Макс - Дашвар Люко - Страница 51

Данко задихнувся і рвонув до автівки.

– Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! – спотикався. – Одну хвилину! Зачекайте!

Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.

– Пане Сердюк! – тріпотів. – Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…

– Навіщо? – Максу раптом сподобалася ситуація – правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!

– У неї Дора живе… Ви Дору пам’ятаєте? Мені Дору треба знайти!

…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!

– Пане Сердюк! – схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.

Тієї ж миті – відчайдушний жіночий крик.

– Максимку!

Макс визирає з салону новенької «ауді» – щойно придбав.

«Мазераті» – до біса! Надто багато спогадів. Біла «ауді» – нормально.

– Мамо?

Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм «лексусом». Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає – ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автівки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.

– Дідусь помер!

Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.

Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною – воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають – помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: «Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя – все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути».

Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.

– Телефон дай…

– Даю… – відповідала вголос.

– Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, – бурчав сердито.

Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…

Почула б твердий голос старого Перепечая – от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові – бац!

– Дора тут… Тут! – хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.

– Ох, ти Сонька…

– Не сонько… Не спатиму…

– Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! – слабко усміхався старий пан.

– Ні! Я… тут! Табурет поставлю! – і сама не помічала, як язик ворушиться. – Сяду. Руку покладу. На ліжко.

– За руку можна щипати?

– Можна…

– Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, – усміхався ширше.

Розмову обривали лікарі – укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м’язами, стерти її.

– Доро, він уночі хоч трохи спить? – Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала – то «снікерс» у кишеню вкине, то бутерброд змусить з’їсти.

«Спить», – мовчки кивала Дора. Опускала очі долу – така стидоба оце добрій Мілі брехати.

Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.

– От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з’їм! Я люблю таких… чорнооких…

Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого пана за мить виводити її з рівноваги. Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам’ятати. Та зів’ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.

– Не можна… Так не можна… до людей, – вигукувала цілком зрозуміло. – Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!

– Ти… помреш! – ляпнула раз у відчаї.

– Усе за планом… – прошепотів старий пан. – Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.

– Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! – слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. – Ти… не помреш… Я – погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?

– Заспівай… – відказав так слабко, що Дора перелякалася. – Мама колись співала… Горіла сосна, палала…

А в Дори ж мама – ту саму…

– …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дів ка стояла. Русяву косу чесала, – виводила не панові, далекій мамі Марічці. -…Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…

Замовкла. Ох, пан має рацію, – квочка! Закинуло, дзьобом б’є – зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.

– Мама моя… загубилася… – сказала старому панові. – А я тут… Квочка…

Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько – а хай хоч за жопку!

– Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, – мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. – Горіла сосна, палала…

Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.

– Усе, – прошепотів. – Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.

– Я тепер… готова? – запитала, серце в п’яти.

– Балабониш, як холєра.

– Тепер… ти помреш?

– Інших планів… не маю, – прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.

У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.

– Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, – повідомила. – Нині сказав – Дора вже не потрібна, – обійняла санітарку. – Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.

Дора хотіла було вигукнути: «А пан? Він же ще не помер!» А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: «А старий пан?»

– Без свідомості… День-два…

– Із паном буду, – пояснила жестами.

Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла – «Горіла сосна, палала…» Наче поки співає – нема смерті ходу.

За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно – фініш! Повів очима – де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі – м’яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.

«Хоч за жопку вщипни», – й собі усміхнувся Перепечай подумки.

Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав – уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч «товаришем» його зви, хоч «паном».

Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах – чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.

Перед Сердюками товклися двоє. Август Закс і начальник Перепечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?

– Жалів вас, – дипломатично зітхнув Закс.

– Так, – підтвердив Продан. – Не хотів бачити вашого смутку.