Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 44

— Я… не можу… — шепоче Люба.

— А гидоту всяку ковтати можеш? Оце ти втнула! Пий, бо приб’ю дурепу! Ще! Ще!

І знову пальці, і знову водоспад.

— Ет! Ти коли це випила? Скільки минуло?

— Не знаю…

— Ото ще! Самогубця вирискалася! Що з тобою робити? Треба б крапельниці… Лесю, де телефон? Викликай «швидку».

Леся кидається в сусідню кімнату з думкою, чому вона цього не зробила раніше, але Люба сіпається й мало не падає з ліжка.

— Ні!.. Не треба «швидкої»! Хвилин із двадцять минуло.

— О Господи! Любо, ну ти й дурна! Що накоїла? Лесю, ще води! Клізму робити будемо!

У Люби округляються очі.

— Навіщо?

— А чого хвилюєшся так? Ти ж померти збиралася! Подумаєш, клізма.

Любу знову вивертає, цього разу шлунок спустошується, аж болить. Зім’ята, стомлена, вона розмазує вологу по нафарбованому обличчю.

— Ото дурепа! Диви, ще й макіяж намалювала! Зачарована царівна!.. Допечеш! Ой, допечеш! Лесю, знайди щось заспокійливе, бо я її зараз своїми ручечками вдушу!

Люба плаче. Голі плечі здригаються. З носа тече.

— Не хочу жити… Де ви взялися? Га? Навіщо рятували? Я не хочу!

Віка бурчить під носа:

— Еге! Навіщо? Цікавіше було б спостерігати збоку! Ото кіно!

Однак Леся сідає поруч, обіймає мокре тіло. Воно гаряче на дотик і м’яке, мов щойно спечений пиріжок. Пахне парфумами, блювотою й ліками. Десь за вікном дурнувато кудкудаче курка, немов знесене яйце — центр усесвіту, принаймні курячого.

— Ну ж бо, цить! Заспокойся. Любочко, що сталося?

Віка не витримує й приєднується, міцно-міцно обіймає обох і реве вголос чи не вперше за кілька днів:

— У-у-у… Любко, ти збожеволіла? Як ми без тебе? Лю… бо…

Усі троє плачуть ревно, голосять так, що з буди вилазить пес, кицька біжить із двору на вулицю, а вражена курка замовкає, геть забувши про ще тепле-теплесеньке яйце в соломі.

— Я вагітна.

— Що??? — дівчатам лізуть очі не тільки на лоба, а й кудись вище.

Першою оговтується Віка:

— Хто батько?

Люба опускає очі. Вона фізично не може їх підвести, а рука сама собою розтискає Лесині пальці.

— Микола.

Віка схоплюється, мов ошпарена.

— Який Микола?

Годинник на стіні починає награвати дитячу мелодійку, сповіщаючи про п’ятнадцяту годину. Леся хапає повітря й чомусь думає, що п’ятнадцята — вдалий час, щоб довідатися про зраду.

— Ну, чого ти мовчиш? Який Микола?

Любочка видушує із себе кілька тремтливих звуків, які розмежовують уявлення про дружбу, будуючи поміж рідними людьми невидиму стіну.

— Панський…

Віка вражено сідає. Леся розглядає колір блювотиння й подумки намагається зрозуміти, які фарби треба змішати, щоб вийшло отаке. Люба знову починає плакати. Тільки тепер вона скавучить, як шкідливе щенятко. Дурне, нерозумне щенятко.

— Оце так пак!..

— Я не знаю, як це сталося…

— Еге… Святого духа тепер Панським називають?

— Ні… То було лише раз. Микола… Лесю, ти… якраз йому розповіла про свій вступ… Була щаслива, а він — ні. Йому було погано.

— Ну-ну! А ти втішила?

— Віко… Не треба. Прошу. Я не знаю, що зі мною сталося. Що з ним сталося? — Дівчина нервово викручує край сукні в тазика, краплі дзюркочуть так лунко, що аж у вухах дзвенить.

— У Мишка день народження був. Пам’ятаєте?

— Ну! Ти ще наклюкалася. Пити не вміє, а береться.

— Отож. Я відійшла, коли він… Тільки його руки й пам’ятаю… скрізь… Такі гарячі… Вони душу виймали.

— Совість, — не стрималася Віка.

Люба опустила голову. А Леся тихо-тихо спитала:

— Микола знає?

Дівчина заперечливо мотнула головою, а Віка аж підстрибнула й чомусь до дверей побігла, немов тої ж миті, просто негайно мала ощасливити майбутнього татуся.

— І ти… Любко, ти свою дитину хотіла вбити?

Зарюмсане дівча хиталося, мов чудернацька колиска, взад-вперед.

— Не вбивала я.

