Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 60

— Я намалюю світло. Багато світла. Щоб його вистачило всім.

Дівчина розкинула руки й малювала ними в повітрі, кружляючи, перестрибуючи замети. Раптом вона послизнулася й покотилася на дорогу, якою мчав автомобіль. Скрегіт гальм і фонтан снігу, що накрив її з голови до ніг. Леся лежить під снігом і чує, як часто-часто б’ється серце. Оце домалювалася.

— Матері твоїй біс!

Дівчина не рухається. І думає. Вона знає цей голос.

— Гей, ти жива?

Чоловічі руки струшують імпровізовану ковдру, перевертають.

— Леся?

Олексій спантеличено морщить чоло, на ньому розбігаються тонкі павутинки. Леся зосереджується чомусь на малюнку зі зморщок. Скільки йому років? Дивується своїм думкам, але поволі підводиться. Він тримає її, ще трохи — і підійме над землею. Колись це вже було… Тільки тоді під ногами плавали озера.

— Ціла?

— Ціла.

— Оце так з’явилася! Куди бігла?

— Малювати світло.

— Дивачка. Сідай у машину. Обережно. Точно ніде не болить?

— Ні, руки-ноги ворушаться.

— І голова на місці… з очиськами. Вони мені й досі сняться. Уявляєш?

Леся промовчала. У салоні машини сніг приречено танув, волосся намокло — і хвилясті пасма лізли в очі. Дівчина заклала їх за вуха, чим так збила водія з пантелику, що бідолашний довго не міг збагнути, куди їхати далі. Час і простір звузилися — лишилася тільки цятка за її лівим вухом.

— Куди ти хочеш?

— Додому. Я сьогодні останній екзамен склала, але на автобус спізнилася.

— Вчишся?

— Останній курс.

— Господи! Невже у Бувальці?

Леся всміхнулася:

— Туди.

Заблимав телефон, новомодний, такого Леся не бачила.

— Алло, ні, брате, мене не буде. Обставини змінилися. Потім розповім.

— Брат?

— Угу… От якби не Вовчик, збив би тебе сьогодні хтось інший.

— Не смійся.

— А я й не сміюся… Боюся, що то міг бути не я.

І знову дорога, цього разу біла-біла. Вони гомоніли, гомоніли, гомоніли, не помічаючи, як небо скидає згори цілий простір, а той лягає саваном на поля, чіпляється за ліс, ворушиться в долонях вітру.

— Я хочу побачити твої картини.

— Але… — Леся думала про бабцю й Віку.

— Соромишся?

— Ні… Не хочу хвилювати.

— Невже я такий страшний?

— Як усі люди… Тільки трохи страшніший… можеш бути.

Він усміхався. Леся теж. І навіть зима шкірила білі зуби.

Дівчина все-таки наважилася завести гостя в дім. Вагалася, але небо зглянулося. Перед тим якраз забігла тіточка Дуся й врятувала ситуацію, бо першою привіталася, запросивши раптового гостя до столу. Чоловік погодився, проте навіть старий, мудрий Мурко помітив, що гостеві незатишно.

Озирається он як. Мов у музей потрапив. Няв. На піч витріщився: певно, мізкує, чи справжня, еге? Вікна скляні мацає. Що, не бачив такого, володарю пластику й металу? Пху! Ще на долівці покачайся, щоб упевнитися, що то дошки, старі й діряві. О, а об грубку таки потерся. Обтрушуй теперечки костюм від Дольче й Габбани чи від… як його… Юдашкіна. Держслужбовець чортів. Ет, не годиться шляхетному котові лаятися. А то б як розтулив пащу, а ще б краще випустив пазури… Щоб біль відчув. Згадав, що з плоті й крові.

— Спасибі… за чай!

— Будь ласка!.. — усміхалася на всі тридцять два Віка, а нишком шепотіла: — …що не вдавився.

— Я не знав, що дитина в хаті.

— Нагуляна.

