Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 8

8

Так, мама була неправа. Та чи маю я право її осуджувати? Хіба я сама завжди поводилася із власними дітьми, як книжка пише? Боже, таж вони розплодили в нашій міській квартирі тридцять сім хом’ячків, і я потай відвезла цей виводок у жито за містом, поки хлопці були в школі, бо ж добровільно не віддали б! А коли здохла папужка, вони ховали її в міському парку з усіма почестями, ще й так голосили, що я була певна: таких плачів точно б не було, якби то вмерла я. А коли ранньою весною з Вовчинецької гори тихцем принесли напівзамерзлого вужа і поселили його в мене під ліжком, у коробці з-під взуття, — а вночі вуж розмерзся й поліз коло мене грітися? Таж у мене тоді від жаху мало серце не зупинилося!

Звісно, було, що й кричала на синів, навіть пробувала давати ляпанців, але насправді тільки ледь торкалася долонею. Перед старшим соромно по-справжньому лише за два випадки. Коли син став першокласником, і ми пішли в ательє фотографуватися, дорогою я весь час йому нагадувала, що він має усміхатися — і тоді фото вийде веселе й гарне: адже в нас обох — красиві білі зуби, приємна посмішка. Та фотограф поставив першокласника з букварем біля столика, як олов’яного солдатика, і став наполягати, щоби малюк зробив серйозне личко. Син глипав на мене і пробував посміхатися, але чув невдоволений окрик фотографа — і старався набрати серйозного вигляду. А я стояла майже поруч зі своєю дитиною і… не сміла втрутитися. На знімку малий — із такою жалюгідною посмішкою, що в мене щоразу серце стискається, коли бачу ту світлину.

Іншого разу першокласників повели на зустріч з якимись американцями, що нібито мали вчити українських школярів любити Бога. Урочистий захід був організований просто жахливо, а повчання заокеанських проповідників виявилися ще більшим страхіттям. Вони мали театральні ляльки, що вдягалися на руку, розігрували сценки з діалогами, які тлумачив перекладач, — і верзли такі нісенітниці, що соромно було слухати. Наприклад, пояснювали діткам, що такою ж мірою, як пес — вірний друг людини, її щирим другом є також і Бог. Я небезпідставно побоялася відпускати малого без нагляду на цей колективний захід і теж туди пішла. Зал був переповнений, стільців на всіх не вистачало, отож діти товклися попід стінами й у проходах між рядами, а педагоги насилу наводили порядок. Зненацька якась учителька вхопила мою дитину за руку і стала на очах у всіх лупцювати. Без жодної на те вагомої причини — просто щоб інші боялися й дотримувалися порядку (хоча про який порядок у тому безладі й тисняві могло взагалі йтися?). Я ледве протовпилася до неї та спробувала присоромити — а педагог відкрила до мене рота, що через таких, як я, батьків, котрі потурають своїм дітиськам, із ними в школі неможливо дати ради. Замість того, щоб вияснити прізвище й заклад, де працює ота «сіячка розумного, доброго й вічного», на гірший кінець — просто написати скаргу, я її ще й перепрошувала… Минуло багато років. Мене знав уже в обличчя мало не весь Обласний Центр. І от на якомусь учительському зібранні колишня кривдниця посміла гордовито продемонструвати перед своїми приятельками, що вже давно мене знає. Пригадую, мене у відповідь просто затіпало. Вона перелякано позадкувала, збагнувши якимось сьомим чи восьмим чуттям, що ще мить — і її білі й ріденькі фарбовані патли опиняться в обох моїх руках.

Зло тільки тому й існує досі, що вчасно не отримує здачі. Зло мусить бути покаране. Зло дорослого проти беззахисної дитини має бути покаране відразу ж, чого би це іншим дорослим не коштувало: авторитету, моралі, честі чи й усього одразу.

Мій син із невісткою приносять до нас маленьку Влодку. Вона щосили гризе кулачки: зубки ріжуться. Молода пара щебече коло дитинки. В їхній уяві донечка вже їх упізнає, уже все розуміє, що мама з татком їй говорять, уже погоджується з ними, що буде юристом (і тільки юристом!), коли виросте, уже любить приїжджати до бабусі й дідуся машиною, а не автобусом… «Где впервые любил и от счастья был глуп…», — згадую я рядки із пісні Олександра Малініна. Люблячі завжди виглядають збоку якимись дурнувато-прицюцькуватими. А може, для глибокого переживання щасливих моментів якраз і потрібен саме такий стан?