— А що ж ти, дозволь спитати, робила?

— А як? Як йому сказати? Він, може, і не пам’ятає… нічого.

— Очманіти! Ну, ти її послухай! Як зі штанів дістати, то зміг, а як запам’ятати, то й амнезія повна?

Леся мовчала. Люба хлипала. Тим часом хвіртка з легким скрипом впустила у двір господиню. Було чути, як жінка розбирає пакунки, розкладає по поличках їжу, відчиняє й зачиняє холодильника, планує, з чого приготувати вечерю, і навіть не здогадується, що годину тому могла втратити єдину дочку назавжди.

— Любо, я вареників наварю на вечерю, еге? Бо відчуваю, що скоро на кухні інший шеф-кухар пануватиме. Доню… Господи! А що це тут діється? Дівчата…

— Тітко Тоню, ви сядьте краще.

Жінка нервово ковтнула слину, оцінивши ситуацію, слухняно сіла на стільчика. Той хитнувся під вагою. Жінка ще подумала, що місяць чоловіка просить полагодити, а він усе ніяк не візьметься. Як вона впаде, то нехай, а як мати… чи дочка… Дочка чомусь не дивиться на неї. Похнюплена голова, мокра сукня, тазик, порожні платівки з-під…

— Господи!..

Стільчик хруснув. Його таки підкосило, але жінка вже була на ногах, бо бігла до донечки.

— Дівчата, не мучте, Бога ради! Що сталося?

Віка криво всміхнулася:

— Вітаємо! За кілька місяців… Любо, а скільки вже, га?

Шокована мати дивиться на свою дитину, ще ж дитину…

— П’ять тижнів.

— Ну от! За тридцять п’ять тижнів ви станете бабусею.

Леся милувалася квітами у вікні, їй просто треба було бачити щось красиве.

— Любо, а звідки зірвана троянда на дорозі взялася?

— Не знаю… Мо’, хто з дітей нашкодив.

Жінка, яка саме хапала ротом повітря, бо анічогісінько не могла збагнути, тихенько прошепотіла:

— Доню-доню… Квітку я зірвала… Захотілося…

Усі подальші події відбувалися на кухнях двох родин під грифом «Цілком секретно». Вареник вирішив, що краще буде вести делікатну розмову в себе вдома, бо, як кажуть, удома й стіни лікують… Хоча до чого тут хвороба. Ніби ж не хвора. Ех, доню-доню… А Панського таки варто остерігатися. Непевна людина. Чи темна.

Та Федір Якович гостя привітав і спантеличено почухав потилицю. Мовляв, що в цього Вареника серйозне може бути? Ще й до Панських! До всіх! Навіть Миколу попросив прийти. Дивина!

— Прийдемо. Ви там часом не об’їлися чого?

Гість стояв серйозний, аж зуби зціпив.

— Та добре! Нехай Тонька вареників наварить.

Чоловік начепив картуза.

— Уже наварили. Почастуєтеся. Аби влізли.

Люба боялася дихати. Зовсім. Їй здавалося, що земля під ногами двигтить, неначе жива. От-от — і поглине. Жіноцтво — мати, тітка й бабуся — сиділи за столом печальним колом, похиливши низько голови. Оце догледіли… виховали донечку єдину. Батько мовчки роздивлявся на повну миску товстобоких вареників, залитих сметаною, і нічого не бачив. Точніше, бачив… отакезну дулю, що її скрутив Панський.

— От вам. Довго кумекали? Ваша дівка нагуляла, а на нашого козака спихнути надумали?

Микола нервово ковтав слину. Оце б водички… На Любу ж дивитися боявся, немов на канапі терорист усівся з гранатою в пузі, а не дівчина, яку сп’яну… один-однісінький раз… Це ж треба було так уклепатися!

— Миколо?.. — кліпали віями Ніна й Василь Панські, ще й так чудно — часто-часто, навіть трошки синхронно, ніби вправлялися перед цим кілька днів.

Хлопець знову ковтнув клубок у горлі, а Любі здалося, що вона горить, палає. На животі, певно, яйце можна засмажити. Як там ти, маленьке? Несподіване таке, недоречне. «Сюрприз!» — сказав би Петро. Це вже в Миколиній голові крутиться й на язик проситься. Що ж їм сказати? І як він міг у таке вскочити?

— Я… То випадково сталося.

Люба підвелася і, не зважаючи на свої каверзні кілограми, проскочила повз нього, мов куля просвистіла. Двері гримнули — і почувся плач. Усі три Вареничихи шарпнулися наздоганяти, але найстарший Панський кулаком у стіл загатив, аж миска забряжчала.

— Хай поплаче! Головою треба було думати, а не одним місцем! Що ж це за дівка така, Миколо?..