Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович - Страница 17

Ми з Яном думали провести у музеї лиш кілька хвилин, а потім рухатись далі на північ вздовж західного узбережжя острова, досліджуючи аху та шукаючи родові печери, одначе так склалося, що ми застрягли в музеї на довгих три години.

Це був найкращий музей з усіх бачених мною. В отій одній єдиній кімнатці, яка заледве сягала 10Ч10 метрів у поперечнику, я провів більше часу, аніж у всіх інших музеях Південної Америки вкупі. На дюжині блискучих стендів, поміж якими тулилися засклені бокси з гачками, ножами, кам’яними сокирками та дерев’яними статуетками древніх рапануйців, лаконічно і послідовно розповідалося про історію острова, звичаї аборигенів, описувалися цікаві факти та знахідки.

Проте найбільше мене вразила бібліотека - скопище найбільш раритетних книг, що стосуються Рапа Нуї. На початку 2000-х якомусь рапануйцю стрельнула в голову цікава ідея: відсканувати найпопулярніші томи, видрукувати їх, а тоді продавати окремими книгами. Таким чином нині відвідувачі мають змогу придбати копії надзвичайно рідкісних книг, яких на сьогоднішній день не можна дістати більше ніде на планеті. Саме тут, у бібліотеці, я залишив усі свої заощадження, що призначалися для закупівлі сувенірів острова Пасхи. Натомість розжився на такий скарб як копія оригіналу суднового журналу Якоба Роггевена, записки Антоніо де Аґуера та Хуана Хервй з експедиції Феліпе Ґонзалеса, копію оригінального видання «Подорожі до Південного полюса та навколо світу» Джеймса Кука, товстенну книгу Кетрін Рутледж з безліччю фотографій, карт та схем, а також збірник легенд «Легенди острова Пасхи», записаних протягом сорока років проживання на острові патером Себастьяном Енглертом. Крім того, там були рідкісні видання книг Тура Хейєрдала, звіти Вільяма Маллоя та багато всього іншого, чого я, на жаль, не купив, розуміючи, що ще одна книжка - і додому доведеться добиратися вплав.

* * *

Насправді мене значно більше цікавило не теперішнє населення острова і навіть не ті аборигени, яких застали Кук та Роггевен, а їхні далекі предки, винятковий народ, що невідомо для чого висікав зі скель і встановлював на березі таємничі статуї. Хто вони? Звідки і коли вони прийшли на острів Пасхи? Чи були вони полінезійцями, котрі на вутлих човнах відважилися плисти наперекір зустрічному вітру з найбільш віддалених островів Океанії? А може, вони - нащадки великих Інків, і припливли зі сходу від берегів Південної Америки, долаючи дві тисячі миль відкритого океану? Чи може, острів Пасхи - це все, що лишилося від колись затонулого континенту?…

Походження будівників моаі ще й до сьогодні викликає палкі суперечки серед науковців світу. Після десятків років скрупульозних досліджень історія Рапа Нуї залишається суперечливою у багатьох моментах.

З першою теорією заселення острова я познайомився задовго до візиту на Те Піто о Те Хенуа, читаючи «Аку-Аку» та «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Навіжений норвежець, для якого не існувало авторитетів у науці, котрий не боявся кидати виклик загальноприйнятим догмам, а потім ні секунди не вагався і навіть ризикував життям, аби довести свою правоту, Хейєрдал стверджував, що будівники моаі припливли зі сходу, від узбережжя Перу. Сміливі мореплавці, що рвонули навздогін за сонцем через Тихий океан, зовсім не обов’язково були Інками, то міг бути який-небудь інший народець, однак, припускав Тур Хейєрдал, вони пливли на таких самих суднах, якими потім користувалися Інки: вальсових[29] плотах. Норвежець був шибайголовою, яких ще слід пошукати. Для того, аби обґрунтувати свою гіпотезу, він зв’язує докупи кілька поліняк, будуючи точну копію інкського бальсового плота, навантажує їх тільки натуральними продуктами і вирушає на захід в океан. Через кілька місяців Хейєрдал успішно пристане до одного з островів Полінезії, пропливши відстань удвічі більшу за ту, що відділяє острів Пасхи від Американського континенту. Таким чином норвежець навів неспростовні докази, що Інки, Аймару, Чіму чи навіть представники цивілізації Наска могли доплисти до острова Пасхи.

