Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 46

Лікар зблід, але руки його не здригнулися, коли він знову встромив голку в груди Бруно. Йоганнові здалося, що штрикав він у самісіньке серце.

Бруно з хрипом зітхнув, розплющив очі.

— Чудово, — похвалив лікаря Дітріх. Наказав Штейнгліцу: — Зайвих — геть… — Але лікаря попросив: — Лишіться. — Присів на землю, помацавши спершу її долонею, сказав невдоволено — Вогкувато.

Штейнгліц скинув із себе шинель, склав і підсунув під зад Дітріхові. Той подякував кивком і, нахилившись до Бруно, сказав з посмішкою:

— Чиє завдання і коротко зміст передач. — Погладив Бруно по вцілілій руці. — Потім лікар вам зробить укол, і ви абсолютно безболісно зникнете. Отже, прошу вас…

Вайс ступнув був до транспортера, але один з полковників, підкинувши на руці пістолет, наказав пошепки: «Марш!» — і навіть провів його до насипу. Вже звідти він гукнув охоронникам:

— Потримайте-но його в своїй компанії!

Самокатники в шкіряних комбінезонах спустилися за Вайсом, привели на шосе, посадили в мотоцикл і застебнули брезентовий фартух, щоб він не міг, чого доброго, вискочити з коляски.

У нічній тиші було добре чути роздратований голос Дітріха:

— Яку ногу ви крутите, лікарю?! Я ж вам казав — поламану! Тепер в іншому напрямку. Та віддеріть ви к бісу оцю ганчірку! Нехай бачить… Будь ласка, ще укол. Чудово. Краще коньяку. Ану, станьте йому на лапку. Та не соромтесь, лікарю! Це тонізує краще за всякі уколи.

Йоганн весь напружився, йому ввижалося, що все оте робиться не там, на дні яруги, а тут, нагорі… І здавалося, в самі вуха, ламаючи черепну коробку, лізе нестерпно гидкий голос Дітріха. І не було цьому кінця.

Раптом усе змовкло. Пітьму осяяло вогнище, запахло чимось жахливим.

Йоганн рвонувся, і ту ж мить йому в груди вперся автомат. Він схопився був за ствол, але його вдарили ззаду по голові.

Йоганн отямився, спитав:

— Та що це ви? — І пояснив, чому хоче вилізти з коляски.

Один з охоронників сказав:

— Якщо не можеш терпіти — клади в штани! — І зареготав. Та зразу, немовби вдавившись, змовк.

Через якийсь час на шосе вилізли полковники, Дітріх і Штейнгліц.

Дітріх попрощався:

— На добраніч, панове! — І попрямував до машини.

Самокатники випустили Вайса.

— Їдьмо! — наказав Штейнгліц.

Обидва офіцери мовчали. Дітріх поскаржився вередливо, ображено:

— Я ж його так логічно переконував…

Штейнгліц спитав:

— Будеш доповідати?

Дітріх заперечливо хитнув головою.

— А якщо ті це зроблять?

Дітріх засміявся.

— Ці армійські тупиці ладні були лизати мені чоботи, коли я запропонував свою версію. Що може бути простіше: п'яний солдат украв машину і зазнав аварії.

— Чого ж це так? — здивувався Штейнгліц.

— А того, — повчально пояснив Дітріх, — що полковники не уникнуть слідства, якби, припустімо, радянський розвідник зухвало вкрав польову рацію і передав своїм дату початку подій.

— Ну й біс з ними, нехай відповідають за те, що вловили ґаву. Ясно — це радянський розвідник.

— Так, — сухо промовив Дітріх. — Але в мене немає доказів. Та й навіщо вони, власне?

— Як це «навіщо»? — вражено спитав Штейнгліц. — Адже він усе передав!

— То й що! Нічого тепер від цього вже не зміниться. Армія готова для удару, і сам фюрер не захоче відкласти його ані на хвилину.

— Це так, — згодився Штейнгліц. — А якщо червоні зустрінуть ударом?

— Не зустрінуть. У нас є особлива директива Сталіна. Він наказав своїм військам в разі бойових дій на кордоні відтіснити противника за межі демаркаційної лінії і не йти далі.

— Ну, а якщо…

— Якщо кому-небудь стануть відомі ці твої ідіотські міркування, — суворо обірвав майора Дітріх, — знай, що в мене в сейфі зберігатиметься їхній запис.

— А якщо я донесу раніше, ніж ти?

— Нічого, друже мій, у тебе не вийде. — Голос Дітріха звучав ласкаво.

— Чому?

— Твоя інформація спізниться. І за її зловмисну затримку тебе розстріляють.

