Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 31

Бабуся в поношеному пальті нахилилась до самого вуха цікавої сусідки і щось зашепотіла. Та ствердно похитала головою і сказала:

– Звичайно, тепер вони не зможуть знайти вашу внучку. Заспокойтеся, Маріє Василівно.

– Дай-то бог цьому чоловікові найбільшого щастя, сохрани й помилуй.- Бабуся довго хрестилась, примовляючи щось до себе.

Туркенич мовчки слухав ці балачки. Разом з людьми він радів з їхнього щастя, але стояв так само безмовно, дивлячись на метушню і гомін поліцаїв, які гасили пожежу. Він помітив, як обережно пробиралися крізь натовп Володя Загоруйко і Вася Пиріжок, але не зупинив їх.

Раптом Туркенич побачив за кілька кроків Земнухова. Той стояв, заклавши руки за спину, і спокійно дивився на біржу. Обережно, обходячи людей у сквері, Туркенич підійшов ззаду до Земнухова і легенько потягнув його за рукав.

Земнухов здригнувся від несподіванки, але, побачивши Ваню, радісно посміхнувся. Вони мовчки потиснули руки, вітаючи один одного з удачею.

– Здається, нічого не лишилось,- сказав Земнухов.

– Якщо не брати до уваги безмовних стін.

– Так, але вони німцям погані помічники. Що тепер наші «панове» робитимуть без документів?

– Облави.

– Не допоможе: на все місто облави наосліп не влаштуєш.

– Дай боже, як сказала б одна симпатична бабуся,- посміхнувся Туркенич.

– Яка бабуся?

– А он стоїть,- і Ваня кивнув головою на двох жінок, які стояли збоку, і розповів другові про все, що чув.

– Дивись, нашим друзям не терпиться! Осторонь промайнули постаті Радика Юркіна і Степана Сафонова.

– Я бачив багатьох хлопців: тут і Левашови, і Лопухов, і навіть первомайці. Чи не краще було б їх відіслати по домівках?

– Добре було б, якби вони сюди взагалі не приходили. Ну що вдієш, коли вже прийшли, то не проженеш! Народу – поглянь, скільки, не страшно, хай поснують серед людей. А потім краще взнаємо, що люди говорять. Це навіть на краще, що ми тут: почуємо багато цікавого,- відповів Туркенич.

– Гаразд, ходімо звідси. Давай заглянемо на Садову, побачимо, як гасять поліцаї відрами пожежу. І вони пішли, пробираючись навпомацки крізь чагарник і обходячи людей, які стояли уздовж паркана.

Коли Туркенич і Земнухов одійшли від палаючого будинку і пробирались до Садової, вони побачили величезний натовп. Усі з затаєною ненавистю дивилися на довгий ланцюжок поліцаїв і пожежників, які намагались остаточно збити полум'я.

Стало зовсім видно. Легенький вітерець затих. Натовп не був нерухомий і безмовний, як здавалось на перший погляд. Люди потихеньку перемовлялись, ділилися своїми думками.

– Тепер дурнів мало знайдеться піти на біржу реєструватись: не сьогодні-завтра наші прийдуть!

Хлопці сповільнили ходу, але розмова обірвалась. Чоловік подивився на хлопців, ніби даючи зрозуміти, що він говорить зовсім не для них і вони можуть іти швидше. Друзі пройшли мимо, задоволені тим, що ці слова зовсім незнайомого чоловіка виражали думки не тільки його одного, а більшості присутніх.

Туркенич, який ішов попереду, зненацька зупинився. На його завжди спокійному обличчі промайнула легенька тінь тривоги. Він напружено вдивлявся в живий ланцюжок людей, які передавали один одному відра з водою.

Земнухов замалим не наштовхнувся на нього:

– Ти чого?

Земнухов перевів погляд на той бік вулиці, куди дивився Туркенич, і сам на мить завмер.

– Що ти скажеш? – спокійно запитав Туркенич.

– Поки що нічого не можу сказати,- Земнухов чомусь сумнівався в тому, що побачив за двадцять метрів од себе. Але дзвінкий, веселий голос, що долинув з того боку вулиці, остаточно розвіяв його сумніви.

– Давай, давай! Хлопці, швидше, ще небагато лишилось. Ще разочок, ще раз!..

Земнухов і Туркенич упізнали голос Сергія Тюленіна. Він стояв у ланцюжку людей і разом з поліцаями передавав відра з рук у руки.

– Подивись, адже поруч з ним стоять Лук'янченко, Дадишев, Остапенко…

– Що вони роблять? – знизав плечима Земнухов.

