Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 84

— Що з тобою? — спитав він, і тому що вона промовчала: — Кого ти виглядаєш на вулиці?

Вона тільки знизала плечима, обличчя її лишилося незворушним.

— Ну? — повторив він тихіше; її погляд, поза, які вражали його своєю дивною байдужістю, а тому й перевагою, не дозволяли йому підвищити голос. Нарешті, Еммі зволила заговорити:

— Може, сестри фон Бріцен ще зайдуть сьогодні.

— Так пізно? — спитав Дідеріх.

А Густа сказала:

— Ми ж так звикли до цієї честі. А взагалі вони ще вчора виїхали з матір’ю. Може, вони з деким не попрощалися і декого знати не хочуть, але вистачає пройти повз їхню віллу…

— Що? — мовила Еммі.

— Авжеж! — і Густа з сяючим обличчям, радіючи, кинула: — Скоро й лейтенант виїздить. Його ж перевели. — Пауза, погляд. — Він клопотався про переведення.

— Ти брешеш! — сказала Еммі.

Вона захиталася і ледве, зусиллям волі, втрималася на ногах. Дуже високо піднявши голову, повернулась і зникла за портьєрою. В кімнаті запанувала тиша. Стара пані Геслінг на своєму дивані склала руки, Густа зачіпно дивилася вслід Дідеріхові, який засопів і забігав покоєм. Коло дверей він різко зупинився. Крізь щілину побачив Еммі, яка сиділа або напівлежала на стільці в їдальні, вся зсудомлена, начебто її зв’язали і кинули туди. Вона здригнулася, потім повернула обличчя до лампи: зовсім біле раніше, воно тепер стало багряним, очі нічого не бачили — і раптом схопилася, наче її обпекли, і гнівними, непевними кроками метнулася геть, натручуючись на меблі, але не відчуваючи болю — геть, наче пориваючись у туман, у дим… Дідеріх у жахові обернувся до дружини і матері. Густа була, очевидно, схильна до непоштивих вихваток, тому він за звичкою ушанував себе і, випроставшись, твердим кроком затупав слідом за Еммі.

Він ще не дійшов до сходів, а нагорі вже гучно замкнули двері на ключ і на засув. Тут Дідеріхове серце так сильно забилося, що він змушений був зупинитися. Коли зійшов нагору, він ледве міг говорити і тихим задиханим голосом попросив, щоб його впустили. Відповіді не було, але він почув, як щось задзвеніло в умивальнику: і раптом, змахнувши руками, закричав, почав удиратися до дверей і зіпати не своїм голосом. За власним криком він не почув, як двері відчинилися, і надсаджувався навіть тоді, коли Еммі вже стояла перед ним.

— Чого тобі треба? — гнівно спитала вона, після чого Дідеріх опанував себе. Зі сходів запитливо і перелякано дивилися пані Геслінг і Густа.

— Сюди не йдіть! — наказав він їм, штовхнувши Еммі до покою. Він замкнув двері. — Їм нема чого нюхати це, — сухо сказав він, виймаючи з умивальної миски маленьку губку, з якої капав хлороформ. Він далеко відставив руку з губкою і сердито спитав:

— Звідки це у тебе?

Вона закинула голову і подивилася на нього, але нічого не сказала. Чим довше тривала мовчанка, тим менш важливим здавалося Дідеріхові запитання, яке, проте, цілком слушно спадало на думку першим. Зрештою він просто підійшов до вікна і викинув губку до темного двору. Пролунав сплеск, вона впала в струмок. Дідеріх з полегшенням зітхнув.

Тепер запитання поставила Еммі:

— Чого тобі, власне, тут треба? Дозволь мені, будь ласка, робити, що я хочу!

Цього він не сподівався.

— А чого… чого ти хочеш?

Вона відвернулася і сказала, знизуючи плечима:

— Чи тобі не все одно?

— Послухай! — обурився Дідеріх. — Коли вже ти не боїшся небесного судді, що особисто я не вважаю за заслугу, ти могла б хоч трохи зважити на нас. Ти ж не сама на світі живеш.

Її байдужість поважно ображала його!

— Я не припущу осудовища в моєму домі! Я ж буду першою жертвою його.

Раптом вона звела на нього очі:

— А я?

Він запухкав:

— Моя честь!..

Але відразу замовк; на її обличчі, яке він ніколи не бачив таким виразним, було благання і водночас глум. Збентежений, він пішов до дверей. Тут він згадав, що, власне, слід робити в таких випадках.

— А втім, я із свого боку, звичайно, спевню свого обов’язку брата і людини честі. А поки що я маю право сподіватися від тебе крайньої стриманості.

