Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 45

Онук стояв із похнюпленою головою: мовляв, накидaй, діду, зашморг і вішай життя моє молоде.

— А ви чого мовчите? Васю, ти із сином не міг поговорити, що як і коли надівати на цікавий орган? Га?

— Діду!..

— Що? Мовчите? Значить, так. Грошей вам дамо, скільки треба, навіть із лишком. За моральну шкоду… кхе-кхе. Позбудьтеся проблеми, а я онукові життя скалічити не дам. Ось!

І тут господар оселі, так би мовити, потенційний дідусь по матері, стільцем грюкнув, схопився на рівні ноги, підступив до найстаршого Панського, очі в очі зирк та як відрубає:

— То нехай моя дочка калічиться? Еге? Ти, Федьку…

У гостя аж лице перекривило.

— Яковичу, затям, дитина в мене одна! За неї я у вогонь і у воду! Не зважатиму ні на кого. І хороша ж дівчина! А твоєму паскуднику дещо відкрутити треба… Не робитимемо ми нічого. Отак! Не бідні, виховаємо! Буде народжувати. І край!

Панський кілька хвилин мовчав. Тяжко йому те мовчання далося. Ой, тяжко! Аж трусило всенького, черевце розхитувалося. Тоді глянув на Вареника, перевів очі на внука й махнув рукою.

— Ви, свате, бачу діяльний чоловік. З таким кашу варити можна, еге! А ми що? Ми нічого. Головне, щоб наше. Що там роблять теперечки? Експертизи там усякі. Перевіримо. Гроші знайдуться.

Вареник міцніше кулаки стис.

— Не треба нам татка такого… непевного. Обійдемося.

— Та не гарячкуй. Що ти розходи`вся? Сам покликав, а тут не треба. Теє… діло молоде. Буває. Одружимо, щоб у законному шлюбі, поживуть рік-два, а там і без нас розберуться. Тепер он багато хто розлучається. Не ми перші, не ми останні, коли що… Чув, онуче?

Миколі здавалося, що це він і є, кінець світу. Прийшов і в Любчиному лоні оселився. Тим часом старий Панський потягся по вареничка, відкусив, зацмокав удоволено та й вишкірився в усмішці.

— То це в мене… правнучок буде?

Леся малювала ніч. Ретельно мішала синій колір із чорним і мазок за мазком укривала аркуш. Поруч жебоніла Віка, висмикнута з мушлі власної біди. Тепер подруга була схожа на себе — і це тішило, от лише вуха боліли. Бо поборниця справедливості не вмовкала й на хвильку:

— Лесю, я шокована… Це ж треба таке витворити, га? Наша Любочка — пиріжок — фатальна спокусниця?

Леся подивилася на ніч. Та була темна. Жодної зірочки. Це ж, мабуть, така Леся зсередини.

— Віко, не треба. Яка з неї спокусниця? Що їй тепер робити?

— А що? Народжувати буде. Миколка ожениться для годиться. Біда!

Леся легким дотиком умочила пензлика в білу фарбу й намалювала посеред темряви цяточку. Зірка.

— Ой, диви, тіні під вікном ворушаться! Агов… Ой! Там Микола!

— Чого прийшов?

— Тебе кличе.

Встромила ноги в нові сандалі з бабками, зітхнула й вийшла в ніч. Він стояв зовсім поруч і часто дихав, хотів торкнутися, але не міг.

— Лесю…

— Що?

— Я тебе люблю. Чому ти так зі мною? Обміняла на малювання?

Дівчина вкуталася глибше в кофтину, розвернулася й пішла.

— Казала ж тобі, коли доля, то не втечеш.

— Доля?

— У тебе вона своя, у мене своя.

— Любка… казала, що ти врятувала.

— Ні. Не я. Квітка.

І двері зачинила за собою, як замок на минуле навісила.

— Відпусти їх, доню.

— Уже відпустила, тіточко Дусю. Нехай щасливі будуть. Не моє.

Наприкінці серпня гуляла на весіллі Панських та Вареників, ще й за старшу дружку була. Наречені сиділи розгублені, а найбільше Люба. Зате Федір Якович витанцьовував, аж п’яти диміли. Усе на старшу зиркав, на повільний танець запросив і захмеліло сопів у вухо:

— Ет, краля-кралечко! Не схотіла бути нашою. Малювати, бач, заманулося…

А наречений відбував свято, немовби вирок. Ходив курити кожні п’ять хвилин, пропах димом, як невеличка тютюнова фабрика. І все на Лесю зиркав, та так, що Любочка у своїй дорогій білій сукні потай ковтала сльози. Хіба ж таким уявляла весілля дівчинка-пиріжок у своїх рожевих мріях? Так чи так, а за всякий учинок, очевидно, доводиться платити. Нині платила вона. Дивилася на струнку Лесю в зеленій сукні… Гарну, променисту, легку… І заздрила. Просто в юної художниці попереду буде те, що вона обиратиме сама.

