Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 30

Струмінь ударив по стіні, і та у відповідь затріщала, засичала, ніби обурювалась. Вода ковзнула в охоплене різнокольоровим вогнем вікно і зникла в язиках полум'я.

Севастянов послав на допомогу пожежникам ще чотирьох поліцаїв.

У сквері з'явились перші, найсміливіші чи найцікавіші, городяни. Прибіг, схопившись за голову, Стаценко, за ним директор біржі. Він держав у руках в'язку ключів і, жахаючись, дивився туди, де раніше були вхідні двері.

– Що ж тепер буде? Що скаже комендант? – скрушно промовив Стаценко.- Від чого вона спалахнула? Де черговий поліцейський?

– Біржу хтось підпалив,-спокійно зауважив один із пожежників, натискаючи на рукоятку насоса,- он драбина догоряє'з того боку будинку.

Стаценко і директор біржі кинулись до задньої сторони, ніби це зараз допомогло б погасити пожежу.

– Так, так, правильно!

– Он, ще не зовсім згоріла,-майже водночас промовили вони з якоюсь радістю в голосі.

Уламки обвугленої і розваленої драбини лежали поряд із стіною, пломеніючи синенькими язичками полум'я.

– Соліковський приїхав! – гукнув хтось. Поліцаї заметушились, намагаючись якомога далі заховатись від його очей.

Начальник поліції підійшов до палаючої будівлі, глянув на Севастянова, який негайно підбіг, намагаючись доповісти, і спитав:

– Від чого загорівся?

– Поки що не встановлено, пане начальнику… Пожежна команда приїхала дуже пізно,- ніби виправдовуючись, відповів поліцай.

– Хто вартував? – роздратовано спитав Соліковський і, не діждавшись відповіді, додав: – Спав, звичайно, мерзотник!

– Авжеж, безумовно, спав,- підхопив Севастянов, радий з того, що начальник не повторив запитання про те, хто з поліцаїв чергував.

– Гаразд, потім дізнаємось.- Соліковський обережно озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи хто не підслуховує розмови.- А загорілась вона, очевидно, сама… зрозуміло? Можливо, забули піч погасити, коли додому йшли, чи хтось недокурок кинув.

– Так точно, пане начальнику!

Але Севастянову було зовсім незрозуміло, чому саме біржа повинна була сама загорітись і чим це поліпшує становище. «Але коли Соліковський сказав, значить, так треба»,- подумав він. Севастянов не став особливо го-лову собі сушити над цим запитанням. Його бентежила одна обставина: хто повірить, що впущений кимсь недокурок міг пролежати так довго? От, може, від печі… Це ще сяк-так.

Вода в бочці закінчилась. Струмінь, захлинувшись і кілька разів затріщавши, обірвався. Люди, які качали воду, зупинились, витираючи спітнілі обличчя.

– Слава тобі, господи,- промовив похмурий пожежник,- тепер усе.

– Що все? – перепитав інший.

– А те, що наше діло – качай, брат, поки вода є. Кінчилась вода – можна й відпочити.

– Але ж будинок горить?

– Догоряє, горіти вже немає чому. А ти думаєш, він,- пожежник показав на свого начальника,- не розумів, що з однією бочкою води, та ще коли стеля обвалилась, можна було б і не братися за гасіння? Це просто совість заспокоїти, а ймовірніше-від страху, перед начальством вислужується.

Біржа продовжувала горіти, але полум'я помітно спадало: догоряли столи, шафи, стеля, підлога.

– Що тепер робити? – розгублено спитав у Соліковського зляканим голосом начальник пожежної охорони.- Вода закінчилась… Якщо їхати до водонапірної башти за переїзд, то тут усе догорить.

– Не турбуйтесь,- процідив крізь зуби Соліковський,- підшукайте собі краще місце для зашморгу. А біржа і без вас догорить.

Той почав щось белькотіти у виправдання, але Соліковський не слухав його. Він повернувся до Севастянова.

– Зберіть усіх поліцаїв і отих зівак,- кивнув він на великий натовп людей, які стояли у сквері і сусідніх з біржею подвір'ях,- візьміть з десяток відер тут у мешканців,- він махнув шкіряною нагайкою.- І гасіть, поки горить.

– А вода? – обережно, боячись розгнівати начальника, щулячись від страху, спитав Севастянов.

