Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 117

— Я гадаю, — ухильно відповів Лансдорф, — ці проблеми стосуються лише фюрера і партії.

— До чого тут партія? — сердито заперечив Герд. — Я і мій тесть не члени націонал-соціалістичної партії, але наша фірма такими великими грішми кредитувала рух коричневих на самому його початку, що ми маємо всі підстави вважати себе акціонерами з правом ухвального голосу. Я прибічник поміркованості: кордон — до Уралу, — солідно вів далі Герд. — І дуже важливо, що фюрер прислухався до мудрих голосів наших промисловців і виявив чудові здібності в галузі економічного мислення, почавши наступ на Кавказ. А Кавказ — це нафта. І коли генералітет не спроможеться поновити втрати в живій силі, яких ми зазнали в недавніх боях, то, наказавши військам вермахту наступати в напрямку Кавказу, фюрер зможе поновити наші економічні витрати. Таким чином він знову зміцнить свій престиж і викличе довір'я тих осіб, котрі, забезпечивши його матеріально, допомогли стати тим, ким він зараз є.

— Ви хочете сказати… — почав було Лансдорф.

— Але повернемось до нафти, — перебив його Герд. — Ми, німецькі промисловці, відкидаємо критику, якій піддали фюрера деякі представники генералітету за те, що він не зосередив усіх зусиль на взятті Москви, а поспішив придбати кавказькі нафтові ресурси.

Лансдорф на цей раз промовчав, і Герд вів своєї після паузи:

— Я нагадав би деяким нашим генералам, що прихід Гітлера до влади був вигідний для офіцерів рейхсверу з точки зору їхніх професіональних перспектив. А нам, промисловцям, зацікавленим у сировині, Гітлер забезпечував економічні перспективи. Генералітет мусив докласти тут максимум зусиль.

— Німецький генералітет не залежить від партій, — зауважив Лансдорф. — Він керується тільки чисто воєнною метою.

— Ще б пак! — зареготав Герд. — Але ж за таємним проханням досить впливових представників генералітету, що заздрять генералам Бломбергу і Фрічу, яких фюрер занадто наблизив до себе, Гіммлер зумів скомпрометувати обох. І цих генералів ганебно зняли з посад і замінили менш здібними, але й менш небезпечними полководцями. Адже так? Виходить, генералітет звертається за допомогою до націстської партії, коли йдеться про шматки від жирнішого пирога.

— Ви вважаєте, було допущено помилку?

— Я вважаю, що фюреру потрібні воєнні виконавці, а не радники, якими намагалися бути Бломберг і Фріч. І Гіммлер приструнив їх, та й годі. Інтереси німецьких промисловців і генералів завжди були спільні. Ми взяли курс на фюрера.

— На Адольфа Гітлера, коли він ще не був фюрером?

— Я повторюю: на фюрера, — переконливо сказав Герд. — На диктатуру особистої влади. Що ж до самої особистості, то це як на чий смак. Крупп, наприклад, вважає, що в Гітлера виявилося більше політичних здібностей, ніж ми собі уявляли. Але їх могло виявитися й менше.

41

На одній із зустрічей Ельза сказала Вайсові:

— Центр повідомив, що Ольга, дочка репресованого полковника, зараз у Свердловську, вчиться в інституті. Після арешту батька її взяв у свою сім'ю старший батальйонний комісар Олександров, у котрого дочка Ніна — однолітка Ольги. Ніна, яка служила санінструктором, пропала безвісти на Західному фронті, під Вязьмою.

— Так, — сказав Вайс. — Цікаво.

Ельза попередила:

— Остерігайтесь, Бєлов. Мені здається, що через цю дівчину німці хочуть нам влаштувати пастку.

— Гаразд. Що з Зубовим?

Ельза сказала гидливо:

— Спутався з німкенею. Вона потрібна нам.

— Хто вона?

— Вдова полковника СС.

— Непогано!

— Противна баба!

— Поважна особа?

— Яке це має значення?.. Молоденька.

— Ну, це — інша справа.

— Причепилася до нього, як блудлива кішка.

— А він?

— Спершу тікав од неї.

— А тепер?

— Бреше, ніби вона хороша.

— Чому ж бреше? Може, й справді так?

Ельзине обличчя враз стало нещасне, але вона опанувала себе і настійливо повторила:

— Остерігайтесь, Бєлов. Ми за вас дуже боїмось.

— Хто це «ми»?

— Ну, я і Зубов.

— А про себе він не турбується?

