Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 211

Літак падав на якесь містечко з високими черепичними покрівлями. Останнє, що подумав і вирішив Зубов: «Навіщо ж людей? Люди повинні жити». З нелюдською силою він потягнув на себе колонку рульового управління, здавалось, почувши хрускіт власних кісток. Містечко промайнуло, як примара. З полегкістю і знемогою Зубов зняв руки з управління. Зітхнув. Та видихнути він не встиг. Земля линула йому назустріч…

Так на планеті позначилася крихітна вм'ятина, обпалена наче після падіння метеорита. Недовго прожив у небі Олексій Зубов…

Протягом усіх цих днів Олександра Бєлова мучив непереможний біль: він вселився в нього, заповнив усю його істоту, ворушився у голові, як великий чорний пацюк. Біль не припинявся й на хвилину, і часом його обгортав тугий рожевуватий туман, і йому вчувалося, що він колишеться в цьому тумані болю і свідомість його ніби тане в його пружному й пекучому полум'ї.

Але тільки-но він опритомнював, як починав думати про Зубова. Думати тоскно, з тривожним розпачем, страждаючи через те, що не може відвернути загрозливої для Зубова небезпеки. І ці страждання ще більше посилювали муки, заподіяні тяжкою контузією, — рани від осколків гранати заживали добре.

69

У той день, коли почалась операція по визволенню в'язнів з підземного концтабору, Генріх і Віллі Шварцкопфи у парадних мундирах пробиралися серед руїн рейхсканцелярії: вони йшли поздоровити фюрера з днем народження. Прийом для найближчих до Гітлера осіб було призначено в підземному бункері.

Привести з собою племінника Віллі Шварцкопфові запропонував Кальтенбруннер, сподіваючись, що фюрерові, можливо, буде приємно згадати, як одного разу силою свого гіпнотичного погляду йому пощастило «приспати» цього молодика.

Перед виходом з будинку Віллі підійшов до дзеркала і старанно оглядів себе, а потім немов приміряв кілька усмішок, добираючи, яку зобразити на обличчі, коли він вітатиме фюрера. Чекаючи дядька, Генріх недбало переглядав папери, що лежали в нього на столі. На одному з них він прочитав:

«Головному адміністративному управлінню СС Берлін — Ліхтенфельде — Вест

Доповідаю про те, що будівництво крематорію III закінчено. Таким чином, всі крематорії, відносно яких було видано наказ, побудовані.

Продуктивність наявних тепер крематоріїв за добу роботи:

1) Старий крематорій І. 3х2 муфельних печей — 340 трупів.

2) Новий крематорій у таборі для військовополонених II. 5х3 муфельних печей — 1440 трупів.

3) Новий крематорій ІІІ. 5x3 муфельних печей — 1440 трупів.

4) Новий крематорій IV— 708 трупів.

5) Новий крематорій V — 768 трупів.

Разом: 4756 трупів на добу».

До доповідної був підколотий рахунок фірми «І-А. Топф і сини» (Ерфурт): «Кошторис витрат:

Ціна печі — 25 148 рейхсмарок, вага — 4637 кг. Ціну вказано франко-вагони, відвантажувані зі станції.

За дорученням «І. — А. Топф і сини»: Зендер, Ердман. 50 001/0211».

Генріх простягнув Віллі ці бухгалтерські документи госпуправління СС, сказав:

— Ну що ж, незабаром нам усім доведеться розплачуватися по цих рахунках!

Віллі невдоволено буркнув:

— Це старі папери, я приготував їх, щоб знищити.

— Як докази? — спитав Генріх.

Віллі сказав похмуро:

— Я тут не винен. Мені наказували, і я замовляв, наглядав за будівництвом, платив гроші. — Додав: — Я чесна людина, і ніхто не посміє докорити мені, що я брав комісійні з тих фірм, з якими мав справу, хоч у комерційному світі це заведено.

— То чого ж ви вирішили знищити ці документи?

— Я ще подумаю, чи варто. Мабуть, вони можуть згодитись, як характеристика моєї добропорядності.

— А кому буде потрібна така характеристика?

— Знаєш, — сердито сказав Віллі, — хоч би там що, фірми й концерни, з якими я мав справу, ні в якому разі не припинять свого існування. Так було і минулої світової війни, сподіваюсь, те саме буде й тепер. Отже, Віллі Шварцкопф може сподіватися на посаду управителя в одній з тих фірм, з якими він мав ділові контакти і при цьому зарекомендував себе з найкращого боку.

— Ви вірите у своє майбутнє, дядю?

