Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 106

106

— Не про це ж ідеться, — відповів настроєний на інакший лад Матіньйон.

— Як то не про це! — заперечив пан де Роні й ще раз назвав довжелезне число, чітко вимовляючи кожне слово окремо. — Якби це не такі страшенні гроші, я б, їй же богу, купив Сюллі. Правда, я міг би придбати його й дешевше, а то навіть задарма, але для цього треба всупереч своїй честі підтримувати герцога Буйонського, а не лишатись вірним слугою короля. А я про таке й думати не хочу. Ні заради найпишнішого замку, ні заради найприбутковішого маєтку.

Він замовк, полишивши силуетові замку промовляти за себе. Вежі та шпичасті покрівлі виринали одна за одною, підносились над чорними купами дерев і, осяяні, вітали подорожніх. Маршал і міністр, невидні, мабуть, відповідали на те вітання, кожен на свій лад захоплено. Світлі мури попереду купались у воді: замок обмивали Луара та її притока. Далі, в глибину, замок виростав: на острові були дві найвищі вежі, иайбільший із шпичастих дахів, і все це осяяне зоряним небом та блискітливою річкою.

— Як гарно! — сказала Габрієль.

— Маєток, гідний вас, пані,— сказав Роні, вийшовши наперед.

— Не мене, — заперечила Габрієль. — Найкращого слуги. Так, я певна, гадає й король.

Анрі повторив, ніби думаючи про щось інше:

— Так гадаю і я. — Тоді повернувся думкою до дійсності й вирішив: — Пане де Роні, ми забезпечимо вам щастя, коли ваше щастя в цьому. Про гроші на купівлю замку ми ще поговоримо.

Роні з радості аж злякався — він не сподівався, що так легко добуде маєток. Він був не з тих, котрі легковірно надіються на успіх свого задуму, хоч би й пожертвували йому сном і отиралися вночі коло свого владаря. З переляку він хотів був поцілувати короля в руку, та Анрі вже десь подівся, і Роні довелося звернути свою подяку до любої владарки. Цього разу його не дуже чутливе серце було таки справді зворушене.

Анрі тим часом зайшов у тінь від намету, став коло облавка барки й задивився на береги. Позаду замок Сюллі повільно ховався за деревами, зблиснув востаннє і зник. Його це не засмутило, він міркував собі: «Володіння… а коли ми, власне, володіємо? Замок із усім господарством може згоріти, королівство можна втратити. Смерть весь час стоїть над душею, свого часу вона забере і те, й те. Ця подорож була щаслива, я заволодів останньою зі своїх провінцій і виборов у ворога мир. Я досяг і ще більшого, важчого: утвердив свободу совісті,— а до цього я ж прагнув здавна. Я володію цим королівством, як не володів ним іще жоден король, — і плоттю його, й духом. Але чим я володію насправді?»

Саме коли він думав так, певний, що сам вільно спрямовує плин своїх міркувань, перед ним непрохано постав образ давнього Анрі, вісімнадцятирічного, того, який не володів іще нічим. Із друзями, двадцятирічними юнаками, він їхав кінно до Парижа, а приїхавши, дізнався, що його любій матусі відібрано життя, та й сам попав під владу старої королеви, що у своїй нечестивій душі вже виносила Варфоломіївську ніч. Коли та ніч надійшла і його друзів вимордувано, молодий Анрі Наварра надовго став бранцем чаклунки. Чи передчуває він це, коли в тісному гурті, в оточенні інших, їде до Парижа, а за ним — іще багато вершників?

Тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних… У селах вони зводять дівчат, але поміж себе часто говорять про свою віру. Всі вони бунтують проти можновладців, бо ті відступились від бога. Бог — з ними, з двадцятирічними, і щохвилини Ісус у плоті може виїхати з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою. Для них усіх його рани свіжі, вони ще кривавляться. Його історія злипається я їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживають його життя як своє. «Ісусе!» — вигукує один із них, і це Філіпп Морней. Вигукує з таким запалом, що всі притихають і озираються, готові оточити господа й голосно звернутись до нього: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цього разу, з нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»

На сорок восьмому році життя Анрі знов побачив те давнє видиво; його облило жаром, він міцніш ухопився за облавок своєї щасливої барки і вже хотів тяжко-тяжко зітхнути. Та вчасно згадав, що пливе на щасливому судні й уже володіє тим, чого прагнули колись молоді відчайдухи. «Чи зі мною господь? Що я знаю? Ще тоді я не вірив, ніби Ісус може сподобити нас свого товариства тому лише, що ми — протестанти. Всі інші по-справжньому чекали його, і я любив їх за це».

— Та он же ще стоїть один із них.

Це Анрі сказав, побачивши пажа Гійома де Сабле. Юний Гійом теж стояв коло поруччя сам. Він неначе виріс, бо ніч і те таємниче, що діялось у ньому і в ній, підносило його над собою. Видно було, що він близький до зірок, їхнє світло спливало йому по щоці, круг загадкової родимки. Він міцно стискав зуби, і на худорлявому обличчі випиналися м'язи. Очі відбивали осяйні світи й запал його душі.

— Про що ти мрієш? — спитав чийсь голос. Паж озирнувся, нікого не побачив, але невидимець казав далі: — Ти мрієш, ніби став маршалом Франції. Може, ти коли й станеш ним. З нами пливе один маршал — він складає вірші. Ти, напевне, вважаєш себе поетом. Спробуй-но, зримуй доладні слова про короля, що здобув свій найдорожчий скарб і володіє ним. І коли йому доводилось розлучатися з тим скарбом, ніякі бої, ніякі перемоги не могли втишити болю розлуки. Війною й перемогою можна здобути королівство, але не прекрасну зірку, на яку нам хочеться дивитись, поки ми й самі не згаснемо.

Голос у темряві змовк, і юний Гійом відчув, що він уже сам.

Анрі вже якусь часину сидів коло Габрієлі. Панове Роні й Матіньйон розважали короля і його кохану, всі були окрилено веселі, навіть новий володар замку Сюллі всупереч своїм звичкам сміявся. І ось до цих чотирьох осіб скромно й статечно підійшов юний Сабле. Вклонившись, він став чекати королевого наказу. Король кивнув йому й сказав:

— Ну, проспівай свою пісню!

І тоді нежданий гість низько вклонився герцогині де Бофор і справді заспівав:

— Ану, спочатку, — зажадав король. — Нехай і корабельники послухають.

Бо до них, почувши дзвінкий і ніжний голос, що завів пісню, підійшли кілька корабельників, що ставили вітрила на щасливій барці. Вони стояли й шанобливо слухали, попід облавками таємниче схлипувала вода, а Гійом, якого ніхто й не подумав перебивати, співав:

Чарівній Габрієлі «Прощай» сказав увіч. Минули дні веселі. Лечу на Марсів клич. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! За сурмою Ерота Мені б летіти в бій, Щоб тугу побороти, Узрівши образ твій. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! Над рідним краєм владу Здобуду я в бою, Але тобі в обладу Всю землю віддаю. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить! О зоре, о надіє! О мріє наяву! Від муки я блідію, Явись — і оживу. Прощання, повне болю, Жорстока мить. Вернути б серцю волю — Або не жить!