Макс - Дашвар Люко - Страница 50

– Годиться, товаришу Бог, – видушив ледь чутно. – Акуратненько, чистенько… На вході медсестри-цербери – нікого не пропустять, аби мені тут останні хвилини псували. Можна і тут…

Розпластав змучене тіло на постелі. Уп’явся поглядом у стелю, наче з неї – око всевидюще.

– Е-е-е… – буркнув. – І не чекай… Не каятимуся.

Перед очима життя довге товстелезним томом. Іч, як швидко гортається. А то не головне, бо куди пальцем не ткни – справи. Будував, руйнував, вбивав, чпокав, відроджував. Прокладав, повертав, заступав, відкривав, докупи збирав, розпорошував, за горлянки тримав… На слова часу не гаяв. Нема за що каятися! Ото хіба що комсомолка Сонька, яку чпокнув прямо на робочому столі… Шкода дурепки. Наклала на себе руки, наче завтра сонце не зійде. І не згадав би – хіба одна комсомолка партійному керівникові дупою стіл начищала? А Бог йому санітарку Дору – нікого не нагадує?

«Ти, Боже, не крути… – дратувався подумки. – Не треба мені отих твоїх складних асоціацій, щоб мізки парити: що то має значити?! Навіщо вона тут? Мені оце розмірковувати нема коли! Мені ще треба ту малу розмовляти навчити, щоб волю в кулак і до справ, а не сахалася від кожної людини перелякано, як кошеня покинуте! Бо куди вона подінеться від людей капосних? Поряд жити. То хай відгавкується, бо загризуть… Знаю, що кажу…»

До палати обережно зазирає Міла.

– Перепрошую… Тільки запитати: може, ще чогось бажаєте? – як у ресторані про десерт. Мовляв, а у нас і те, і се.

– Дору сюди давай. Хай при мені вдень і вночі буде, – гримає сердито, де і сили взялися. Зиркає на Мілу грізно. – Не бійся, не впаде… Дєньгой підтримаю.

Міла вислизає, тихо причиняє двері палати. Старий Перепечай проганяє Бога, що призвичаївся поряд крутитися, перед очі – близькі люди. Двійко всього на увесь білий світ. Донечка. І онук. І нащо вони йому тут? Слів не знайдуть – їх не існує! Очі ховатимуть, брехатимуть, нестимуть дурні апельсини… І нащо йому дивитися на все те ідіотське дійство?! Перепечаєві справи до снаги. Встиг. Упорався. І доньку, й онука такими кадуцеями забезпечив – на армію вистачило б. А без діла мокрі очі бачити – тільки відволікатися. Бо у старого ще справа лишилася. Остання. Санітарка… Ну, просто одне лице з Сонькою…

– Привіт, – напружив очі, вдивився, коли Дора увійшла до палати, заклякла біля дверей.

– Пі-іт, – Дора чекала. Так чекала цієї миті, коли можна буде беззастережно хоробро відкрити вуста і промовити вголос.

– Мене слухалася? Як мене не було – мовчала?! – кинув різко.

– Мочала! – повторювала, у рота старому заглядала.

– А що робила? Чекала?

– Чекала! Ти… Ти чекала!

– Тебе!

– Те-бе…

Старий усміхнувся поблажливо, Дору до себе поманив.

– А йди за жопку вщипну!

– Ти… Тебе… Не можна! – руки залітали, вуста повторюють.

– От холєра!

– Холєра…

– Ти дивись! А лаєшся чисто, – тихіше. Перепочити б. – Йди, Доро. Лікарів поклич. Хай вколють щось… – прошепотів безсило.

– Дора… бі-іть, – почув. «Біжить» – здогадався.

Заплющив очі. Застогнав від нестерпного болю. «Мій характер, – промайнуло. – Шкода… Що Максимко геть не такий. Слабкодухий. А ця… волю має. Оце ти мене втішив наостанок, товаришу Бог! Дав дівку не для чпокання. Для душі…»

Данко днів п’ять усе сподівався – пожартувала. Зараз напише їй: «Чекаю…», вмить примчить. Та Дора не тільки забула дорогу до фонтану в Маріїнському парку, на Данкові СМС-ки відповідала через раз, аж поки не повідомила: «Не маю змоги розмовляти з тобою. Вимикаю телефон. Потім усе розповім». Як у воду канула.

Спокій втратив. На вулиці роззирався, преподів упіввуха – все прислухався: а раптом СМС-ка від Дори.

– В інституті проблеми? – Свєта Сергіївна бачила: вже тиждень ходить, як у воду опущений.

Данко сидів за столом на кухні, колотив і колотив чай, наче час зупинився.

– Ма… Я про Дору не знаю нічого, – сказав раптом.

Свєта Сергіївна насторожилася. Після повернення з Криму Данко витримав іспити в інститут імені Карпенка-Карого, захопився навчанням, і вона перехрестилася: може, отак без сердечних мук потроху й розійдуться – кожному своє.

– Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… – пожалівся, як дитина.

– На Троєщині! Сам казав…

– А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!

– Триста п’ятдесят шість… тисяч, – недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. – Запитай… У Дори.

– Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.

Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися – а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, – чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.

– Дора сказала: є справа, – почула голос сина. – Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.

– До лікарні подзвони, – запропонувала обережно. – Де Дора працює. Може, знають.

– Ма! Я не знаю, в якій вона лікарні працює! Я нічого… нічого про неї не знаю! Зв’язок – смартфон. Місце зустрічі – фонтан у Маріїнському…

«Я знаю, де вона шваброю підлогу ялозить», – подумала. Уже хотіла було сказати про те Данкові, натомість ляпнула:

– Може, маму поїхала шукати?…

Данко глянув на матір здивовано.

– Куди?

Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!

– А… хіба Дора тобі не розповідала? – тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк – давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все – і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. – Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, – уже набирала номер.

– Зачекай, Свєто Сергіївно, – сказав Данко. – Звідки ти все про Дору знаєш?

– З Ганною… знайома, – опустила трубку.

– А я… Чому мені не розповіла?!

– Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, – розхвилювалася. – Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.

– Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… – прошепотів спустошено.

– Навчив? – не втрималася.

«Ні», – хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Данком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти – не проблема. Чи варто?…

– Я таки зателефоную Ганні, – видушила.

– Не треба, мамо, – сказав Данко. – Сам знайду…

Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі – зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом «ANGEL» на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки – одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.

– Давай… Пішов звідси, – не витримав врешті. – Тут не можна стовбичити.

– Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?

– Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, – насупився охоронець. – Пішов звідси!

Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию – з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. «Завтра прийду, – вирішив. – Може, адекватніший angel чергуватиме».

Не справдилося: дні геть, охоронці – птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: «справа є», «скоро побачимося», та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. «Дора… все одно не напише», – промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. «А раптом уже ніколи не побачу?» – вразився. Роззирнувся – наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними «ангелами». «Може, їм грошей запропонувати?» – врешті слушна думка. Реальність усміхнулася – дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик «ауді», скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.