* * *

Перед хатою, в молодому яблуневому садку, мама посадила велику грядку полуниць. Я не могла дочекатися, поки вони нарешті достигнуть, і потай обривала зеленцем. А коли вже почали бриніти одна ягода, друга, третя, надворі засльотило на цілий тиждень. Але й попри негоду ягоди наливалися соком і рожевіли.

Тож мама вибирає їх у велику білу миску, а я стою на стежечці, як лелека, мало не на одній нозі, бо довкола таке болото, що навіть ступити нікуди. Дорогою йде жінка з маленьким хлопчиком. Це вуйна[24] Маланка. Колись вона вчилася з моєю мамою в одному класі, навіть сиділа за однією партою, але потім вийшла заміж у сусіднє село, забрала до себе старого батька, а хату продала. У Маланки та її чоловіка довго не було дітей. Неплідницю якимись травами довго лікувала наша місцева знахарка «пані Текля». Насправді її звали Тетяною, але всіх Тетян у нашому Селі чомусь кликали тільки Теклями, так само як усіх Євдокій — Доцями, а Парасок — Пазунями. Мою маму, до речі, називали Дзюнею, хоч вона, як сама любила наголошувати, мала таке ім’я, як польська королева — Ядвіга, й тато завжди кликав її не тим сільським найменням, а виїмково Ядвізею або Ядзунею.

Коли сільська знахарка зробилася відомою в наших околицях, то приїжджі люди стали її величати панею. Теклі це дуже сподобалося, й вона почала вимагати, щоб так до неї зверталися й односельці. У колгосп на роботу пані Текля не ходила, бо мала безногого й сліпого чоловіка, котрий таким страшним калікою повернувся з війни. Спочатку благовірна його навіть приймати не хотіла: яка користь у господарстві з обрубка? Потім ще кілька років у кожній сварці на все горло дорікала своєму Василеві його колишніми любасками[25], яких той до війни мав, «як маку, як гною, як листя, як мишачого г…мна», але після війни жодна в його бік і бровою не вела. Пізніше молодиця змирилася, що краще жити зі сліпим обрубком, аніж вікувати життя самотою у порожній хаті, отримувала зачоловіка пенсію, а сільську владу гнала зі свого подвір’я стаєнною мітлою. Якими тільки способами Теклі не нагадували про колгоспну ланку й цукрові буряки! Пробували навіть страхати й людським осудом: пізньої осені, коли вже й сніг наперхав, а буряки ще залишалися невикопані, привезли увечері голодних і злих бабів просто з поля до Теклиної хати, аби ті їй під вікнами виспівували, що вона білоручка, у колгоспі й дня не працює, а вони гарують на полях від рання до ночі, без вихідних і без свят. Знахарка зачинила двері на засув, а наступного дня вже наскаржилася у військкоматі й на голову колгоспу, й на парторга, і на бригадира, та ще й привезла до Села воєнкома, щоби той особисто утовкмачив сільській владі, що пані Теклі вистачає по вуха роботи коло свого інваліда-фронтовика.

Текля кидала на картах, зливала віск і варила помічні трави. Це мистецтво їй передалося від рідної бабуні й теж приносило якщо не якусь стабільну копійку, то вряди-годи курку чи півня, з десяток яєць, а то й плесканку сиру. Своїм гостям знахарка пояснювала, що якби її чоловік ледь трохи бачив чи мав хоч якісь там негодящі ноги, то вона б і його вилікувала, — а як нема ні очей, ні ніг, то немає на таку страшну напасть і жодного ліку.

Та я, зрештою, хотіла розказати про вуйну Маланку. Довгождана вагітність протікала в неї дуже тяжко, останні три місяці треба було з ліжка узагалі не вставати. Текля носила їй додому якісь трави, й відварами з них так закріпила плід, що коли прийшов час, то розродитися Маланка ніяк не могла, хоч пологи тривали аж дві доби. Лікарі стимулювали породіллю, і врешті плід вийшов — але разом із маткою. Чомусь закласти назад «жіноче природжінє» в лікарні вже не змогли — й усе вирізали. А немовля врятували.

вернуться

24

Вуйна — тітка; також шанобливе звертання до старшої жінки, зазвичай селянки.

вернуться

25

Любаска — коханка (діал.).