– Гасять згорілу біржу,-всміхнувся Туркенич,- але до чого цей маскарад?

Сергій вийшов з ряду і, розмахуючи руками, дзвінко закричав:

– Хутчіше, хлопці, хутчіше!.. Поснули, чи що?

Його слова стосувались, очевидно, тільки до своїх хлопців, але ожив увесь ланцюг. Відра швидше заходили з рук у руки від водопровідної колонки до догоряючої біржі.

Метушливий Севастянов схвально поплескав його по плечу:

– Молодець, хлопче, молодець! Сергій закричав ще голосніше:

– Давай, давай! Ворушіться, панове, ворушіться!

Земнухов і Туркенич знову перезирнулись, посміхаючись.

– Гаразд, уже нічого гасити,- пробасив Севастянов.- Кінчайте!

Ланцюжок розпався. Сергій побіг до біржі ближче, ніби щоб переконатися в правильності слів старшого поліцая. За ним попрямували його юні помічники. Тюленін вліз усередину будинку, щось поковиряв там на землі залізним прутом і виліз назад, збурюючи попіл. Вимазане в сажу обличчя його сяяло.

– Ну, спасибі, хлопці, за допомогу,- простягнув Севастянов руку Сергієві.

Тюленін нерішуче подав йому свою вимазану, брудну, мокру руку, рукавом другої витираючи піт з лоба і водночас розмазуючи сажу на щоці. Вихрястий чуб, вибившись з-під шапки, неслухняно спадав на гладеньке чоло, а досить жваві очі його іскрились.

Севастянов сприйняв це як почуття радості за його похвалу і подяку.

– Що ви, пане начальнику,- збентежено знизав плечима Сергій і звернувся до своїх помічників: – Ось що, хлопці, ми своє діло зробили… і, як сказав пан начальник, непогано. А тепер – марш додому!

Тим часом Севастянов, доповідаючи Соліковському про виконаний наказ, не забув згадати і про бідового хлопчака, який з своїми друзями допомагав гасити пожежу.

– Хто вони? – спитав Соліковський.- Видати їм усім денний пайок.

– Дозвольте, я виясню, пане начальнику. Але Соліковський повернувся і пішов до саней, запряжених парою баских коней.

Севастянов марно старався знайти ватажка хлопців. Нікого з них ніде не було. Вони наче випарувались, і жоден з поліцаїв не міг сказати, куди вони зникли.

– Чортенята! – сплюнув Севастянов.

А Сергій зібрав у сквері, недалеко від біржі, всіх своїх друзів.

– Ну ось, поки що все обійшлось якнайкраще, а тому треба швидше розбігатися по домівках. І не попадатися на очі поліцаям, особливо Севастянову.

Хлопці були збуджені, навперебій розповідали один одному про те, що кожен з них і сам добре бачив.

Туркенич і Земнухов теж одійшли вбік.

– Тепер можна йти спокійно досипати.

– Точніше поспати, – поправив Земнухов.

– Хто як, а я звечора трохи поспав.

Вони направились у сквер, але їх зацікавила велика група людей. Усі вони товпились біля виходу з скверу і, повернувшись спиною до безмовної біржі, показували кудись в інший бік.

– Що там ще трапилось? – здивувався Земнухов.- Ходімо побачимо.

Туркенич мовчки пішов за ним. Хлопці пробрались уперед і здивувалися з того, що люди дивляться кудись угору. Дехто сміявся, а старі хрестилися.

Побіжний погляд на приміщення колишнього клубу інженерно-технічних працівників, зайняте під церкву, пояснив хлопцям усе. Поки горіла біржа, ніхто не помічав, що на хрест дерев'яного купола, надбудованого на покрівлю, було повішено червоний прапор.

– Я думаю, що це діло одних рук,- сказав Земнухов.

– Але коли він устиг це зробити? – здивувався Туркенич.

– Ти не дивуйся. Я не можу поручитись, що він і зараз спокійно сидить вдома, а не пішов ще кудись.

– Давай послухаємо, що говорять про це,- порадив Туркенич.

Вони змішалися з натовпом. Якийсь чоловік реготав, узявшись у боки, і, хвацько задерши голову вгору, повторяв:

– Ну й молодці! Ну й здорово! Оце так потішили!

– Чого витріщився, окаянний! – люто накинувся на нього дід, який мовчки хрестився і чимось нагадував Земнухову Тараса Бульбу.- Знайшов з чого сміятися, сопляк!

Земнухов і Туркенич переглянулись і пішли, намагаючись швидше вибратись із юрби.