Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 105

105

Маршал де Матіньйон:

— Ото був шлях! Від недолі до всесвітпьої слави, — і як він його пройшов! Без ніяких зусиль, сказав би я нині, хоч як часто бачив його вкритого потом. На крилах пісні, скажу я, бо я сам складаю пісні — і латиною, і рідною мовою.

— Чи то ж надовго, — буркнув Тюренн, герцог Буйонський, що сидів трохи далі.

— Коли це велич, то надовго, — прощебетала пані де Роні досить голосно, щоб почула й Габрієль. А та зразу нахилилась до свого коханого владаря:

— Величносте! Тут кажуть, що велич — це неминуще володіння.

— Але ніхто не знає, в які короткі хвилини свого життя він справді, може, був великий, — відказав Анрі на вухо чарівній Габрієлі.— Та навіть якби ми втратили все, — шепотів він їй, — то не втратили б нашого кохання.

Вже вечоріє, і всі спускаються на берег, щоб пливти далі на щасливому судні. Та стійте, хто це йде назустріч? Кілька збройних людей, посередині заарештований: пан де Сен-Фаль. Попався нарешті! Морней! Де ж це Морней?

Кинулись його шукати і знайшли в одному з тайників міського муру. Він і слухати не хотів про зустріч із ворогом, хоча стільки місяців прагнув цього, домагався, благав, маячив цим. А тепер, коли вони опинились віч-на-віч — побитий і напасник, — із них двох поблід і затремтів тільки один. Другий став навколішки, ніби так і слід, і слово за словом повторив з наказу перепрошення. Він говорив з таким штучним запалом, так перебільшував свою скруху, що всі бачили — він грає комедію. Так, видно було, що пан де Сен-Фаль розважається, і коли хто тут і остудив свою злість, то аж ніяк не Філіпп Морней.

Той озирнувся на короля й попросив дозволу сказати кілька слів віч-на-віч. Вони відійшли трохи далі, а Сен-Фаль стояв навколішки, поки ще не вирішили, що зробити з ним.

— Величносте! — сказав Філіпп. — До мене повернувся розум. Ви ж знаєте, що я на час позбувся його. Зробіть мені ласку — відпустіть пана де Сен-Фаля й не кидайте його до в'язниці.

— Пане де Морней, закон вимагає, щоб він відсидів своє. Він образив дворянина й короля.

— Мені належить помста, каже господь.

— Філіппе, слухати господа треба було раніше.

Та побитий іще раз скрушно попросив короля, і Анрі вирішив так: нехай Філіпп сам підведе свого кривдника з колін, і тоді милосердя заступить закон. Морней справді підійшов до Сен-Фаля:

— Пане мій, устаньте, король прощає вам.

— Але ви самі, пане мій, ніяк не можете мені простити, — відказав Сен-Фаль, відверто й безсоромно тішачись блідим обличчям свого ворога, його почервонілим носом. — Ніяк не можете, а тому мені лишається тільки відбути кару за свій вчинок.

Морней сказав:

— Ви не гідні того, щоб я вас підводив. Але так мені й треба. — І підхопив ницого глумителя під пахви.

Той опирався, не хотів підводитись. Урешті засапались обидва, а в стовпищі глядачів хто сміявся, а хто ціпенів з жаху.

Сен-Фаль сопів:

— Піду до в'язниці — тобі на злість.

Морней хекав:

— А я щодня молитимусь за тебе, хочеш ти цього чи ні.

Тоді король наказав воякам, щоб підвели заарештованого на ноги. Вони виконали наказ за допомогою штурханів і копняків, та й далі не шкодували їх. Сен-Фаля повели геть, і аж тоді йому сяйнуло, що в Бастілії з ним поводитимуться не як із дворянином.

Філіпп Морней попросив короля відпустити його, бо хотів повернутись до Сомюра.

— Пане дю Плессі,— спитав Анрі.— Адже ваш трактат про месу так і зостається під замком у вас у бібліотеці?

— Величносте! Знати правду й не сказати — це для мене найтяжчий гріх.

По тих протестантових словах король відвернувся від нього. Всі бачили: протестант у неласці. І декотрі пішли геть із полегкістю на серці.

Пісня

Коли щаслива барка під нічним вітром пливла до Блуа й Орлеана, на ній було вже не так людно. Більшість пішли спати, лиш декотрі зоставались па палубі з королем та герцогинею де Бофор. Пан де Роні відіслав свою дружину вниз, бо незлагідна вдова тільки перешкодила б йому в здійсненні одного наміру, задля якого він ушанував високих осіб своїм товариством. Крім нього, нагорі зоставалися тільки маршал де Матіньйон, залюблений у поетичні ночі, та ще один паж на ім'я Гійом де Сабле. Двадцятирічний Гійом нічим не відзначався, крім хіба великої родимки на правій щоці, яку успадкував від матері і в якій убачали схожість із різними речами: то з трояндою, то з фортецею, а то навіть із жіночим лоном. Габрієль уже хотіла була відіслати Гійома від двору, але Анрі попросив її, щоб вона тим часом просто не дивилась на нього.

— Він і не вродливий, і не приємний із себе, — погоджувався з нею король. — Що в ньому таїться, я не знаю. Одначе я певен, що він не звичайний собі юнак. Він нагадує мені тих юнаків, кому було двадцять років водночас зі мною. Тепер вони здебільшого вже зовсім забули той час, та це дарма: наше покоління інколи дає такі от парості.

Обидва придворні з юнаком відійшли трохи вбік. Тепер Габрієль спочиває в невисокому, наче для дитини, кріслі. Анрі напівлежить біли її ніг. Він то кладе голову їй на коліно й споглядає зорі, то спирається на нього підборіддям, і тоді осяйні світи освітлюють для нього її обличчя. А вона проводить пальцями по його чолу, відчуває, яке воно гаряче, й просить Анрі віддатися неподільно цій щасливій годині. День був багатий на радісні події, і їхнє відлуння ще бринить у серці в обох. Відлуння те бринить і словами, але обоє не знають і не шукають їх:

О сміх дзвінкий, вінки і плин води — Лиш добрі вісті хай летять сюди.

Анрі відповідає сузір'ю, що іскриться над ним. Якби він хотів викласти свою відповідь словами, вона була б така:

«Труди породжують нові труди, і так аж до смерті, а далі мої надії не сягають. Довгий час гнітить нас. Нема нічого кращого за спокій, але він може тривати не довше одного віддиху. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія. Подорож із тобою».

— З тобою, — промовляє Габрієль, бо вона думає й почуває в унісон з ним. — З тобою я дійду до нашої мети й до нашого кінця. Мій любий владарю, на це я надіюся.

Вона цілує його, і він її — довгим, міцним, на все життя цілунком. Вони самі пливуть річкою Луарою кудись у безвість, а в серцях бринить відлуння:

О сміх дзвінкий, вінки і плин води — Лиш добрі вісті хай летять сюди.

Зіперши підборіддя їй на коліно, він дивиться їй у обличчя, а вона — йому.

— Твоя велич, владарю, — каже Габрієль. — Віднині в ній — віра всього світу, і скінчитись вона вже не може.

Анрі тихо сміється, з неї сміється, а вона з нього. «Ми ж обоє знаємо. Вода в нашій річці жодної миті не лишається та сама. Та й де вона, та річка? Чи не влилась вона, поки ми на неї дивилися, в море, безпам'ятне море?» Він подумав так — і зразу ж те саме відчула й вона. В обох забриніло те, що можна б виразити такими словами: все на світі нетривале і якраз тому прекрасне. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія… Не лишиться нічого з тіла — то й велич щоб не відлетіла?..

В ту мить вони почули віддалік замріяний голос маршала де Матіньйона. Він натхненно говорив про замки над річкою, про їхні безмовні віддзеркалення в блискітливому потоці, про те, що й самі замки — тільки марева, і ніхто в цю ніч не проходить крізь їхні зачаровані брами, й ніхто не хоче володіти ними.

Співрозмовників не було видно; ось йому відповів напрочуд виразний і тверезий голос:

— Аякже! Ніхто не хоче володіти ними. Ось зараз ми пропливатимемо повз замок Сюллі, що належить панові де ла Тремоїлю. Спитайте-но його, чи віддасть він його задарма, чи зажадає за маєток і замок Сюллі сто двадцять тисяч ліврів.