Гоцик - Дашвар Люко - Страница 13

Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку – дідько, гарячий! – витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.

Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», – заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.

Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно – Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі – двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.

Ілія проковтнув окріп і відчай.

– Ви хазяїн? – пробелькотів.

Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.

– Як звешся?

– Ілія…

Велетень кинув сокиру на долівку, ніж – за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.

– А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? – запитав насмішкувато.

Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…

– Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…

– То дякуй!

– Дякую! Гроші я вчора заплатив…

– Які гроші? – Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.

– Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…

– Не розумію, – очі Гоцика сміялися. – Не бачив я твоїх грошей.

– Але жіночка…

– Не знаю ніякої жіночки.

Ілія опустив голову.

– Добре, – вимовив. – Я… заплачу… знову.

Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.

– Допомогти?

Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів – п’ятдесят євро.

– Здачі… не маєте?

Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.

– Ні.

У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів – зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською – ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.

– Ви… українець? – ляпнув.

– Розумієш?

– Розумію.

Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.

– То добре, – сказав на ходу. – Згодиться.

Ілія так здивувався, що забув про страх.

– Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.

– Це не моя хата, – сказав Гоцик і грюкнув дверима.

Лють творить дива. В Іліїній голові булькав – не стиг окріп.

– Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! – верещав, очі з орбіт.

Забігав кімнатою, по лаві кулаком – а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу – а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі – бігом за Гоциком услід.

– Гроші він мої взяв! Гроші… – трусився.

Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися – де ворог?! – наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк – жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.

Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.

В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника – стояв на вкритому пилом облізлому комодику – зойкнув: у чайнику парував окріп.

– Матір Божа! – кинувся геть. Перечепився, впав – сокира перед носом.

Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.

Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба – стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.

– Стій! – загорлав, хоча й розумів – Гоцик навряд чи його почує.

Біг-захекувався.

– Гроші він мої взяв, кретин!

– Стій! – вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.

Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.

Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють – тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.

– Чого тобі? – гукнув Гоцик.

Ілія почервонів до скронь, закусив губу – ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування – угода, яку потрібно виграти», – згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.

– Ти… не хазяїн! – пробелькотів уперто.

– Хазяїн, – упевнено завірив Гоцик.

– Ні, ні! Ну, навіщо ти так?… То не твоя хата! Ти не хазяїн!

– Хата не моя. Хазяїн – я!

– Який ти хазяїн?! – відчайдушно вигукнув Ілія.

– Хазяїн… ситуації, – сказав Гоцик.

Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.

Гоцик розсміявся.

– Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.

Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.

– Будь ласка. Віддай мої гроші, – попросив.

Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.

– Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.

– Але це мої… мої гроші!

– Добре, – Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. – Якщо це твої останні гроші – віддам. Останні?

Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації – царем! Збреши – обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи – теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!

– То як? – перепитав Гоцик.

Ілія напружився і раптом сказав:

– Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.

– Куди?

– До Франції.

– Скільки? – спитав Гоцик.

– Сто… двадцять євро, – слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він – геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше – на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…

– Годиться, – кивнув Гоцик. – Давай!

– Що?

– Гроші.

Ілія почервонів од прикрощів – ой, зарано радів! Обдурить же!

– Після… виконаної роботи, – пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.

– Добре, – погодився Гоцик. – Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…

Ілія кивнув поспіхом – годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…

Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували – прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику – краще автостопом, короткими пішими кидками…

– Шукають? – зиркнув на нього Гоцик.

– А тебе? – насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.

– Ні, – відповів Гоцик. Пояснив. – Паспорта не маю. І візи.

– А мені зникнути треба…

– Зникнеш, – пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.

Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.