Могли, але чи пливли насправді?

Про зв’язок острова Пасхи з Південною Америкою свідчать чимало інших доказів. Наприклад, на південному сході острова, де нині починається злітно-посадкова смуга аеропорту і ховаються велетенські цистерни з авіаційним пальним, є особливе аху, що називається Вінапу. Дана церемоніальна платформа відрізняється від усіх інших аху на острові, оскільки збудована в класичному стилі полігональної архітектури Інків з ретельно підігнаних один до одного кам’яних блоків неправильної форми. Я двічі відвідував Вінапу і можу підтвердити, що стіна цього аху є точною копією стін Саксайуамана, щоправда, дещо поступаючись їм висотою. Що це: випадковий збіг чи свідчення про спорідненість будівничих моаі та древніх Інків?

Існує й інший і, як на мене, більш вагомий доказ. Перше, що кинулось мені в очі, коли я спускався у кратери Рано Рараку та Рано Кау, - це озерця прісної води, рясно зарослі очеретом, з якого аборигени колись будували собі халупи. У таке, мабуть, важко повірити, але вчені безапеляційно заявляють, що це той самий очерет тотора, який росте на озері Тітікака, прабатьківщині Інків. Крім того, ви не знайдете тотори більше ніде у світі, крім Тітікаки та острова Пасхи! Ще один збіг? Сумніваюся. Оскільки насіння очерету саме по собі не літає і навряд чи могло бути занесене в кратери вітром з материка, значить, його туди завезли.

У 1956-му Тур Хейєрдал знаходить у одній з родових печер уламки глиняного глека. Усе б нічого, але аборигени острова Пасхи не знали гончарства і не вміли робити нічого з глини з тієї простої причини, що глини на острові вулканічного походження немає, не було і ніколи не буде. Поза всяким сумнівом, глиняні черепки були колись завезені на Рапа Нуї. Єдина цивілізація в радіусі чотирьох тисяч кілометрів навколо острова Пасхи, де на той час процвітала гончарська справа, - це Імперія Інків.

Отож, здавалося б, усе просто. Острів Пасхи в давнину заселили Інки, які припливли до нього на бальсових плотах, привезли з собою насіння сільськогосподарських рослин, в тому числі тотору, і давай собі жити-хазяйнувати. Це, щоправда, не пояснює, з якого дива Інки почали будувати моаі, а також звідки взялося ронго-ронго, рапануйське письмо, позаяк до появи іспанців про такий винахід людства як писемність у Південній Америці навіть не чули.

Офіційна наука визнає, що Інки, безсумнівно, відвідували острів Пасхи, що це вони звели аху Вінапу і завезли на Рапа Нуї тотору та глиняний посуд, от тільки, стверджують історики, стався цей візит у 80-х роках XV століття, коли більшість моаі вже стояли на аху… Аби остаточно розставити всі крапки над «і», якісь французики провели порівняльний генетичний аналіз залишків древніх остров’ян з генами сучасних перуанців та полінезійців. Їхній висновок був чітким і беззаперечним: не викликає жодного сумніву існування культурного зв’язку між островом Пасхи та Інкської Імперією або іншими цивілізаціями Південної Америки, але… генетичними предками сучасних рапануйців є полінезійці.

Виходить, що таємничі будівники все ж прийшли із Заходу?…

* * *

Власне, про те, що їхні предки приперлися з Полінезії, розказують самі остров’яни. Численні легенди повістують, як багато років тому з одного з островів далекої Полінезії на двох великих каное приплив король Хоту Мату’а з почтом. Остров’яни вірять, що саме він є пращуром усіх рапануйців.

Легенда про Хоту Мату’а

Предки людей, що будували моаі, прийшли з країни, що називається Хіва. Вона знаходиться на двох островах далеко у морі. Острови називаються Марае Ренга і Марае Тохіо.

Після того як помер великий король Ко Рірі’ка’атеа, на островах почалася боротьба за владу між його двома синами, Ко Те Іра’ка’атеа та Хоту Мату’а. Зрештою, Хоту Мату’а зазнав поразки і змушений був забиратися з острова.