Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 45

Так думав своїм мужицьким розумом Штейнгліц і далекоглядно догоджав представникові військової еліти капітанові Оскару фон Дітріху. І коли Оскар розбив патефонну пластинку з улюбленою своєю пісенькою «Айне нахт ін Монте-Карло», Штейнгліц вмить запропонував дістати у відділі пропаганди другу.

16

Була тепла, ясна червнева ніч. Глянсувата поверхня ставків відбивала і місяць, і зорі, і синяву неба. Гірко і млосно пахли тополі. А з засіяних полів, порослих суріпкою, повівало ніжним медовим запахом. Йоганн неквапно вів машину сірою, сухою дорогою зі слідами танків, глибоко впресованими в асфальт.

Проминули довгу панську алею, посмуговану тінями дерев. Потім знову пішли нерозорані простори полів. А далі почалися ліси, і стало темно, як у тунелі.

Йоганн ввімкнув повне світло, і в цю мить почулася розрізнена стрілянина, крики і глухий звук удару, за ним — брязкіт скла.

Фари освітили автомобіль, що ввіткнувся розбитим радіатором у стовбур каштана.

Два офіцери військ зв'язку — один з пістолетом, другий з автоматом у руках, — бліді, скривавлені, скочили на підніжку й зажадали, щоб Вайс швидше гнав машину.

Вайс кивком указав на Штейнгліца.

Майор наказав недбало:

— Сядьте. І ваші документи.

— Пане майор, кожна секунда…

— Поїхали, — сказав Штейнгліц Вайсові, повертаючи документи офіцерам. Спитав: — Ну?

Офіцери зв'язку, усе ще так само хвилюючись і перебиваючи один одного, пояснили, що трапилося.

Кілька годин тому якийсь солдат заліз у машину з полковою рацією, оглушив радиста і його помічника, викинув їх з кузова, а потім помчав машиною. Чергові станції незабаром виявили, що десь у цьому районі почала працювати нова радіостанція, що передавала відкритим текстом російською мовою: «Усім радіостанціям Радянського Союзу! Двадцять другого червня війська фашистської Німеччини нападуть на СРСР…»

Розшукувати станцію виїхали пеленгаційні установки, на одній з них були ці офіцери. Незабаром на шосе вони побачили вкрадений грузовик і стали переслідувати його, сповістивши про це в ефір, але на повороті їхня машина з лихої волі шофера, а може, через його недосвідченість врізалася в дерево.

Йоганн змушений був додати швидкості. Офіцер, який сів з ним поряд, поглядав то на спідометр, то на дорогу і, видко, невипадково вперся Йоганнові в бік дулом автомата.

Азарт захопив і Штейнгліца, і він теж тикав Йоганнові в спину стволом вальтера.

Через якийсь час попереду вони побачили машину-фургон, в яких завжди розміщувалися полкові радіоустановки, і хоч це було поки що безглуздо, зв'язківці і Штейнгліц виставили зброю за борт машини й почали завзято палити вслід фургону.

На підйомі фургон трохи зменшив швидкість. Вайсова машина почала невблаганно доганяти його.

І тоді Йоганн вирішив, що теж влаштує аварію і теж на повороті, але постарається зробити це майстерніше, ніж загиблий шофер: вріже машину не в дерево, а в кам'яні тесані стовпці загороди. Досить зім'яти крило — і вже треба буде зупинитися, щоб або зірвати його, або вирівняти вм'ятину над переднім колесом, а фургон за ці секунди подолає підйом.

Він уже намірився якомога вдаліше зробити задумане, коли раптом їх випередив бронетранспортер. Із скошеного сталевого щита над вітровим склом судорожно вихоплювалося синє кулеметне полум'я.

Аварія вже не допоможе. Йоганн помчав на шаленій швидкості, але транспортер не дав обігнати себе: кулеметні черги віялом прошивали дорогу, і Йоганн не наважився підставити свою машину під кулі. Кулеметна пальба зливалася з ревом мотора.

І ось заскреготіли об асфальт металеві диски коліс з пробитими шинами, пролунав гуркіт, і фургон упав під укіс. Все було кінчено.

Йоганн загальмував машину на тому місці, де фургон, втративши управління, розбив загороду з товстих кам'яних тумбочок і покотився з шосе в яр, порослий чагарником.

