Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 38

А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно по-рпалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, на- I икаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галя- ну, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом вия- Иіиі, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він р<> ірізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві кар- Тнмки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені міся- іи’М джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливо- ю, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових іикручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, за¬ли ні,/пі йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, про- иі Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слі¬пім ш ним розтанула художня студія.

Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий » и,мус і відділився від суцільної стіни дерев, випростався і почав руха¬ми н Левковауява вималювала монстра з нашпигованим іклами ро- ШІМ І шматками відвислої плоті на лиці. Хлопець ледь не закричав, бо ніичпіку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна І н тії’ 11», яка сковує нас у снах, не дала розкрити рота, а через секун- *у Лічиш зметикнув, що при млявому освітленні зір просто не здатен (Ииріїїінги деталі. Наступної миті примара звернула наліво, набли- Ціиііші’і, до зваленого в купу спорядження і наплічників.

Це сон?

Левко затамував подих, учепившись долонями в підкладку спальникаі. Серце клацало часто й дрібно, як механізм ручного годинник

Чорна фігура пересувалась безгрйш, пливла у повітрі, часом прова¬люючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява,підібралася ближче, хлопець вгадав у ній людину— невисокий чоловік із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне на чоловіка.

«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»

Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Си¬лует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.

«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»

Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пере-! свідчитися, що таєйничий гість йому не верзеться,

Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чор¬тиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк¬нув біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.

Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок, Через хвилину він відключився, поринув Ні У повноцінний сон...

...Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. По¬дивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивите¬ся. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавшій якийсь часу незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там] звідкіля прийшов.

XXXIX

31 »2012 року, 07:32 [UТС—5]

Мадре-де-Діоі

Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дрої під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував іічнш кошмар, І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сио* видіння. Обди ви вій ись рюкзаки, частково складені намети, спальний ки, він пішов чистити зуби.

- Повернувшись, Левко відважився спитати:

—Нічого дивного вночі не помітили?

—Ти про що? — звела очі Сатомі.

Мені здалося, хтось лазив по табору.

—Ти серйозно? — спитав Ян.

Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що Українець скаже далі.

— Не знаю, може, приснилося, — невиразно пробубнів Левко.

Я вставав відлити о пів на четверту ранку, ФЬ випростався Семен. — Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко. Його підмивало Іспитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив [у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.

— А ти злякався?

— Ледь не перефарбував штани в коричневе. Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був про¬казаний. Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не ізамислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть |на тому місці, до якого наблизився Силует у його сні. Хлопець оПус- Ітився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори. Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він [розкрив наплічник і обстежив його нутрощі. Запасна пара взуття, »Зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, одні шорти, білизна, за¬рядний пристрій для телефону, пригодницький роман Вілбура Сміта рКрик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, рротиведмежйй балончик, сокирка. Трохи безладно,та у пацанів так [завжди. «Тобто у нормальних пацанів, — подумав Левко. — Не у та¬ких, як Ян чи Ґрем».

Головне, що все на місці.

Левко збирався відкласти наплічник, коли спинився, згадавши де- вщо. У задній частині рюкзака розташовувалась кишеня для паперів, где він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недо- Іторканний запас грошей, дебетну картку

VISA

банку «Nordea», а та- ікож різноманітні документи, пов’язаніз подорожжю (роздруківки з !н- Ітернету, карти, бронювання хостелу в Куско). Левко розстебнув і блискавку і засунув руку у відділ для паперів. Перебрав вміст руками, 1 НО надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча...

Стоп!

Чогось йе вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби кра¬ше бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України 1 все на місці, крім... льодяна брила

сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок... не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Гуннара!»

Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точні¬стю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.

Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»

У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.

—Сьомо, ти не... — Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особли¬во про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: — У тебе є копія карти, правда?

—Якої карти? — туманно перепитав росіянин.

Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьо¬мі не розумів, про яку мапу йдеться.

—Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.

Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.

—Ну так... — пробубнів Сьома.

—З нею все добре? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин піджав губи і лупнув на українця:

—Ні.

—Що значить «ні»? — «Невже копію теж забрали?» Одну кар ту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві...

—«Ні» значить, що з моєю картою не все добре.

—Що з нею?

—її нема.

—Сьома, я пам’ятаю, як давав ЇЇ тобі на при...

—Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з ньоіо чи