Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 83

— Оце так так! — пробурмотів Дідеріх, але Густа тільки знизала плечима. Лише коли стара пані Геслінг пішла з їдальні, вона багатозначно подивилася на Дідеріха і спитала:

— Ти справді гадаєш?

Він злякався, але глянув запитливо.

— Я хочу сказати, — пояснила Густа, — що тоді лейтенант міг би принаймні вітатися зі мною на вулиці. Але сьогодні, побачивши мене, він звернув убік.

Дідеріх сказав, що все це дурниці. Густа заперечила:

— Мені це тільки здається? Тоді мені здається і щось інше. Я вже не раз ночами чула, як хтось скрадається по дому, а сьогодні й Мінна сказала…

Тут Густа спинилася.

— Ага! — засопів Дідеріх. — Ти тишкуєшся з челяддю! І мама завжди це робила. Але я заявляю тобі, що цього терпіти не буду. Про честь мого дому подбаю я сам, для цього мені не потрібні ні Мінна, ні ти, а якщо ви іншої думки, тоді забирайтеся туди, звідки ви прийшли!

Перед цією мужньою твердістю Густі лишалося тільки знітитись, але коли він пішов, вона нишком посміхнулася йому вслід.

Дідеріх, із свого боку, був утішений, що своєю наважливістю зразу поклав край цій історії. Життя тепер без того було незмірно заплутане. Його хрипавицю, що, на жаль, уже три дні тримала його осторонь боротьби, використали вороги. Ще тільки сьогодні Наполеон Фішер указав йому, що «партія кайзера» стає занадто міцна і що останнім часом вона занадто ревно цькує соціал-демократів. За таких умов… Щоб заспокоїти його, Дідеріх обіцяв сьогодні ж спевнити взяті на себе зобов’язання і зажадати від радників звести будинок для соціал-демократичних професійних спілок. Ще не зовсім одужавши, він пішов на засідання радників і там з прикрістю дізнався про те, що пропозицію щодо будинку профспілок щойно подали, і саме Кон і компанія. Ліберали голосували за цю пропозицію; вона пройшла так гладко, наче це була справжня дрібниця. Дідеріх хотів голосно затаврувати зрадництво Кона і компанії, але міг лише дзявкнути кілька слів: цей удар у спину знову позбавив його голосу. Повернувшися додому, він одразу ж послав по Наполеона Фішера.

— Ви звільнені! — дзявкнув Дідеріх.

Механік двозначно посміхнувся.

— Гаразд, — сказав він і хотів вийти.

— Заждіть! — дзявкнув Дідеріх. — Не гадайте собі, що ви так легко відкараскаєтеся. Якщо ви об’єднаєтеся з вільнодумними, можете бути певні, що я розголошу нашу угоду! Тоді побачимо!

— Політика є політика! — зауважив Наполеон Фішер, знизуючи плечима.

Від такого цинізму Дідеріх уже навіть і дзявкати не міг, тож Наполеон Фішер фамільярно підійшов ближче, здавалось, от-от він поплескає Дідеріха по плечу.

— Пане докторе! — зичливо сказав він, — киньте це! Ми з вами… авжеж, я кажу, ми з вами…

Його посмішка була така красномовна, що Дідеріх затремтів. Він поквапливо запропонував Наполеонові Фішеру сигару. Фішер закурив і сказав:

— Якщо один з нас почне говорити, і другому знайдеться що сказати. Чи не так, пане докторе? Але ж ми з вами не балакучі дідугани, які не вміють тримати язика на зашморзі, як, наприклад, пан Бук.

— Що ви хочете сказати? — нечутно спитав Дідеріх, вкинений з одного ляку до другого.

Механік удав, що вражений.

— Хіба ви не знаєте? Старий Бук всюди розповідає, що ви зовсім не такий уже запеклий націоналіст. Ви тільки хочете дешево купити Гаузенфельд і розраховуєте, що одержите його за меншу ціну, якщо Клюзінг побоїться втратити деякі замовлення через те, що він не націоналіст.

— Він так говорить? — спитав Дідеріх, скам’янівши.

— Він так говорить, — повторив Фішер. — І ще він говорить, що зробить вам послугу і закине Клюзінгові слівце. Тоді ви знову заспокоїтеся, говорить він.

Тут Дідеріх вийшов із задубіння.

— Фішере! — коротко про дзявкав він. — Запам’ятайте, що я вам скажу. Ви ще побачите, як старий Бук буде валятися в канаві і старцювати. Так, так! Про це я подбаю, Фішере. До побачення.