Тепер він лежав на дні яру догори колесами. Дверцята заклинило, і витягти шофера з кабіни не вдалося. Штейнгліц скористався рацією на транспортері, щоб повідомити капітана Дітріха про пригоду, що стосувалася того як контррозвідника.

Йоганн запропонував перевернути фургон з допомогою транспортера. Водій рішуче відмовився: сказав, що при такій крутизні спуску це неможливо і він не хоче стати самогубцем.

Вайс звернувся до Штейнгліца:

— Дозвольте?

Майор повільно опустив повіки.

Зрозумівши це як згоду, Вайс відсторонив водія, вліз у транспортер і зачинив за собою важкі сталеві дверцята. Чи то задля того, щоб позбавити страждань людину, сплющену в кабіні грузовика, чи то щоб опинитися самому в цій могутній, озброєній двома кулеметами машині з тісним, наче труна, кузовом, — він сам не знав навіщо…

Тільки-но він почав спускатись, як одразу відчув, що ця багатотонна машина не хоче слухатися. Весь її сталевий тягар немовби перелився на один борт, наче машину заповнювали тонни ртуті і тепер ця ртуть хлюпнула вбік, і нічим не втримати смертельного крену. І коли, ввімкнувши мотор, Йоганн рвонув машину назад, цей рідкий сталевий тягар теж перелився назад. Ще секунда — і машина почне перекидатися з торця на торець, як колода. А він повинен примусити її сповзти повільно і покірно, ледь ялозячи загальмованими колесами в напрямку, протилежному до спуску. Борячись з машиною, Йоганн проймався все більшою й більшою зневагою до себе. Навіщо він запропонував це? Щоб по-дурному загинути, так? Чи покалічитися? Він не мав на це права. Коли з ним щось скоїться, це буде найбездарніша розтрата сили, неначе він сам себе викрав із тієї справи, якій мав служити. І чим більша зневага до себе охоплювала його, тим з більшим завзяттям, осатанінням, відчаєм боровся він за своє життя.

Йоганн так знеміг у цій боротьбі, що, коли, здавалось, останнім зусиллям все ж таки змусив транспортер покірно сповзти на дно яруги, він ледве зміг попасти в тремтячі губи сигаретою.

Тим часом на місце події під'їхав Дітріх і два полковники в супроводі охорони. І санітарна машина.

Йоганн і тепер не звільнив місця водієві транспортера. І коли за фургон зачепили троси і могутній транспортер перевернув його, Йоганн під'їхав ближче й, не вилазячи на землю, став спостерігати все, що робилося.

Солдати, штовхаючи один одного, намагалися відчинити пом'яті дверцята. Йоганн вийшов з транспортера, скочив на підніжку фургона з другого боку, заліз на радіатор і з нього переповз у кабіну, бо лобове скло було розбите. Чоловік, що лежав тут, не ворушився. Солдати, впоравшись нарешті з дверцятами, допомогли відігнути рульову колонку й витягти шофера. Поламане, липке тіло поклали на траву. Клапоть здертої з лоба шкіри закривав обличчя шофера.

Штейнгліц підійшов, нахилився і акуратно підняв клапоть на лоба скаліченої людини. І в цю мить Йоганн побачив обличчя шофера. То було обличчя Бруно.

Водій транспортера спрямував засвічені фари на розпростерте тіло.

Санітари принесли ноші, підійшов лікар із сумкою медикаментів.

Але розпоряджалися тут не полковники, а представник контррозвідки капітан Дітріх. Дітріх наказав оглянути пораненого тут таки, на місці.

Лікар розрізав мундир на Бруно. З грудей стирчав уламок ребра, що пробив шкіру. Одна нога вивернута. Кисть руки роздушена, розплющена, схожа на червону рукавичку.

Лікар випростався й сказав, що ця людина вмирає. І не варто приводити її до пам'яті, тому що, крім мук, це їй нічого вже не дасть.

— Він мусить заговорити, — твердо мовив Дітріх. І, посміхнувшись до лікаря, додав: — Я вам дуже раджу, гер доктор, не втрачати часу, якщо, звичайно, ви не хочете втратити дещо важливіше.

Лікар почав квапливо відламувати шийки ампул, наповнював шприц і знову й знову колов Бруно.

Дітріх одразу ж підбирав кинуті, спорожнені ампули. Лікар оглянувся. Дітріх пояснив:

— Гер доктор, ви дозволите потім зібрати невеличкий консиліум, щоб встановити, наскільки сумлінно ви виконали моє прохання?