Макс - Дашвар Люко - Страница 33

– Зрозуміло…

– …Але з іншого боку, – Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу – геть. Про сина нині, чого панькатися? – З іншого боку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?

– Знаю, – сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! – До Португалії.

Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл – і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…

– Навіщо їм… та Португалія?…

Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл – і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка – ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.

– Де ж вона живе зараз? – прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?

– У мене…

– Зрозуміло.

Затихли – кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…

– Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? – врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. – Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, – і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. – Ми б допомогли… Словом, порадою…

– А що ми можемо зробити?

– Не знаю! Їй-богу, не знаю, – розгубилася Свєта Сергіївна. – Дора підлоги миє… Хіба то вихід?

– Зараз і здорові без роботи…

– Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…

– То їм вирішувати.

– Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?… Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір… Зв’язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!

Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала – освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж – день. Та як це зробити?

І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогти, всюди – гроші, гроші, гроші…

Засмутилися – безсилі.

– Давай на «ти», Свєто, – тоскно мовила секретарка.

– Давай, – погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. – Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…

– І тебе.

З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.

Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну – ви там подуріли, чи що?! Продерла очі – все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці – і куди вони щоночі телепортуються? – тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? – Данко на поріг.

– Ма… Привіт…

– Ненавиджу реп!

– Ми всі все життя читаємо реп… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, – ошелешив Свєту Данко.

– Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, – буркнула. – Котра година?

– Святкова…

– А… – прокинулася врешті остаточно. – Точно. Восьме березня… Вітатимеш?

– Ясна річ, – розцвів, простягнув матері пакет. – Тримай!

– І що тут у нас?

– Смартфон…

– У дівчини своєї забрав? – запитала обережно.

– Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?

– Так… – роздивлялася коштовний гаджет. – А гроші де взяв?

– Заробив…

– Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це – вчинок.

– Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Респект тобі. І уважуха…

– Дурник… – усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки – вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?

– Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?

– Нема проблем! – розсміявся щасливо. – Снідати будеш?

– А ти і сніданок приготував?

– Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…

– А зараз чого хочеш?

– Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?

– Поспішаєш?

Кивнув.

– До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…

Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.

– Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?

– Ні, – мотнув патлатою башкою. – Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…

– Що за діло? – запитала, ніби то найменше її цікавило.

– Важливе! – оголосив Данко і помчав на кухню.

«На Португалію тепер грошей у нього точно немає», – подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.

Дора теж знала, як треба – збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися – так нічого і не заробила у столиці…

«Ні, ні», – метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…

А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!

Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. «Не боюся! Не боюся!» – товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.

– Доро! Ну, де ти була? Я змерз! – вигукнув Данко, обійняв Дору. – І хвилювався. У тебе все гаразд?

«Так», – посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: «Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки».

Данко геть не засмутився.

– Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?

Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?

– Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, – Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі – тобі як, краще?

«Дякую, дякую! – Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до них щокою. – Дякую…» І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?

– Серед нормальних людей працюватимеш, – тільки й відповіла секретарка.

Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:

– Не рви жили, сестро! Впадеш…

«Ні», – посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: «Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу».

– Моя ти пташечко, – зітхнула старша. – Здуріла?…

А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.

Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше – не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.