Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 53

Точніше, не так. Не нічого. Довкола розстелилась молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще — було важко дихати, наче в горло запхали мокру ганчірку.

! Місце, яке вчора обрали для нічлігу, дивом оминали основні удар¬ні дивізії москітів, через що хлопець ліг біля вогнища, для перестра- кшіки вимастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимос- ЦІ1ІІ0Ю рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець викрутив голову н шркнуву напрямі, де стояли намети (де вчора ввечері стояли на- НІ’ІШ/, подумки виправився він), і не побачив нічого, крім однорідної ИмГі,никлої сірості. Щось подібне відчуває метелик шовкопряда, про- ин’пночись у герметично запакованій лялечці.

Левко перевернувся на спину, підняв руку і... не побачив руки.

«Сплю»; — вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А годі він опустив руку і суттєво здивувався, побачивши долоню за пять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не справився з керуванням» і заїхав вка- нінінм пальцем просто в праве око.

Під несподіванки він тихо зойкнув:

- Ой око масльозилось.

«По ходу, не сплю...» — Гілочки, що продавлювали каремат і встром¬лялись у спину, підтверджували, що останнє припущення було ближ¬чим до істини.

Левко підніс долоню до носа і почав повільно віддаляти її, спо стерігаючи, як пальці розчиняються у білому просторі. На від¬стані тридцяти сантиметрів від очей він бачив лише край перед¬пліччя.

«Туман», — нарешті дійшло до українця.

Хоча слово «туман» не зовсім точно описувало погодні умови того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, захрустіло Хтось обережно крокував у напрямку багаття. Левко повернув го* лову й завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хло* пець помітив ногу за півсекунди до того, як вона надавила йому ми живіт.

—А-а’ррр! — загарчав він.

—Ай! — То була Сатомі. — Лео, це ти?

—Ні, це колода, що вночі відпала віддерева і зараз не хоче, щоЛ ти на неї ставала.

—Вибач. — Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. — Ін щось бачиш?

—* Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, не?

—Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, -— це повний триндець.

Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тегідй хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока ми сітиме тиждень... два тижні... чи місяць. У них скінчаться припаси, і ІІ|МІ цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Пмиї нувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.

—Де ми? — 3 намету виборсався Грем.

—Там, де були вчора ввечері, — голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаним відлунням.

—Це ти, Лео? — Відчувалося, що мулат насторожився.

—Так.

—А що з голосом?

-1 Іе все туман.

Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища

Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Са¬томі, я буже шурував у протилежному від табору напрямі.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос надходив уже з ін¬шого боку табору.

—Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.

— Твою маму... — вилаявся Сьома і поповз назад.

— Що будемо робити? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не моваливши Сатомі.

— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Бу¬де весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чека¬ючи, поки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву її розчинити туман. Спливла година, а видимість не покращувалась. Погнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи насиче¬ну пологою атмосферу біля землі від пекучих променів. Джунглі зали¬ли імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навкруг, їм,ііавшм рослинність в однорідну масу і притлумивши звуки. Здава¬лися, навіть час зупинився.

Погонь догорав. Ніхто не збирався підкидати галузок. Користі від полум’я не було ніякої — світло розчинялось у краплинках вологи, пін іависли у повітрі, а сивий дим лише погіршував видимість.

Why1?.. — чийсь шепіт донісся до українця зліва.

— Що чому? — перепитав Левко.

ІІауза.

Що ти сказав? — Голос Семена доходив з протилежного боку ннніїнгаслого вогню (їх розділяло не більше двох метрів, та хлопці не НмЧНЛИ один одного), просто навпроти.

Хтось із вас спитав «чому?», от я й уточнюю: що чому? Я мовчав, — мовив росіянин.

» Я теж нічого не говорив. — Голос Ґрема напливав справа.

—Сатомі?

—Я тут. — Японка сиділа між Сьомою і Гремом. — Я нічого по казала.

Левко і так знав, що то не вона, голос був чоловічий, просто хотім розібратися з тим, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувались навпроти, тоді як питання надійшло... зліва.

Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки висипали на спішу й передпліччя.

—Ви мене розводите? — натужно процідив Левко.

—Що трапилось, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився, і йоін лице на якийсь час вималювалось над пригаслим вогнищем.

Українець мо

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було мі чого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багатям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блисканнч но висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого /ін| противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у пранії руці.

—Ви точно нічого не чули? — Мурахи повзали під шкірою ЛгиЦІ вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

—А що ми мали чути? Ти ж не...

За табором голосно хруснула гілка. Сьома недоговорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування волоці КІ лйсті високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, МІІІ сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і КО/КІШ секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось iillfl й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздиші і ич. я пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.

—Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява домалювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно рощн вившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.

—Я, — обізвалась Сатомі.

—Ти куди? — Левко почув стурбований голос американки

—Хочу відлучитися.

—Куди? — наполягав Ґрем.

—Уте місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до наме¬ту, — невдоволено буркнула японка.

Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.

—Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому і обурення.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

; Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і по¬гупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскри¬пують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — тбору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши се¬кунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, Дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як ЙМіа дзюрить. Просто не могла.

Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від іиґюру. Почувши їх, Левко гукнув;

- Сатомі, не відходь дале...