Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 9

9

Маланчин чоловік, поки не знав, що його жінка вже не все має, жив із нею, як і раніше. Але через рік або й два місцевий фельдшер обмовився — й Іван уже на свою Маланку дивитися не міг. Казав тестеві, що в нього на неї зовсім не стоїть, почав шукати коханок, які не дуже Івана й поохочували, — бо як на п’яну голову на весіллях зачинав хвалитися, перелічуючи, з котрою ґаздинею спав, ті у відповідь показували йому горбатий мізинний палець, чим уводили бабодура в червону фарбу. З горя Іван кудись завербувався й поїхав геть від хати, а Маланка зі своїм батьком ростили малого Міська й поволі тручали біду поперед себе.

Проте тяжкі пологи мали не лише близькі, а й далекі наслідки: жінка худла і в’яла, жовкла, марніла, допоки в неї не виявили туберкульозу. Лікували Маланку й у протитуберкульозному диспансері в нашому Селі, й навіть в Обласному Центрі, та чомусь не дуже успішно. Зневірившись у дохторах, вона пішла до пані Теклі, й та пообіцяла поставити хвору на ноги.

— Така-м слаба, що ледве йду, — скаржиться Маланка мамі. — Оце підняла якийсь кілок та й підпираюся ним, аби не впасти. Пані Текля каже, що напій буде мати силу аж у суботу. Просила-м, щоби дала мені ту траву, я сама заварю — а тота вперлася: ні та й ні! Хто знає, із чого вона ті ліки буде робити! Одні кажуть: щоб вилікуватися від сухот[26], треба з’їсти сало з десятьох псів, другі радять десь борсука роздобути, бо в нього сала більше й воно значно помічніше від собачого. А я вже нічим не гидую — лиш би допомогло, бо як лишу Міська на сім світі круглим сиротою? Тато старі, слабі, також довго не протягнуть, а цей — ще зовсім дитина. Будуть над ним по тих інтернатах чужі люди глумитися, а я на тім світі — у труні перевертатися!

— Що ти таке говориш? Хіба тепер багато від сухот помирає? Вилікуєшся, — розраджує вуйну Маланку мама, знімає у хлопчика з голови кашкет і сипле в нього з миски всі мої полуниці.

— Якщо вже тебе вздріла, то хочу попросити: принеси мені ліки від пані Теклі. Не забудь: у суботу вже будуть готові!

Як не дивно, мама погоджується, хоч потім у розмові з бабусею зітхає, що то вже, напевно, все одно, що з ліками, що без них, — так чи так смерть уже в Маланки за плечима. Та вранці у суботу ми таки вирушаємо до Теклі. Йдемо левадами, стежечка петляє, як гадюка. У травах цвітуть білі ромашки, які в нас у Селі звуть королицями, й голубі дзвіночки, і червоні стріпаті зірочки польової гвоздики, які в нас називають сваркою, тому їх зривати не можна: хто насмілиться, у того вдома почнеться веремія на тиждень. Я вже нарвала цілий оберемок дзвіночків і королиць, але як бачу ще якусь дуже гарну квітку, все одно не стримуюся, щоб не приєднати її до букета. Мама несе в одній руці порожню літрову банку, а в другій — трилітровий бідончик з молоком, бо ж не годиться до знахарки йти з порожніми руками.

Пані Текля не дуже рада нашому приходу. Бурчить, що прийшли зарано, вона ще не встигла нічого приготувати. Але, зрештою, ті ліки — не для нас. Лиш не треба Маланці казати, з чого зроблені. Пані Текля виймає з креденса макітру й макогін. О, тертий мак я дуже люблю, але ж поласувати ним вдається тільки на Святий вечір! Та в макітру пані Текля кладе не мак, а кілька худющих чорних раків, вимочених в олії, яких по одному витягає з масного слоїка. Мама хапається рукою за рот і стрімголов вибігає надвір.

— А ти добре дивися, що я роблю! — звертається пані Текля до мене. — Сподобається — буду тебе вчити. Я виділа, як ти сиділа на дорозі коло калабані й пасочки з болота ліпила, а кругом тебе то ластівки, то метелики вилися.

— Не пасочки, а хатку я ліпила! З ґанком! І не подобається мені терти раків у макітрі, — хитаю я головою. — Їх треба варити! Та й навіщо ви ракам клешні й хвости повідривали? Там якраз найбільше м’яса!

— Це не раки, це — земледухи. Вони на грядці живуть, коріння рослинам підгризають. У вас на городі такі є?

— А-а-а, знаю: це ведмедки, ведмедюхи, що корені в капусті об’їдають!

— Ага, ведмедюхи! Або вовчки. Або ще земледухи. Люди їх по-різному називають.

— Бабуся каже, що як укусять, то можна вмерти!