Сходи

Сходи. Вони ведуть нагору або спускають униз. І в тому, і в тому випадку вони однаковісінькі. Сходи, та й годі. Усе залежить від того, хто ними йде. Бо лише людина здатна обрати напрямок.

Три наступні роки були для Лесі неначе один велетенський ковток повітря. Вона дихала, дихала, дихала, а надихатися не могла. Це так, ніби її душили, а потім зненацька відчинили вікно й дали напитися повітря. Іноді дівчина, засинаючи в крихітній кімнатці, яку винаймала в старому будиночку на околиці міста, ловила себе на думці, що всередині неї плюскоче золотава вода. І від того тeпло, світло й радісно, а вона сама — чарівна амфора, по вінця наповнена щастям. Дівчина нарешті могла малювати, не страхаючись і не озираючись. Їй не треба було викроювати годинку чи півтори, щоб малювати. Ні. Усе змінилося. Докорінно. Ба більше, Лесю вчили малювати.

Вона обожнювала свій університет. Тут їй подобалося все, навіть найнудніші лекції. До студентів-художників завжди ставилися з невеличкою пересторогою: мовляв, що з вас візьмеш, диваки. Але Лесі було байдуже. Вона товаришувала з усіма одногрупниками, хоч які схиблені ті були. Власне, таланти рідко коли вкладаються у звичайні канони, виповзаючи за їхні межі чи підносячись над ними. Слід сказати, що Леся найпевніше наближалася до норми, бо майже не вирізнялася з-поміж студентського товариства. Про її особливість знали тільки найближчі. І водночас кожен охочий. Авжеж. Усяк, хто хоч раз бачив її роботи.

Викладачі, на диво, досить швидко дійшли одностайної думки, що студентка Райська унікальна, бо такої техніки не побачиш у жодному підручнику. Це ніби відбиток пальців. Неповторний. Один-єдиний погляд на картину — і автора не сплутаєш ні з ким. У Лесиних полотнах жили прозорість, легкість, рух. Одногрупники по-доброму жартували: мовляв, Райська малює повітряними фарбами. А дівчина інакше не вміла. Ще змалечку в ній засів гострий страх, що вона робить абсолютно заборонені, неможливі й непотрібні речі. І щоб хоч якось приховати чи зменшити свій гріх, художниця мимоволі додавала розмитості лініям, формам, кольорам.

— Вітряна ти наша! — усміхався декан і вперто пропонував роботи студентки для найрізноманітніших виставок.

Знав, відчував і дуже рідко помилявся. Картини справді мали успіх, їх залюбки демонстрували в місті, деякі з них навіть потрапили до столиці й осіли в приватних колекціях. Нехай із цього дівчина не мала нічого, однак вона розкошувала тим, що її праці, часточки її душі тепер висять десь на стінах у зовсім незнайомих будинках і дарують їхнім мешканцям красу.

— Я щаслива.

З цією думкою дівчина засинала й прокидалася, бігла на пари, студіювала гори літератури, а ще, звісно, малювала, малювала й малювала, переймала техніки, підглядала деталі, шукала й винаходила. Вимащена фарбами, радісна й світла, вона подумки обіймала всіх і кожного. А ще трошки літала, надто в снах. А може, здіймалася… сходами вгору.

— Ти навіжена! — гиготіла Віка.

— А ти?

— Я?

Леся дивилася на подругу так, ніби та проковтнула сонце й ходить із ним усередині.

— І хто він?

— Він?.. Викладач і хірург-практик.

— Оце так!

Віка насупила чорні бровенята.

— І не дивуйся. В Івана Родіоновича золоті руки.

— Скільки йому років?

Віка сіріє. Сонце всередині гасне й робиться схожим на тьмяну лампочку. Дівчина кутається в картату ковдру, як змерзле горобеня.

— Він дорослий.

— Скільки?

— Сорок три.

— Віко…

— Не кажи нічого. Не кажи. Вік тут ні до чого.

Леся вмовкає надовго, навіть чай у склянці холоне. До речі, в обох. За вікном ходить літо й смикає достиглі вишні жменями, стискає їх — і від того літні долоні пахнуть теплим соком, солодким і трошечки терпким.