Наполеон Фішер пішов, але Дідеріх, залишившися на самоті, ще довго дзявкав, бігав покоєм і тупав ногами. Негідник! Безпечний облудник! За всіма нелагодами таївся старий Бук, Дідеріх завжди підозрівав це. Пропозиція Кона і компанії була справою його рук, а тепер цей мерзенний наклеп з Гаузенфельдом. Усе Дідеріхове нутро клекотіло в усвідомленні непідкупності його монархічних поглядів. «І звідки він це знає? — думав він з гнівом і жахом. — Невже Вульков продав мене? Певно, всі вони гадають, що я веду подвійну гру». Кунце та інші, здалося йому, помітно збайдужіли: вони, очевидно, більше не вважали за потрібне повідомляти його про хід подій? Дідеріх не входив до комітету, своє особисте честолюбство він приніс у жертву справі. Та чи не він був справжнім засновником «партії кайзера»?.. Всюди зрада, інтриги, чорні підозри, а чесної німецької вірності ніде й сліду нема.

Він досі ще не говорив, а дзявкав, і тому на наступних виборчих зборах йому довелося безпорадно спостерігати, як Цілліх — цілком ясно, з яких особистих мотивів, — надав слово Ядасонові і як Ядасон викликав бурхливі оплески своїм виступом проти тих волоцюг, які не знають батьківщини і які голосуватимуть за Наполеона Фішера. Дідеріх поставився з жалем до цього виступу, не гідного державного діяча, він глибоко усвідомлював свою перевагу над Ядасоном. З другого боку, не можна було не визнати, що Ядасон, який у розпалі свого успіху замелювався все більше і більше, зустрічав найжвавіше схвалення серед деяких слухачів, котрі аж ніяк не були націоналістами, а вочевидь належали до табору Кона і Гейтейфеля. Їх прийшло щось підозріло багато, і Дідеріх, надміру роздратований пастками, які кругом йому ввижалися, приписував і цей маневр запеклому ворогові, призвідцеві всіх нещасть — старому Букові.

У старого були ясні очі, доброхітна усмішка, але він був найоблудніший собака з усіх ворогів, які оточували добромисних. Думка про старого Бука не залишала Дідеріха навіть уві сні. Наступного вечора, сидячи серед рідних навколо затишної настільної лампи, він не відповідав на їхні запитання: він у своїй уяві завдавав ударів старому Букові. Особливо дратувало його те, що він вважав старого за беззубого балакуна, а тепер той вишкіряв зуби. По всіх своїх гуманістичних розмовах Бук, однак, не давався так просто проковтнути себе, і це здавалося Дідеріхові одвертим викликом. А облудна лагідність, з якою він дарував Дідеріхові розорення свого зятя! Для чого він протегував йому і провів у радники? Тільки для того, щоб Дідеріх скомпрометував себе і з ним легше було впоратися. Тодішнє запитання старого — чи не хоче Дідеріх продати містові свою землю — тепер виявилося найнебезпечнішою пасткою. Дідеріх розумів, що його від самого початку бачили наскрізь; у нього було таке почуття, нібито під час його таємних переговорів з президентом фон Вульковом незримо, за хмарою тютюнового диму, був приявний старий Бук; і коли Дідеріх темної зимової ночі прокрався до Гаузенфельда, сховався в рів і заплющив очі, боячися бути зрадженим їхнім блиском, тоді нагорі повз нього пройшов старий Бук і вистежив його… Дідеріх у думках бачив, як старий схиляється до нього і простягає білу м’яку руку, щоб допомогти йому вибратися з рову. Доброта в його рисах була вбивчим глумом, вона була нестерпніша за все. Він гадав укоськати Дідеріха і своїми хитрощами тихенько навернути його на путь істини, як блудного сина. Та ще видно буде, хто зрештою пошиється в дурні!

— Що з тобою, мій любий сину? — спитала пані Геслінг, бо у Дідеріха від ненависті і страху вирвався тяжкий зойк. Він злякався. Цієї хвилини до покою ввійшла Еммі — напевне, вже не вперше, — підійшла до вікна, висунула голову, зітхнула, нібито була сама, і пішла назад. Густа дивилася їй услід; коли Еммі проходила повз Дідеріха, глузливий Густин погляд охопив їх обох, і Дідеріх злякався ще більше — це була посмішка крамоли, посмішка Наполеона Фішера. Так тепер посміхалася Густа. З переляку він насумрився і сердито крикнув:

— В чому справа?

Густа сквапливо заглибилася в своє штопання, а Еммі зупинилась і глянула на нього неприявним поглядом, що тепер нерідко бував у неї.