Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 20

Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:

—І довго ти так сидиш?

—Та десь із годину. Трохи менше...

Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:

—То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

—Нє, — українець видушив із себе посмішку, — я ще тро¬хи посиджу і буду вилазити — ніби попускає. Ви поки хавку го¬туйте.

—Обмотай «помідорки» вогким рушником, — порадив чех. — Ефект той самий буде.

—Так і зроблю.

Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.

— 3 чого почнемо? — розчиняючи дверцята, голосно спитав аме-риканець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

—«Bud», — випалив чех.

И*- «Bud», — луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar»1, а не, як повторю¬вав Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кіль-канадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко піддавав перевагу німцям.

—Мені «Paulaner»2!

—О’кей, баддіс, замовлення прийнято. — Грем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бе-кону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і од¬нозначно найлегший етап великої подорожі — планування.

ХІ

18 березня 2012 року. 16:26 [UTC+1]

Вілла Бенгтф

—Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, — почав Сьома; — Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подіб- иому дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розта-шувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мо-крими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висила¬ся така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ішімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пи-ном. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою де-ревиною.

1. Budweiser» торгова марка пива, право па володіння якою вже більше півсто-ліття оспорюють чеська державна пивоварна компанія «Budejovicky Budvar» та американський концерн «Anheuser-Busch». Пиво під назвою «Budweiser» випус¬калося в Чехії щонайменше з 1531 року.

2. «Paulaner» німецька пивоварна компанія, заснована у XVII столітті в Мюнхе¬ні, один із організаторів Октоберфесту.

—Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію. — Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

—Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто...

—...і там скажено дорого, —доказав Ян, закидаючи в рот апетит-ний сухарик. — Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

—Пф-ф... — фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були про-блемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан — помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

—Почекайте. — Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант. — Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздиви-лись її.

—Ти гадаєш, це Паїтіті існує? — Мулат із недовірою покосився на Семена.

—Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, — ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Па-їтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен ниш-порив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на супер- секретному засіданні вЛенглі, штат Вірджинія1. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водно¬час — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовува¬ла хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Паїтіті (Раіі: іііі, РауЬіЬі, РаіріЬе, Раукікіп) — загуб-лене (за іншою версією — міфічне) місто у сельві за Ан-дами, ймовірно розташоване на південному сході Перу

1 У Ленглі (неподалік Вашингтона) розташована штаб-квартира ЦРУ

(в лісах Мадре-де-Діос) , на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою ІІаїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не зна¬йшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паї- тіті не ототожнене, з будь-якими іншими відомими руїна¬ми у Південній Америці.

Н іспанських архівних документах часів конкісти Паїті- ті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було иібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були ’»роблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, са¬ме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декіль¬ка століть.

У деяких колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випад¬ках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку на¬трапили інки під час однієї зі східних експедицій. Ле¬генди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві про¬тягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко під європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Про¬тягом цього періоду в історичних документах трапляють- Ся посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну. У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

—Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я гово-ритиму далі, — лише легенди, непідтверджені документально розпо- іііді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ІНІ мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьо¬му листку. — Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. — І Іродовжувати?

Він обвів Левка, Грема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіюва-ла. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом тра¬плялися підчас поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно

виглядав на папірці, роздрукованому вдома,‘в реальних умовах рап-том переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

—Так, — коротко відказав Ґрем.

—Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

—У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із дво-мастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різни-ми оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочат¬ку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інксько¬го імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свобо-ду. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, про-вів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнути-ся, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісар¬ро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обі-цянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести зо-лото. Звідусіль до Кахамарки1 потяглися каравани індіанців, наванта-жених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро посту-пився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота від-разу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.