Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 61

«Кохання —

це коли джміль знаходить невидиму квітку

серед лугу,

де від барв ріже око».

Леся помітила це першою й нікому не сказала. Жодній живій душі. Навіть квітці. Усе було, як завжди, хіба що весна пробивалася всюди. У повітрі пахло чимось живим, а ще воно ворушилося. Малеча, середні класи й випускники вибігали на шкільне подвір’я галасливою юрбою, щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про перерву. Чи про малу, чи про велику — байдуже. Головне, щоб до сонця й на першу траву. Навіть учителі не стримувалися: якнайшвидше заносили журнали в учительську й виходили на ґанок чи просто ставали коло відчинених вікон. Леся дуже любила стояти коло вікна. З першим теплом вона відчиняла його у своєму кабінеті навстіж, щоб і яблунька могла потрапити на урок. Дівчина, коли ніхто не бачив, торкалася гілочок, перевіряючи, чи скоро з крихітних пуп’янків з’явиться рожеве марево квіту. Ніби весілля чекала… яблуневого.

Коли вперше помітила Ростика, уже й не пригадає. Може, той приходив до кого зі старшокласників за ділом. Власне, хлопця важко було не помітити — надто яскрава особа. Ох і попсував він нерви всьому педагогічному колективу, доки два роки тому вчителі не випхали хлопця в доросле життя й полегшено зітхнули: мовляв, як утне щось серйозніше, то вже не наш, а батьківський головний біль. До речі, батьки були цілком порядні люди, заможні, мали два бутики на базарі й могли дозволити собі придбати майже все, крім синової покори. Таких, як він, називають поганими хлопцями.

Ростик навик курити ще в початкових класах, алкоголь поспитав не набагато пізніше, іноді бавився травичкою, виміг у батьків крутий байк і ганяв Степовим зі швидкістю вітру. Навчанням не журився, хоч був не з дурних. Друзів заводив швидко й так само швидко відкидав зайвих. Ковтав свободу, ловив кайф, жив легко, як вільний птах… До того весняного ранку.

Леся й припустити не могла, нащо Ліля вийшла у двір, ба навіть стояла з однокласницями. Ті ж, помітивши Ростика, дружно оголили зуби, бо нічого більше при дорослих оголити не могли.

— Ото б прокататися!

— Звір, а не мотоцикл!

— Галько, замовкни! Почує.

— І нехай! Я б із таким прокаталася хоч до старої ферми, хоч за ферму.

— Куди?

— А що? Кльовий пацан!

Але пацан і не дивився на дівчат. Якби навіть перечепився об котрусь, то навряд чи завважив би. Хіба вітер помічає колоду посеред поля? Отож! Але того дня Ростикові судилося перечепитися… об сірі очі. Чисті-чисті. Неначе у воду з головою шубовснув і не знав, чи допливе до берега. І де той берег, не бачив.

— Дівчата, помітив!..

— Ой! Справді! Дивиться!

— На кого?

— На кого, на кого? Мо’, на вас, курки скубані?..

— Галько, ну ти й шкура!

— Покататися кортить!

— Дивись, щоб не гепнулася! Пішов. Озирається.

— Ги-ги-ги!

Дівчачий сміх прогнав хлопця — тільки курява стіною стала. Старшокласниці гиготіли навперебивки, не всміхалася лише одна — та, що мала сірі очі. До тих очей хлопець несподівано для себе приїхав наступного дня, потім ще, знов і знов. Ці часті візити завважили всі. Певна річ, і директриса. Йосипівна навіть бігала лаятися з розбишакою, махала руками, як вітряна електростанція найвищої потужності, проте поганих хлопців хіба якась станція зупинить? Усе одно приїздив. І навіть міг гайсати довкола школи з такою швидкістю, що дівчата зі страху заплющували очі.

— Ото нарване!..

— Круто!

— Капець!

Хлопці курили з ним поза школою, а на вечірках напивалися, мов барила. Прагнули бути схожими на дорослих, а лишалися чомусь хлопчаками.

— Ростику, дай покататися!

— Спробуй.

— Ото важелезне!

— Дивись, он колінця тремтять! Малий ще!

— А давно він у тебе?

— Зі школи.

— То ти вже в школі був чувак!

Чувак був чуваком від сповитка. Крутелик, але мав у собі й серце. Еге, і плакало воно, окаянне, аж скавучало… Як день не бачить сірих очей, то ладен із грудей його вишкребти, щоб не боліло… нестерпно. Леся нишком придивлялася до Лілі… Чи помічає? Здається, ні. Як завжди. Малює райдуги й квіти… Непогано малює. А головне — яскраво, аж в очі б’є. І як оця невидимка може малювати таке? Яка ж ти є, прозора квітко, насправді? Як дізнатися?