– На Садовій є колонка, метрів за сто звідси. Беріть там…

Соліковський помітив товсту, громіздку постать Стаценка, який повільно виповзав із-за рогу будинку, і не докінчив речення. Але Севастянов зрозумів наказ начальника. Через кілька хвилин він уже голосно порядкував над поліцаями, вишиковуючи їх у ланцюжок. Загриміли порожні відра, і конвейєр запрацював.

Соліковський помітив у ході і тоні Стаценка, коли він розмовляв з директором біржі праці, спокій, що було зовсім невластиво йому в подібні хвилини.

«Щось ти рано заспокоївся, пане свиняче рило. Пропала твоя голова! За те, що згоріли списки, документи, тебе по голівці не погладять!»

Стаценко теж помітив Соліковського і повагом попрямував до нього. Директор біржі праці нерішуче зупинився і відійшов убік, очевидно не бажаючи бути присутнім при розмові двох «господарів міста».

– Щось ви рано заспокоїлись, пане голово!- почав злсрадно Соліковський.- Може. вам пощастило врятувати документи або хоч списки?

– Ні, ні того, ні другого. Мені, звичайно, неприємно, що так сталося, але водночас я співчуваю вам, пане начальнику поліції.

Соліковському здалося, що звужені масляні очиці його співрозмовника самовдоволено примружились.

– Ви співчуваєте мені, коли за біржу доведеться відповідати вам? – усміхнувся Соліковський.

– Мені? Навряд. Охорона біржі, як і спокій у місті, доручені вам, пане начальнику поліції,- ущипливо підкреслив Стаценко, витираючи спітнілого лоба й потилицю.

– Біржа загорілася зсередини, – намагаючись триматися спокійно, але передчуваючи щось недобре, сказав Соліковський, нервово плескаючи себе нагаєм по халявах.

– Та її підпалили з того боку будинку, з горища. І це на совісті тих, хто її охороняв, або, точніше, повинен був охороняти. її підпалили партизани.

Соліковський здригнувся, і це помітив проникливий погляд голови міста, хоч сам він промовив слово «партизани», озираючись на всі боки.

Начальник поліції зрозумів, що Стаценко щось навмисне не доказує.

– З того боку будинку стояла драбина, якраз під віконечком на горище.- Стаценко сказав саме «віконечко», розуміючи, що це ще більше вразить небезпечного, хитрого, але зараз зовсім безсилого перед ним ворога.

Соліковський квапливо обійшов біржовий будинок, не звертаючи уваги на палаючі головешки, на грязь і кіптяву. Стаценко ледве встигав за ним.

– Ось вони, слідочки драбини, яка була поставлена отак,- і міський голова прокреслив дві вертикальні лінії уздовж кам'яної стіни.

Соліковський з люттю вдарив носком чобота по обвуглених щаблях драбини.

– Так, так…- скрушно похитав головою Стаценко.- Але тепер пізно: її бачили пожежники, директор біржі, ваші поліцаї і я. Я теж бачив,-додав він, бажаючи показати Соліковському, що в разі потреби він зможе все це засвідчити коменданту або начальнику гестапо.

Починало світати. З'явились перші ознаки ранкової зорі. Юрба довкола біржі безперервно зростала. Люди все щільніше оточували пожарище.

– Згоріла, проклята! – І списки згоріли?

– Все згоріло, біржа з усіма потрухами по вітру полетіла! – чути було в юрбі.

– Що ж тепер буде? – нерішуче спитала літня жінка, звертаючись чи то до своєї сусідки – сивої бабусі в поношеному пальті, чи до всіх навколо.

– А те й буде,- відповів чоловік років п'ятдесяти, повагом запалюючи від трута люльку,- що тепер вони не зможуть зібрати й вивезти силоміць людей. А добровільно дурнів не знайдеш.

«Добре сказав чоловік! Про це треба буде сьогодні ж написати в листівках і попередити населення,- подумав Туркенич, який мовчки стояв тут і дивився на догоряючий будинок.- Він сам додумався, а іншим підказати не завадить».

– А від чого вона загорілась? А чому її відразу не погасили? – чути було довкола запитання.

– А чого, а чому…- пробурчав той самий чоловік, розкурюючи люльку,- напевне, не сама загорілась: хтось піклується про наших людей, хоче врятувати від німецького рабства.

– А ти помовч…- осадив його худий чоловік, що стояв поруч.

– А чого мені мовчати? Адже я тут ні до чого. Горить – і хай собі горить на здоров'я.