— Віко…

— Ні… я нічого такого не мав на увазі. Просто без подарунка.

— Звикли ви дарувати. Ліпше заробити дайте на дитину.

— Бабцю…

Спантеличений гість озирався розгублено. Відчував, що йому тут не раді. Немов із вулиці без запрошення вдерся й брудними руками святиню чіпати надумав.

— Мені вже, мабуть, час. Спасибі за гостинність!

— Еге.

— Приємно було познайомитися!

Леся подумки дякувала тітці. Мудра тіточка розуміє. Усе розуміє, більше від самої Лесі. Дивиться на дівчину й знає, що їй тепер над усе хочеться залізти на піч, укритися ковдрою аж по вуха й слухати вітер, щоб як у дитинстві… Натомість пішла проводжати гостя. Двері за ними зачинилися, і малий Богданчик смішно ткнув пальцем:

— Пхе…

Олексій завів машину одразу ж, немов вона тільки того й чекала, щоб якнайшвидше втекти зі снігових заметів у звичну цивілізацію, однак сам чомусь не поспішав, стовбичив поряд із дівчиною й зазирав в очі. Певно, у літо прагнув потрапити, зелене таке, аж до шалу.

— Твої малюнки надзвичайні.

— Дякую!

— Я вже десь бачив схожі. Цілковитий нездара, але змушений схилити голову. Талант!

— Успадкувала.

— Правда?

— Від мами.

Чоловік раптом став схожий на хлопчика.

— А я б хотів тебе зі своєю мамою познайомити. Ви сподобаєтеся одна одній.

Леся мовчала. А що їй було казати? Чоловік зрозумів мовчанку по-своєму, гаряче обійняв за плечі, і дівчина стала крихітною сніжинкою в чужих долонях.

— Я не можу тебе забути.

— Це мине.

— Коли?

— Коли-небудь.

— Не хочу.

— Дерева теж думали, що літо вічне.

— Божевілля. Ти все таки чаклунка.

— Ні. Звичайнісінька сільська вчителька… малювання.

— А це не те саме?

— Іноді.

Іноді. Як часто ми щось робимо, запевняючи себе, що це тимчасово, не назавжди, а так, просто… Однак учора якось непомітно переходить у сьогодні, сьогодні наповнює завтра… І так день при дні. І вже не даси ради нічому тимчасовому. Надто, коли тимчасове — це гра. Навіть дорослі грають в ігри. Це так, дрібничка. Щось несерйозне. Забавка. Приємна, але несправжня. І спинити її можна будь-коли. Треба просто сказати собі: «Годі!»

Олексій був переконаний у тому.

— Льохо, що це за бридня? Граєшся з дівкою в шляхетного лицаря. Бери, як кортить, а потім — бай-бай!

— Облиште. Цікаво мені.

— Анжелка дізнається, її татусик зіб’є бучу. Ото цікаво буде!

— Не дізнається. Та й у неї самої пір’ячко на писку!

— Ну, скажи, чи є заради чого ризикувати?

— Облиште.

— Він, теє, закохався, здається.

— Та йдіть ви!

— Усе, капець Льосі… Депутата обкрутила селянка. Сенсація!

— Комедія!

— Досить базікати!

Чоловік дратівливо відмахувався, а потім перестав говорити про Лесю взагалі. З усіма. Табу наклав, роти позатикав. Друзяки покрутили коло скроні для годиться, а затим махнули рукою: мовляв, бавишся, то й нехай! Коли що… сам винен. Попереджений. Йому ж чомусь було… байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.

— Що тобі снилося цієї ночі?

— Я малювала.

— Уві сні?

— І ввіч.

— Я зараз приїду.

— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.

— Я приїду іншою машиною.

— А потім?

— Ще однією.

Її голос чи то сміється, чи плаче:

— І надовго їх вистачить?

— На наш вік вистачить.

— Жартуєш?

— Лише дозволь.

Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:

— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.

— Не знаю.

— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!

— Віко…

— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?

Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.