Він дізнався. Підстеріг після школи, спинився поруч, аж курява до неба пішла, зиркнув прямісінько в очі й прошепотів:

— Сідай.

І Ліля сіла. Просто й легко, ніби чекала тієї миті всі сірі роки, чекала, щоб розмалювати життя раз і назавжди. І вже не на папері.

— Лілю, це, звісно, не зовсім моє діло, але… будь обачна…

У відповідь очі світяться, як сотні схмелілих світлячків у нічному морі, а воно гойдається туди-сюди й не може втримати ніжності.

— Я закохалася…

— Дурненька. У кого? Ви ж чорне й біле…

— Ні, ми ціле.

Леся дивилася, як на голих гілках одна за одною вибухають рожеві квітки й друкувала:

«Кохання — це коли нічого не зрозуміло.

І впевненості нема.

Є лише відчуття».

Того року весна наворожила розлуку. Першою з Бувальців випурхнула Віка. Несподівано й раптово. Увечері після телефонного дзвінка жінка вийшла замислена, обійняла Богданчика й обцілувала всього аж до маківки.

— Віко, що з тобою?

— Що?

— Я ж бачу. Розповідай.

— Мені… запропонували роботу. Поплатну й ніби нічого складного.

— А таке буває?

— Певно… Словом, є чоловік…

Леся пирснула:

— Хороший початок.

— Ну тебе!.. Він інвалід. Три роки тому потрапив в аварію, тепер — на інвалідному візку.

— Бідолашний.

— Та ні… Справжній чоловік! Рук не згорнув. І сам, здається, чудово дає собі раду — тільки перші два роки стороння допомога потрібна була.

— То ким ти працювати в нього збираєшся?

— Заспокійливим для матусі. Жінка жвава, по закордонах літає, присвятити себе синові не може, але їдьма їсть, щоб мав коло себе медичного працівника, а заразом щоб хтось господарство порав. Їй так спокійніше.

— А хто він?

— Історик за фахом. Заробляє, пишучи статті для всяких видань… Дядько самостійний, але матусю поважає. Опирався довго, але згодився. Микитівна, старша медична сестра, секретну інформацію виказала й добре слівце за мене закинула. От тільки вирішувати треба негайно. Мамуся за тиждень вилітає за кордон на півроку.

— Віко… А Богданчик?

Молода мама притисла рожевощоке диво до грудей.

— Крім мене… Богданчик нікого не має. Лише він і я. А тут гроші добрі платять… Дуже добрі… У євро… Навіть для обласного центру то цілий статок. А ми ж не можемо вічно по чужих оселях тулятися, я маю подбати і про свій власний куточок… Нехай крихітний, але щоб свій…

Жінка замовкла, а Богданчик смішно висолопив язика.

— Лесю, що робити?

— Не знаю… Їхати. Спробувати варто. Відмовитися завжди встигнеш.

— А Богданчик із ким буде? Де?

— З нами. Три няньки хіба ради одному козакові не дадуть? А ти приїздитимеш… Або ми до тебе. У мене он сесія остання за місяць. Із собою Бодя візьму. Тіточка Віра зрадіє гостям, перебудемо в неї. Ти навідуватися зможеш… А там вихідні… хоч якісь.

— Але ж ти на роботі!.. І тітка Дуся!.. Може, із собою забрати? Няньку найму… Це дешевше буде…

В іншій кімнаті щось із тріском гепнулося. Дівчата занишкли, коли на порозі раптом з’явилася розпашіла бабця Зоя.

— Це що ти надумала, Віко? Щоб я Богданчика кому віддала? Еге! Та ми з ним і город порати будемо, і господарство!.. Він же золотце моє!.. Правда? Ходи сюди, мій маленький… Вигадала мамка таке… Забрати кудись хоче. Ось ми їй дамо прочухана, еге? Ну-ну-ну! Посварися пальчиком.

Малий щасливо плювався слиною й грізно трусив пальцем на всі боки. Про всяк випадок. Віка втирала сльози, а старенька мало не танцювала з хлоп’ям по хаті, аби лишили крихітку. Не сумнівайтеся, вона вже справиться… Ще й як! Схвильована мати охопила голову руками й годину сиділа нерухомо, навіть очей не підводила… Потім дістала папір, ручку, щось на щось помножила, підрахувала, заплакала й до сина кинулася, обійняла, виціловує: