Макс - Дашвар Люко - Страница 34

Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному – ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить – усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під’єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить:

– Пити…

Зараз, зараз… От файно, що говориш, а то б Дорі геть важко було. Пий, братику. А чого лоб такий гарячий? До лікаря. Там хлопець…

– У шостій?

Та к…

– Дякую, Доро…

І чому тут такі добрі люди?… Засинала прямо на стільці в коридорі, підхоплювалася від найменшого доторку. Чому тут ніхто не злиться, що треба підійти до Дори, торкнутися її руки… Аби не Данко, вік би з відділення не виходила. Оце платила б і платила за їхню доброту.

Та на ранок поспішала геть, не зупинити. Данко…

– У мене сьогодні зйомка у Софії. Підеш зі мною? – обіймав Дору, цілував у щоку, і від того поцілунку Дорі сил – на цілий Божий день, аж до присмерків.

Міла дивувалася:

– Як ти на ногах ще тримаєшся, пташко моя?

А-а-а… Секрет знаю!

Та будь-якій пожертві свій час. Слабла, паморочилося… Не здавалася: не боюся… Восьмого березня вранці, після нічного чергування, вийшла на поріг лікарні з пакунком подарунків – і лікарі зі святом привітали, і пані Міла манікюрний набір подарувала, і навіть блідий пан коробку цукерок простягнув: вам, шановна… Бач, заговорив! Перед очима попливло. «Тільки не сьогодні!» – злякалася. Притулилася до стіни – постоїть трохи, на Троєщину пакунки закине і до Данка. Чекає вже…

Він тупцював біля чавунного фонтану. Під курткою щось випиналося, не інакше квіти Дорі приніс. Ох, чудний! А вона знає… Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують. От і вгадає. Троянда. Ні, гвоздика. Гвоздики будь-коли квіткарі продають. А чи нетутешню яку…

Данко побачив Дору, заспішив назустріч.

– Привіт…

Посміхнулася, пальчиком на куртку – а там що?

– А, хитра! Не скажу. Сюрприз, – розумів її без слів.

«Та хочу зараз же знати!» – брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.

Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.

– Терпи, Доро! Я ж терплю.

Куди це ми?

Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом’янки. Дора зачудовано посміхалася – то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці – ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…

Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.

– Майже прийшли.

«Добре», – кивнула довірливо. Що задумав?

Широкий заасфальтований голий двір – ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді – і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.

– Проходь… – в очах дитячий захват.

Дора ступила через поріг, напружила очі – видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало – хоч чорну кішку шукай.

– Доро… – покликав, знітився. «Бовдур!» – вколов себе скептично подумки. Простягнув руку – де ти, Доро?

Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни – так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплющила очі, відкрила їх знову – чорно! – і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. «Мамо, мамо…» – ридала подумки.

У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.

– Я придурок, – зітхнув із прикрістю.

Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти – спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак – сто вбрань рядком на ньому.

За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.

– От ми і вдома…

Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.

Клацнув вимикачем – спалахнуло світло.

– Тільки тут встиг лампочки вкрутити, – сказав. – Ну як? Класно?

Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші – сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей – звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця – здоровезна скриня.

– Тепер у мене є студія, – сказав Данко. Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше. Та й не треба їй знати, що обладнання орендоване, хоч і на гарних умовах, а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом, щоб менше за оренду платити.

Збудився, забігав студією, відкидав одну тканину, зашторював стіну іншою…

– Дивись… Бачиш? Тут різні варіанти тла! Світло професійне. Я так мріяв…

Зупинився, пішов до Дори.

– Класно? Це наш дім… Ми тут… одним ділом займатимемося…

Яким? У очі Данкові чорною безоднею довірливою. Вії затремтіли.

Знітився.

– Потім скажу…

Усміхнувся, поліз у куртку…

– Це тобі… Зі святом, Доро.

Манюня… Так це ти півдня під Данковою курткою ховалося? На Дориних долонях тремтіло руде кроленя, рухало носиком – пухнасте, капловухе, та таке маленьке і тендітне, що й притулити до себе страшно. Манюнечка… Присіла на пуф, всадовила пухнасте диво на коліна, гладила, сяяла…

– Це дівчинка. Боні, – Данко присів напроти Дори навпочіпки. – Знаєш, як порода називається? Не повіриш! «Карликовий баран»… Ну, хіба це баран? Цяцька…

«Боні», – беззвучно повторила вустами.

Данко завмер, дивився на Дору захоплено.

– Сиди… Добре? Так сиди. Я… фотографуватиму… Ні! Пуф зайвий. Зачекай! – підхопився, до скрині.

Витяг на світ Божий вовняний плед кольору пряженого молока, завбільшки з двоспальну ковдру. Розстелив посеред студії.

Дора всадовила кроленя на кремове марево, опустилася поряд. Посміхалася – та це ж радість, коли не глянь! Нахилила голівку до кроленяти – пухнасті вуха ніс лоскочуть. Ах, ти моя красунечко! Крихітко моя… Наче Дора стала такою дорослою, такою мамцею, бо таке у неї манюсіньке дитятко…

Данко вхопив камеру, наставив на Дору і раптом закляк – знітився, серце закалатало. Хотів крикнути їй, та лише прошепотів, хоча і знав – не почує:

– Не помічай мене… Прошу, не помічай…

Вона й не помічала… Прилягла на плед, скрутилася калачиком, притисла до живота кроленя, гладила його по вухах, шепотіла щось беззвучно.

Данко не розрізняв окремих об’єктів єдиного зачарованого гештальту, що народжувався із чорних кучерів, плавного вигину тендітного дівочого тіла, рудого пуху «карликового барана» і напруження витончених Дориних пальчиків – притискала до себе Боні одночасно сильно і ніжно. У підвалі Данкової студії народжувалася гармонія, і він квапився… квапився вихопити кожну її неповторну дивовижну мить, бо це диво можна було знімати безкінечно довго, ніби смакувати… І він би знімав до скону, та за якийсь час спіймав себе на думці, що вже не вибирає ракурсу, не виставляє світло, просто клацає і клацає, як той дурний…