— Атож, звичайно, поки західний світ залишається таким, яким він був і до фюрера і яким буде після нього. Коли закінчиться ця колотнеча з перемогою над нами, західним державам доведеться розщедритись, щоб поновити нашу міць і знову націлити її проти Радянського Союзу.

— Однак ви оптиміст, і нерви у вас залізні.

— Звичайно, — самовдоволено погодився Віллі. Мугикнув презирливо: — Я не Лансдорф. Це він застрелився, як істеричка, коли хтось із підлеглих доповів йому, що один з його улюбленців нібито радянський розвідник.

— На кого ж упала підозра? — спитав Генріх.

— Невідомо: Лансдорф спалив усі папери. Занадто вже він пишався своєю недосяжною, як йому здавалося, для звичайних смертних майстерністю читати в чужих душах. Готував мемуари, де зобразив себе як зорю першої величини в німецькій розвідувальній службі. І, напевне, не захотів, щоб його мемуари були трохи пошкоджені. От і застрелився з авторської пихи і старечої хворобливої підозріливості.

— Значить, ніякого радянського розвідника не було?

— Звісно. Звичайнісінький наклеп невдахи-співробітника, який ревнує до іншого, спритнішого.

Пробираючись через руїни рейхсканцелярії у підземну казарму есесівської охорони, Шварцкопфи таки добре замастили свої парадні мундири вапном та битою цеглою. У вузькому коридорі вони скинули рукавиці і обтрусили з себе пил, потім пройшли кам'яними сходами через гараж і стали в чергу вищих чинів рейху, які прибули привітати фюрера. Черга повільно просувалася.

У довгій, як вагон, приймальні з низькою стелею і голими бетонними стінами, під портретом Фрідріха Великого, вставленим у золочену раму, сидів у кріслі Гітлер.

Ноги його в широких брюках були розставлені, наче він сповзав з крісла і хотів утриматися в ньому. Картопляного кольору брезкле обличчя його обвисло, відтягуючи нижні повіки. Волосся вогке й акуратно розчесане, як на покійникові.

Величезний, горилоподібний Кальтенбруннер стояв ліворуч від фюрера. Поруч нього — низький на зріст Борман. Його безгуба, з вузькою щілиною рота фізіономія зберігала колишній зарозумілий вираз.

Старший ад'ютант Гітлера, заклопотано схилившись, стояв праворуч і після кожного потиску руки непомітна протирав фюрерову долоню ваткою, змоченою дезинфікуючою рідиною.

Хоч у бункері стояла тиша, в цьому затхлому й душному підземеллі було важко почути, що відповідає Гітлер на привітання. Він з помітним зусиллям, булькотливо бурмотів якісь нечутні слова, і його, здавалось, безкістне, кволе тіло дедалі нижче спускалося з крісла. Тільки великий, грубої форми ніс на сірому й вогкому обличчі стирчав твердо, гордовито й самостійно. Ліва рука, що лежала на підлокітнику, весь час конвульсивно сіпалась. І ніхто не смів дивитися на цю самотню руку, що енергійно сіпалась у той час, як її власник знесилено й мляво сповзав з крісла.

Та коли до Гітлера підійшов Гіммлер і, солодко усміхаючись, почав захоплено вітати його, сталося те, чого Генріх Шварцкопф найменше сподівався від цього напівтрупа і про що розповідали тільки в плітках-легендах. Фюрер схопився — шалений, напружений, несамовитий. Верескливо волаючи, він намагався своїми скарлюченими пальцями зірвати ордени з Гіммлерового мундира.

З недоладних вигуків насилу можна було розібрати, чим викликана ця лють: англо-американські війська виявили в концтаборі Берген-Бельзен, а також в інших таборах неумертвлених в'язнів. Есесівці, застосовуючи фауст-патрони, встигли вбити тільки частину в'язнів, але обпечені трупи не були спалені.

Гітлер звинувачував Гіммлера в тому, що той зробив це навмисне, намагаючись перешкодити завершенню переговорів з англійцями та американцями про спільні дії проти Радянської Армії.

Гіммлер мовчки й терпляче дочекався, поки цей приступ шаленої енергії закінчився й сили Гітлерові вичерпались. Скориставшись миттю, він почав діловито доповідати: він віддав наказ відіслати всіх в'язнів з концентраційних таборів Заксенхаузену, Равенсбруку та Нейєнгамму похідними колонами в Любек. Там їх мали повантажити на судна, вивезти у відкрите море і втопити. Наказ цей уже виконується.