— Через цю німкеню він зробився зовсім одчайдушний.

— Тобто?

— Вона познайомила його з приятелями свого чоловіка. Нахабно збрехала всім, що він її кузен. Зубов їздив з нею в Краків, на прийом у резиденцію Ганса Франка. Під час концерту пішов з офіцерами у спортивний зал і там встряв у якесь спортивне змагання.

— Ну і як?

— Хвалився мені, що оберштурмфюрер СС Отто Скорцені, дуже досвідчений диверсант і вбивця, улюбленець фюрера, — він був у каральній команді есесівської дивізії «Дас рейх», а тут проїздом, їде лікуватися після Східного фронту, — публічно потис йому руку. Ну, мені вже час іти. Так прошу вас… — втретє нагадала Ельза.

— Гаразд, — погодився Вайс і попросив: — Все-таки не хвилюйтеся, Ельзо. Олексій — хороший хлопець, чистий, до нього погане не прилипне.

Ельза сумно всміхнулася і, не відповівши, пішла. До Брігітти Вейптлінг, вдови есесівського полковника, яка останнім часом почала вчащати у вар'єте, Зубов в самого початку ставився поблажливо, як до прихильниці його атлетичного таланту.

Вона замовляла собі завжди одне й те ж місце в першому ряду і приходила тільки на вихід «Два-Ніколь-два», а потім негайно зникала.

Але якось, соромлива і схвильована, вона прийшла в артистичну. З виразу Ельзиного обличчя Зубов зрозумів, що мусить бути більше ніж уважний з цією дамою. Він так і поводив себе з нею.

Через тиждень, доповідаючи Ельзі про виконане завдання, він так докладно змалював усі подробиці, що вона вигукнула обурено:

— Ти забуваєш, що я все-таки дівчина!

Зубов збентежено стиснув плечима:

— Я ж тобі як старшому товаришеві.

Тоненька, мініатюрна Брігітта Вейнтлінг, відтоді як призналася йому, що дуже сумувала після смерті чоловіка, і, піддаючись якомусь чисто містичному захопленню, перший раз у житті пішла у вар'єте, здавалася Зубову просто смішним і цікавим створінням.

Її покійний чоловік, полковник, обер-фюрер СС, був чиновником расового політичного управління партії. Уже вдівцем він вирішив одружитися з Брігіттою, навіть не знаючи її особисто, але одержавши від співробітника управління довідку про її расову бездоганність. Батьки наполягали на одруженні дочки. На жаль, поважний вік і підірване здоров'я не дали полковникові можливості з доблестю сприяти продовженню такого расово чистого роду.

Брігітта сказала Зубову, що знайомство з ним — перший в її житті ризикований крок.

Тримала вона себе з ним до смішного сором'язливо, але всім знайомим сміливо оголосила, що це її далекий родич, безтурботливий, дивакуватий юнак (посварившись із сім'єю, став акробатом), якому вона має намір всіляко сприяти.

В її товаристві на обличчі Зубова завжди блукала усмішка, що була викликана, як здавалося Брігітті, радістю зустрічі з нею.

А Зубов ніяк не міг позбутися відчуття, ніби йому раптом дали роль у п'єсі іноземного автора. Але він справлявся з цією роллю, справлявся тому, що, залишаючись самим собою, із спокійною гідністю поводився із знайомими фрау Вейнтлінг. А його щиру зацікавленість до всього навколишнього вони сприймали як провінціалізм, як свідчення деякої інтелектуальної обмеженості, властивої спортсменам.

Отто Скорцені, з яким Зубов зустрівся на прийомі, гігант, здоровило, з обличчям, порізаним шрамами, теж вважав себе спортсменом. Він славився у Третій імперії, як великий майстер таємних убивств, і завжди діяв власноручно.

Але у серпні, ще під Єльнею, есесівська дивізія «Дас рейх» втратила майже половину особового складу. А після поразки під Москвою Скорцені в паніці записав у своєму щоденнику: «Оскільки поховати своїх убитих у наскрізь промерзлій землі було неможливо, ми склали трупи в церкві. Просто страшно було дивитись. Мороз скував їхні руки й ноги, що в агонії набули найнеймовірніших положень. Щоб надати мерцям так часто описуваного стану умиротворення й спокою, нібито властивого їм, довелося виламувати суглоби. Очі мерців оскліло втупились у сіре небо. Зірвавши заряд толу, ми поклали в утворену яму трупи загиблих за останні день-два».