Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 21

—Що сталося з Атауальпою? — поцікавився Ґрем.

—Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав сло¬ва. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єре¬сі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили пу-блічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауаль¬пи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках

1. Кахамарка — місто на північному заході Перу.

золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але... нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби. І -— Паїтіті? — встряв Левко.

—Можливо. — Сьома знизав плечима. — А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

і Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:

—Ти відключив відображення доріг та об’єктів?

‘ — Ні, — заперечив Сьома.

—Тоді що це? — Мулат тицьнув пальцем на екран.

І- — Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактив¬ної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє кар-тинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, І Іуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все —- більше нічого.

Джунглі Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»

—- Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисо¬го його знайдуть... — поправивши рушник, зауважив Левко.

—Та де там Нью-Йорк*1— гаряче заперечив Ґрем. За бажан¬ня в цих нетрях можна поховати Швейцарію.

—Назва мені подобається: Мати-Божа хмикнув Ян.

—Ага, -7 посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривле¬ною головою. — По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

;—Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, промовив українець.

‘ -—Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? — вражено спитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, за¬дивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:

—Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи Існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс, — Хлопець узяв¬ся За мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps»->— Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де- лас-ІТєдрас... І ось що виявив.

; Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під од¬ним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

—Злітна смуга в джунглях! — Левко не вірив власним очам.

— Маєш рацію, Лео, — стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник. Грем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

К-— Це ще не все, — вів далі Сьома. — Я ввів координати, які дав Гуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика при- (І’ока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. — Ще до того, як пе- Вестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, то з такої висоти нагадувала ворсистий килим, просту¬пили два невеликі озера: одне на півночі, друге на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґунна- ром на карті.

— Не може бути! — Левко витягував шию так, що ледь не впав І лави. — Озера! — Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана щугадка кинула його в жар. — Паїтіті... ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

і— Ні. — Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав бро- ну.! Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. — Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно Низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйом¬ку, Крім того, — Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, —ця ді¬лянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні

дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Гуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Прогресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.

—Круто... — Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

—Атому, чуваки, — Семен склав долоні на столі перед собою, — я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробува¬ти знайти Паїтіті? — Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. — Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи на¬віть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної І до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою , переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато ро¬ків після її завершення... Отож, хто за те, щоб організувати експеди¬цію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

—За!

—Я за!

—Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що про¬стрелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

—Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

...Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торка-ючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламути¬ла, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справж-ньому — не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити до-свідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — від-чуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він на¬віть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм — проказували як найстрашніший прокльон — за кілька хви¬лин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебувае за крок від того, щоб Паїтіті стало і йо¬го прокляттям.

Прокляття Пвїтіті

XII

18 березня 2012 ронц. 23:34 [UTC+1]

Остермапьм. Стокгольм

Зайшовши до майстерні, Гуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здо¬гадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аро¬мат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Ку¬ди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в живо¬ті не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шан¬сів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно...» — подумав Гуннар Іверс і переступив поріг.