Гоцик - Дашвар Люко - Страница 14

– Як рухатися планував?

– Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…

– Ні!

– Чому? – Ілію лякала Гоцикова категоричність.

– Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти – ні, – Гоцик тицьнув пальцем у мапу. – Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і – ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!

– Як варіант, – відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.

– Без варіантів! – відрізав Гоцик.

Брат

У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:

– І в чому сенс? Однаково – гори.

– А не скажи, – Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. – Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.

Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.

– До Угорщини – якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.

– Я б зараз поїв, – сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?

Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:

– Сало і сухарі – НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.

– Як? – спитав тоді недовірливий Ілія.

– Та як… Безсоромно й упевнено, – спокійно відказав Гоцик, задумався. – Легенда потрібна. Я – глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш… Куди ж ти мене ведеш?

– Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, – запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!

– Фігня! Не проканає, – скривився Гоцик. – Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми – ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того – ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся – відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…

Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.

– До речі, скільки у тебе грошей?

Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.

– І що ж мені казати йому, Горе?!

Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:

– А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти…

– Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей…

То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.

– Чотириста євро, – здався врешті.

Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (п’ятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє – НЗ!

– Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? – запропонував Гоцик.

Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні – захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку – масло зіб’є.

Гоцик усміхнувся скептично.

– Чотириста… – повторив задумливо. – Сто двадцять із них – мої.

– Чому це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.

– То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.

Ілія проковтнув образу і запропонував:

– Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?

– Ні.

– Та чому?! – Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!

Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!

– Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся – як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні – нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!

Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.

– Інша справа – я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут – таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! – Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. – Відчув різницю?

– Ти… мені не брат, – ледь чутно відказав Ілія.

Гоцик усміхнувся дияволом.

– І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.

– Я тільки англійську… Трохи.

– А більшого не треба.

Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:

– Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите – бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.

Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.

– Та то таке… – усміхнувся винувато. – Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний…

– До нас зараз родичі приїдуть, – обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся – підхопити та братам по маківках. – І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.

Ілія почервонів до скронь – дідько! – зітхнув.

– Вибачте… А поїсти…

Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою – ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу – тарілками дзень-дзень!

– Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вб’ю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І пам’ятника не дав батькам поставити, курвел клятий! Недарма Господь йому язика відняв і вуха заткнув!

Ілія обережно посунув до столу, Гоцик присів скраю.

– Хай і брат поїсть, дуже прошу, – обережно попросив Ілія. – Не ображайте каліку. Бог побачить…

– Свята людина, – зітхнула жінка. – Як тебе звати, бідахо?

Ілія закляк: не справжнє ж ім’я називати? Ще день-два і мама почне на сполох бити.

– Амброзій, – мовив тихо. – У перекладі з грецької – безсмертний…

– А брата?

– Юрек. Землепашець тобто, – відповів Ілія, уявляючи Гоцика по коліна у жирній чорній багнюці.

Жінка захитала головою – бідний Амброзію, ох і не пощастило із братом! Підкладала Ілії з печені м’ясця побільше, кидала Гоцикові на тарілку пусту картоплю з морквою. А набундючений пан Кшиштоф так і стояв біля бронзового годинника – чи то прибульцям час на їжу відміряв, чи то оборонятися від них готувався. І тільки-но Ілія із Гоциком з тарілок усе повиїдали, кашлянув сердито і повторив:

– Раді би допомогти. Та ніяк не виходить. Йдіть собі…

Справу на самоплив не пустив. Провів хлопців спочатку до ґанку, потім до хвіртки, потім аж на дорогу із ними вийшов, щоб переконатися – не повернуться.