Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 55

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата...

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

«Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

«Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»

               І

Був собі дід та баба.

З давнього давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок двоє,—

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,—

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу,—

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма...

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно,

В добрую годину,

І вгадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,—

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

               II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі... і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище...»

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та ридаючи становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

                   III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали,

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко —

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У кайми проситься.

«А що ж,— каже,— возьмім, Насте»,

«Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава богу,—

Підтоптався. Та що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого:

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —

 Отоді й за плату.

Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку».

«Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта; _

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято —

 То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує,—

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться,-

То вона вже скочить,—

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише,—

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає 

І мамою невсипущу

Ганну величає...

Не зна Марко, росте собі.

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує