Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович - Страница 18

На одному з островів жив собі чоловік, якого звали Хаумака. Колись він зробив татуювання на тілі Хоту Мату’а, отримавши у нагороду сріблясту мушлю. Якось Хаумака побачив сон, в якому його душа літала до далекої невідомої землі. Прокинувшись, він покликав сімох молодих чоловіків і наказав їм плисти на схід - шукати землю з трьома маленькими островами, великою дірою та довгою гарною дорогою. «Ідіть і знайдіть на ній місце, де зможуть причалити кораблі, - казав Хаумака, - бо на цій землі поселиться наш король, Хоту Мату’а».

Семеро юнаків, яких звали Іра, Рапаренга, Ку’уку’у, Рінгірінгі, Нонома, У’уре та Мако’і Рінгірінгі, вибрались у путь і через якийсь час знайшли потрібний острів. Вони довго плавали навкруг, кілька разів наближаючись до берега, однак так і не підшукали придатного місця для висадки короля. Зрештою, вони дісталися до східної частини острова, де побачили Анакену, і Іра та Рапаренга вигукнули: «Ось гарна бухта! Тут висадиться Хоту Мату’а, наш король».

Потім Іра побачив черепаху і спробував зловити її. Черепаха виявилася важкою, тому він покликав на допомогу своїх товаришів. Однак спіймати її так і не вдалося, позаяк, захищаючись, черепаха сильно поранила Ку’уку’у. Шестеро молодих чоловіків перетягли пораненого товариша в печеру коло бухти. Ку’уку’у благав не залишати його, але юнаки, посадивши замість себе шестеро каменюк, вночі покинули печеру. Наступного дня Ку’уку’у помер.

Іра, Рапаренга і побратими вирушили у Ханга Роа, а звідти на Оронґо. По дорозі вони побачили, що на цій землі не росте нічого, окрім бур’янів. З Оронґо Іра та Рапаренга помітили, що Хоту Мату’а на двох кораблях уже наближається до острова. На одному плив сам король, а на іншому Вакаі, його дружина. Тоді Іра та Рапаренга закричали: «Ахой, люди! Ті, що в морі! Це погана земля, бур’ян миттю виростає там, звідки його щойно вирвали!». Якийсь чоловік на кораблі помчав до короля і мовив: «Іра та Рапаренга щойно кричали, вони принесли погані вісті». Тоді король вийшов на палубу і відповів: «Ми самі припливли з поганої землі. Коли приходить висока хвиля, вона змітає все, а коли приплив спадає, ми також нерідко страждаємо від голоду».

Затим кораблі розділилися: Хоту Мату’а поплив вздовж північного берега, а Вакаі - вздовж південного. Діставшись до бухти, король наказав усім зійти на берег; йому сподобалась Анакена, і він вирішив тут оселитися. З ним була тисяча людей[30]: чоловіків, жінок, дітей. Стільки ж було на іншому кораблі. Іра, Рапаренга, Рінгірінгі, Нонома, У’уре та Мако’і попливли назад на Хіву на своєму човні…

Хоту Мату’а мав багато синів, від яких походять різні клани на острові. На схилку літ він посварився з найстаршим своїм нащадком Туумахекі та власною дружиною, внаслідок чого старий був змушений зректися королівського титулу. Згодом він помер і був похований в Акаханзі.

Такими, за версією самих рапануйців, були перші поселенці на острові Пасхи.

Я мав можливість познайомитися з цією історією з трьох різних джерел: книги «Таємниця острова Пасхи» Кетрін Рутледж, збірника рапануйських легенд Себастьяна Енглерта та від однієї старої остров’янки, яка переказала легенду мені особисто. Сюжети, занотовані англійкою Рутледж, найдавніші, зате версія патера Енглерта є найбільш повною, займаючи майже двадцять сторінок тексту. Про можливість почути легенди острова Пасхи, так би мовити, з перших уст, я дізнався випадково, коли, прогулюючись центральною вуличкою Ханга Роа, примітив, що одне з туристичних агентств водночас із дайвінгом, лазінням по скелях та пішим походом у Оронґо пропонує послухати «local’s stories»[31]. В цілому, всі три версії повністю збігаються, відрізняючись між собою лиш деталями.

Ян доволі прохолодно сприйняв мою ідею послухати «local’s stories» острова Пасхи, зрештою, я махнув на нього рукою, вирішив не шкодувати грошей і поїхати туди самому.