— Здорово! Але чому ти надаєш усьому цьому такого значення?

Дітріх відповів томно:

— Я дорожу честю третього відділу «Ц». У нас ніколи не було ніяких промахів у роботі, у нас і зараз немає ніяких промахів. І не буде.

Штейнгліц вигукнув палко, щиро:

— Оскаре, можеш бути спокійний: я тебе зрозумів!

— Як твердить Вінкельман, спокій — це якість, найбільш властива красі. А мені подобається бути завжди і за всіх обставин красивим… — І Дітріх поблажливо поплескав Штейнгліца по щоці.

Світало. Небо а того боку, де була Йоганнова Батьківщина, поступово все більше й більше яснішало — сходило сонце. Тепло повітря променилося блиском і чистотою. Крізь спущене сило в машину проникав ніжний, млосний запах трав.

Йоганн автоматично вів машину. Його охопило мертвотне заціпеніння. Всі душевні сили були вичерпані. Зараз він обернеться і застрелить своїх пасажирів. Потім приїде в підрозділ і знову буде стріляти, стріляти, тільки стріляти! Це — єдине, що він тепер спроможний зробити, єдине, що йому лишилося.

Рука Йоганна потяглася до автомата, і ту ж мить він немов почув голос Бруно, його останній заповіт: «Що б там не було — вживатися. Вживатися — в ім'я перемоги і життя людей, вживатися».

Та й чого Йоганн доб'ється своєю легкодухістю? Ні, це не легкодухість, навіть зрада. Бруно не простив би йому.

Коли б сталося чудо, і Бруно лишився живий, і його б попросили оцінити свій подвиг, найбільше, що він сказав би: «Хороша робота, хороша робота радянського розвідника, він виконав свої службові обов'язки відповідно до обстановки». Він би так сказав про себе, цей Бруно.

Але чому Бруно? Адже в цього чоловіка є ім'я, по батькові, прізвище. Сім'я в Москві — дружина, діти. Вони зараз сплять, та скоро прокинуться, діти збиратимуться до школи, мати приготує їм сніданок, загорне у вощений папір, проведе до дверей, потім і сама піде на роботу.

Хто її чоловік? Службовець. Часто виїздить у довготривалі відрядження. Усі знають: посада в нього невеличка, скромна. Сім'я займає дві кімнатки в комунальній квартирі. До меншого сина переходить одежа від старшого, а старшому перешивають батькові костюми і пальта.

І коли такі, як Бруно, гинуть так, як загинув він, родичам і знайомим сповіщають: раптово помер — серце підвело. І все. Навіть у «Вечерней Москве» не буде повідомлення про смерть.

Та на зміну цього часу має прийти інший час. Мине багато, дуже багато часу, перш ніж, діти чекіста зможуть сказати: «Батько наш…» І їхня розповідь прозвучить, як легенда, дивна, малоправдива, неймовірна легенда про час, коли це називалося просто: робота радянського розвідника у ворожому тилу.

Але не потім, а зараз, зразу ж вивчать соратники загиблого обставини його смерті. Для них його смерть — робочий урок, один з прикладів. І якщо все, до останнього подиху буде логічне, цілеспрямоване, запишуть: «Комуніст такий-то з честю виконав свій обов'язок перед партією і народом».

Людина ця, котру називали Бруно, — радянський громадянин. Але яке його ім'я, по батькові, прізвище?

Де вони, імена тих чекістів розвідників, які віддали життя, як віддав його Бруно, щоб попередити Батьківщину про небезпеку? До вони, їхні імена? А були ж люди, яким менш пощастило, ніж Бруно. Їхня смерть була повільною. Добре продумані тортури, які вони терпіли, тяглися безконечно довгі місяці. А коли гестапівцям випадало іншим разом і перестаратися і наближалася смерть-рятівниця, світила медичної науки знову повертали цих мучеників до життя, що було жахливіше за найлютішу смерть. І весь час, поки їхні тіла терзали досвідчені кати, удари завмираючого пульсу глибокодумно й зосереджено лічили гестапівські медики. Сотої частки цих смертельних мук не витримав би й звір, а вони витримували. Витримували й знали, що цей останній їхній подвиг залишиться невідомим, ніхто із своїх про нього не дізнається. Ніхто. Гестапо умертвляло повільно і таємно. Воно мстило мертвим і устами засланих зрадників оббріхувало їх. І гестапівці попереджували свої жертви про це — про найстрашнішу з усіх смертей, яка чекала на них після смерті. Не знаю, з якого металу чи каменя треба спорудити пам'ятники цим людям, бо немає на землі матеріалу, за твердістю рівного їхньому духові, їхній переконаності, їхній вірі в справу свого народу.