І він кинув погляд на умивальну миску, з якої досі ще відгонило хлороформом.

— Дай слово честі! — сказав він.

— Дай мені спокій! — відповіла Еммі.

Дідеріх повернувся.

— Ти, очевидно, досі ще не усвідомлюєш усієї поважності становища. Якщо те, чого я боюся, правда…

— Це правда, — сказала Еммі.

— Тоді ти не тільки ризикуєш своєю власною репутацією в очах громадськості, але і вкриваєш ганьбою всю нашу родину. І коли я тепер говорю з тобою в ім’я обов’язку і честі…

— То від цього теж нічого не зміниться, — сказала Еммі.

Дідеріх злякався: він уже розкрив був рота, щоб висловити свою огиду до такого цинізму, але на обличчі Еммі було занадто ясно написано, як багато вона збагнула і як багато пережила. Супроти переваги, якої їй надавав розпач, Дідеріх здригнувся. В ньому ввірвалися штучні пружини. Ноги у нього замліли, він сів і, затинаючися, мовив:

— Скажи мені тільки… Я тобі… — Він подивився на Еммі, і слово «прощаю» застрягло у нього в горлі. — Я тобі допоможу, — сказав він.

Вона стомлено спитала: «Чим ти можеш мені допомогти?» — і прихилилася до стінки.

Він опустив очі.

— Тобі, звичайно, доведеться дати мені деякі пояснення: я хочу сказати — стосовно деяких подробиць. Я гадаю, що це триває ще від часу захоплення верховою їздою?..

Вона не перепиняла його, не потверджувала і не заперечувала, але коли він звів на неї очі, рот її був напіввідкритий, а здивований погляд пильно дивився на нього. Він зрозумів її подив: від багато чого з того, що вона переживала сама, він звільняв її, втілюючи це в слова. Його серце сповнилося ще не знаної гордості, він підвівся і подружньому сказав:

— Звірся на мене. Завтра ж я піду до нього.

Вона тихо і злякано похитала головою:

— Ти не знаєш. Усьому край.

Він надав своєму голосу бадьорості:

— Не такі вже ми беззахисні! Ще побачимо!

На прощання він подав їй руку. Вона ще раз повернула його:

— Ти викличеш його?

Очі в неї були широко розплющені, рукою вона прикрила рот.

— Що? — перепитав Дідеріх, бо про це він не подумав.

— Присягнися мені, що ти його не викличеш!

Він обіцяв. При цьому він знову почервонів, бо так і не знав, за кого ж вона боїться: за нього чи за того, іншого. Він не хотів би віддати тут перевагу іншому. Але втримався від запитання, щоб не ставити її в скрутне становище, і вийшов з покою майже навшпиньках.

Обох жінок, які досі ще чекали внизу, він суворо послав спати. Сам він ліг поряд з Густою вже тільки по тому, як вона заснула. Йому треба було обміркувати, як поводитися завтра. Звичайно, передусім справити на нього велике враження! Взагалі не припускати сумніву щодо наслідків справи! Але замість його власної поважної постаті перед Дідеріховими очима знову й знову вставав присадкуватий чоловік з білявими скорботними очима, який просив, гарячкував і, нарешті, здався: пан Геппель, батько Агнеси Геппель. У глибокій тузі Дідеріх розумів тепер, що було тоді на душі в старого батька. «Ти цього не знаєш», — сказала Еммі. Він це знав, тому що сам заподіяв таке ж лихо.

«Боронь боже! — голосно сказав він, повертаючись на другий бік. — Не буду я втручатися в цю справу. Хлороформ Еммі — просто комедія. Жінки досить хитрі для цього. Я просто вижену її геть, як і належиться». Але тут перед ним постала Агнеса — нерухома, на вулиці під дощем, з обличчям, білим від газового освітлення, з поглядом, зверненим до його вікна. Він натягнув простирало на очі. «Не можу я вигнати її на вулицю!»

Настав ранок, і Дідеріх з подивом згадав, що з ним сталося. «Лейтенанти встають рано», — подумав він і зник з дому ще перед тим, як Густа прокинулася. За Саксонськими воротами сади були сповнені пташиного щебету й пахтіли під весняним небом. Вілли, ще замкнені, здавалися свіжовимитими, наче в них оселилися самі молодята. «Хто знає, — думав Дідеріх, вдихаючи свіже повітря, — може, це буде зовсім не важко. Адже є порядні люди. Та й обставини значно сприятливіші, ніж…» Він уважав за краще не домислювати думку до кінця. Ось там стоїть екіпаж — перед чиїм це будинком? Отже, все ж таки… Ворота були відчинені, двері також. Назустріч йому вийшов денщик.