Півгодини я чекав на перекладача, після чого мене відвезли до самотньої хатинки в облізлому переліску на центральному узвишші острова, де жила старезна беззуба остров’янка з ледь видовженими мочками вух. Спочатку обстановка мені геть не сподобалася. Я навіть подумав, що Ян був правим: не варто було сюди пертись. У дерев’яній халупі було холодно і вогко, наче в рибацькій халабуді в затоці коло Ханга Роа, попри те, що житло старої знаходилось далеко від моря, маленькі вікна майже не пропускали світла, а на стінах то там то сям звисали ажурні павучі тенета. Сама остров’янка створювала враження втомленої і байдужої жіночки, яку, як і перекладача, викликали в цю напіврозвалену хижу за півгодини до моєї появи. Навіть витягнуті мочки її вух здавалися несправжніми чи, радше, недоречними, так наче їх почали розтягувати зовсім недавно, лиш для того щоб задовольнити забаганки заморських туристів. А проте за кілька хвилин я кардинально змінив свою думку. Тихо й без поспіху остров’янка почала переповідати давно забуті історії острова Пасхи. Говорила вона рапануйською; чоловік, що привіз мене, сидів поруч, шанобливо схиливши голову, і перекладав. Він не перебивав, постійно чекаючи, коли жінка закінчить епізод, і лиш тоді починав говорити. Незабаром невимовна повага до оповідачки, що проявлялася в кожному русі перекладача, передалася мені. Щоправда, стара так ні разу і не зиркнула на мене, спрямувавши погляд мутних очей кудись убік. Через якийсь час у мене склалося таке враження, ніби рапануйка бачить ті події, про які розповідає.

Оповідаючи історію про переселення короля, стара багато уваги приділяла кораблям Хоту Мату’а. За її словами, кожен корабель мав сто метрів у довжину, вміщав тисячу людей, свійських тварин, та безліч вантажу, який Хоту Мату’а захопив з собою, аби швидше освоїтися на новому місці.

- Я не вірю тобі, - не втримався я. - У них не могло бути таких кораблів. На той час (адже переселення відбувалося ще задовго до Колумба) таких кораблів не було навіть у іспанців!

Жінка замовкла і вперше за весь час оповіді повернула зморшкувате обличчя до мене. Вона не видавалася ні розлюченою, ні навіть сконфуженою моїм запитанням. Кілька секунд рапануйка уважно вивчала мою засмаглу фізіономію, підсліпувато кліпаючи пожухлими очима, а тоді проказала хрипким голосом, неначе звертаючись до когось іншого, а не до мене:

- А хіба ти повірив би, що нікчемний народ на крихітному острові в океані будував статуї розміром з чотириповерховий будинок, якби ці велетні не були зроблені з каменя і не збереглися до наших днів?

Її слова просотувались крізь мене, спрямовані кудись у порожнечу за моєю спиною. Я відразу стулив губи, не маючи аргументів для заперечення. Жінка, чорт забирай, мала слушність. Згодом вона продовжила:

- Пошукай у печерах під Рано Кау. Там є зображення цих кораблів…

Численні дослідження підтверджують правдивість переказів про Хоту Мату’а. Тривалий час ця теорія походження рапануйської цивілізації була основною. Нікого чомусь не бентежив той факт, що люди, котрі пам’ятали й переказували легенди про прибуття Хоту Мату’а, приписуючи йому та його нащадкам будівництво кам’яних велетнів, нічого - абсолютно нічого - не могли сказати про те, як саме створювались моаі.

Все, що ми можемо сказати напевно, то це те, що частина остров’ян, яких застали перші європейці, дійсно переселилась з Полінезії. Цілком імовірно, що їхнього короля звали Хоту Мату’а. Втім, лишається без відповіді те саме каверзне питання: чи вони будували моаі?…

* * *

«It is obvious that we are dealing with a mixed race»[32], - писала у 1919-му про остров’ян з Рапа Нуї англійка Кетрін Рутледж.

Утім, першим, хто звернув увагу на расову різноманітність острова, був Якоб Роггевен. У своєму звіті голландець згадував, що серед аборигенів трапляються люди всіх кольорів та відтінків: є жовті, мов індіанці Перу, є темно-коричневі, схожі на меланезійців, але є абсолютно білі, що кольором шкіри та волосся скидаються на європейців. Останні мали видовжені мочки вух і, безперечно, займали панівне становище на острові.