмотєн!

— У видавництві для правки тексту працюють спеціальні люди, — намагається втихомирити Бориса вчитель, — коректори, які вичитують, щоб не залишилося помилок, літературні редактори, які шліфують текст!

— Но какое жє ета счастліває савєтскає дєтства, єслі рєбйонак дружіт с грязнай сабакай, патаму што єво нє панімают прєпадаватєлі і сістєматічєскі ізбівают свєрстнікі? Такіє праізвєдєнія — злобная клєвєта! Я прієду дамой і напішу жалобу в Саюз пісатєлєй! Пусть правєрят правільнасть прісуждєнія діпломав!

— Борисе, наступного року приїдеш знову — й позмагаєшся ще раз. За битого двох небитих дають! — лагідно умовляє Маслова Володимир Романович. — Ти ще зможеш стати переможцем! Навіщо тобі заздалегідь ув’язуватися в боротьбу з письменницькою комісією?

— Я с папай пасавєтуюсь. Как скажет — так і сдєлаю. Но — как стидна, как абідна!!! — і Борис реве пораненим лосем, уткнувшись обличчям у подушку.

Заснути мені так і не вдалося. І не тому, що в поїзді спиться погано. Всю ніч я думала про те, що побачила й пережила за останні чотири дні. Я написала справжні вірші! Такі, які, хоч би як старалася, ніколи б не зуміла створити сама, не здавшись на якесь дивне навіювання, власне, пасивну фіксацію того, що прийшло ззовні, причому аж ніяк не з допомогою мого власного осмислення. Чи зможу я ще коли-небудь налаштуватися на таке? Як це робиться, я вже вловила: гранично відсторонитися, сидіти, ні про що не думаючи, поки не зблисне дивовижний рядок, а тоді не випускати химерну нитку словосплетіння, негайно записувати все, що приходить із сутінкового світу уяви, з химерних переплетень знаного й досі не відомого. Та чи спаде щось путнє на думку, якщо я спробую писати зараз? Навряд! Відволікає хропіння товстощокої молодиці вгорі, стукіт коліс унизу, спалахи ліхтарів на станціях за вікном. Ні, мені потрібна абсолютна тиша! Абсолютна самотність! Спокій. Легенька, заколисуюча втома. А перед цим, напевно, варто начитатися чужих справжніх поезій! Або поблукати порожнім лісом. Або переглянути чудові малюнки.

Малюнки?! З Вовоччиного альбому? Та ні. Вовоччині малюнки — це зовсім інше. Й Вовочка — інше. Й Ліліана Гольденблох — інше. І Вірка-Шкірка. І навіть Ігорко-Боксер. За кожним із них — батьки при високих посадах, великі гроші, гарантія заможного життя, легкого вступу в університет або інститут. А в мене? Всі з мого класу, хто збирається здобувати вищу освіту, гарантовано стануть студентами. Вірка-Шкірка не соромиться вихвалятися перед усім класом, що в кого-кого, а у неї вже давно все на мазі.

У Вовочки теж. Власними вухами чула, як дідусь йому дорікав, що їздив у Київ домовлятися. Ліліана мовчить, але в те, що вона покладається під час майбутнього вступу на Божу волю, зовсім не віриться. Це зовсім інша пара кальош, як колись казала моя бабуся, це нащадки іншого «класу». Але хіба в СРСР, крім робітників, колгоспного селянства й тоненького прошарку трудової інтелігенції, є ще якісь «класи»? На уроках суспільствознавства директор жодного разу про подібне явище не говорив, але я вже стовідсотково впевнена: є, якщо окремим людям щотижня видають продуктові пайки, якщо дехто носить шикарні пижикові шапки й утеплені бобровим хутром куртки. Такої навіть у Вовоччиного дідуся нема, як у того «обехаесесника», що ми з ним їхали в одному купе!