— А можна ними самими від смерті врятуватися.

Пані Текля швидко справляється із земледухами, добавляє до розтертої на кашу суміші кілька ложок меду й, вишкрябуючи залишки з макітри, віддає мамі майже повний літровий слоїк коричнево-чорної «підливи».

— Я добре перетерла. Вона й знати не буде, що це. Хай п’є три рази на день по три ложки. Так дев’ять днів, більше не варто, — пояснює знахарка. — А ти, як підростеш, — це вже до мене, — приходь, може, чогось і навчишся.

Аякже! Дуже цікаво — вчитися терти в макітрі земледухів!

Ми йдемо польовими стежечками понад зарослими травою окопами серед безконечних полів до чужого села. Я пхинькаю, що хочу пити. Але бідончик порожній: пані Текля молоко перелила собі в гладущики, щоби сметана відстоялася. Тож мама простягає мені слоїк із земледухами:

— На!

— Я хочу води!

— Воду будеш пити вдома!

— Так он журавель же стирчить на роздоріжжі!

— Це така криниця, що хто з неї вперше вип’є, на того воші кидаються, — повчає мама. — Потім уже не шкодить, а от за першим разом — гарантовано будуть воші!

На подвір’ї у вуйни Маланки — свій колодязь. Ще й відро стоїть на цямринні, а з нього вода на землю скапує: десь уже має маленьку дірочку.

— Не пий, бо сухот наберешся! — хапає мене за руку мама, бо я вже рушила до відра з водою.

Вуйна Маланка лежить на ліжку, якась аж чорна. Дякує мамі за ліки й відразу припадає губами до слоїка. Робить великий ковток. Бачить, що я гидливо скривилася, й каже:

— Думаєш, несмачне, гірке? А насправді — як рідка халва! Але почастувати тебе не можу, бо то ж ліки. Можуть такій малій дитині зашкодити.

Мама квапиться покинути вуйнину хату. Ми знову йдемо полями до рідного села. Поміж житами, які вже цвітуть, аж жовтенький димок над їхніми колосками в’ється, синьо блимають блавати-волошки, темно-червоними блискучими зірничками цвіте кукіль.

— Вона видужає? — запитую маму про вуйну Маланку.

Мама здвигає плечима:

— Дав би Бог!

Через багато років цікавлюся, чи жива ще вуйна Маланка.

— Дибає щонеділі до церкви, — відповідає мама. — Разом з Міськом самі город обробляють, корову, свиню, індиків тримають. Таки допомогли Теклині земледухи! Тільки Місько — якийсь жовтий, худий, як патик, усе лице в зморшках. Уже виглядає, як ровесник своєї мами. Зсутулився, згорбився, як старий дід.

— Із кимось живе?

— Спробувала його було обкрутити нова зоотехнічка, на квартиру до них упросилась, але недовго протрималася. Пішов Маланчин Місько у стовбури![27]

* * *

А за вікном солов’ї щебечуть і витьохкують на всі лади. Окраїна міста. Особняки. Приватний сектор. Ріка, верболози. Садки. Солов’ям — привілля! Підлітки катаються на скутерах, як я колись на татовому мотоциклі. І в якоїсь довготелесої юнки є свій сором’язливий і боязкий Місько. А в Міська — надто любляча самотня мама. І вочевидячки не буде мати права отой Місько на особисте життя — ні в підлітковому віці, ні в юнацькому, ані навіть на старість. Бо інколи треба слухатися не мами, а соловейків…

II

— Щоб ти її в жодному разі не роздягав із шубки! — вкотре нагадувала мама татові, який забирав мене на новорічний ранок у районному Будинку офіцерів.

Менші брат і сестра теж виявляли палке бажання піти на свято, навіть дружно вголос розревілися, але як тільки дістали кілька разів від мами бучком, умить замовкли і сховалися на піч за комин. Зрештою, в мене самої були не більші шанси, ніж у малих, потрапити на новорічну ялинку, адже мама спершу навідріз відмовлялася мене кудись відпускати.

— Подарунки дітям через день-два привіз би й сам, — утовкмачувала вона татові. — А з цією, — поводила оком на мене, — біди не оберешся! Та й то клопіт: треба ж було її хоч скупати, треба було все на дитині перепрати й висушити, та й нові шкарпетки здалось би перед тим купити, бо вже п’яти дірами світять! Добре бездітним! А тут гроші йдуть, як вода в пісок, — не настарчишся на всіх і на все!.. Ні, хай сидить удома! Обійдеться без неї те свято, та й вона без нього!

вернуться

26

Сухоти — туберкульоз (діал.).

вернуться

27

Піти у стовбури — піти в ріст, задеревіти; не дати ні цвіту, ні плоду (про рослину, людину).