Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 33

Одразу ж ухвалили зібрати хлопців, хто жив поблизу, і йти на вулицю, де стоїть машина з подарунками.

Зрадівши, що їх пропозицію прийнято, Сергій з Валею не пішли, а помчали до цієї машини.

– Куди ви поспішаєте? – здивувався Вася Левашов.

– На розвідку! Ми вас зустрінемо на розі біля аптеки,- тільки й устиг крикнути Сергій.

Вулиці вже обезлюдніли. Дві невеличкі постаті, наче тіні, сковзнули і зникли у подвір'ї колишньої аптеки. Навпроти, біля будинку міської управи, стояла закрита вантажна машина.

– Ще стоїть.., А я думав, поки ми умовимо хлопців, її вже не буде,- голосним шепотом кинув Сергій на ходу.

– Де там їй подітись, незабаром ніч, а вночі німці бояться їздити по наших дорогах, та ще й на одній машині,- відповіла Валя.

Німці знали, що в самому місті невидимі вороги ще ні разу не чіпали машин.

Страх окупантів перед партизанами поступово перетворився на самовпевненість. Місто було для німців фортецею, вони вважали себе тут у безпеці.

Але в пам'яті німців були, проте, свіжі і такі випадки, як пожежа в тресті, в міській лазні, підпал біржі праці, пожежі на складах з зерном, на станції Верхнєдуванна, червоні прапори на спорудах міста 7 листопада. Нарешті, листівки – невловимі, страшні листівки, що невідомо звідки з'являються і поширюються чиєюсь невидимою рукою. І все це відбувалося в місті, так, саме в цьому місті, де німці могли, не рискуючи, залишити свій пістолетна стільці і йти танцювати. І все-таки окупанти вважали, що всі ці диверсії – справа партизанів, яких потрібно шукати десь за містом, у лісах. Заспокоюючи себе думкою, що великим загоном у місто пробратись непомітно не можна, вони вважали цілком достатнім, коли поліцаї патрулювали по вулицях увечері.

Так було і з машиною, навантаженою поштою, різдвяними подарунками.

Довкола було тихо і темно. З боку переїзду почулися кроки.

– Наші звідти не можуть іти,- сказала Валя.

– Та наші так і не підуть, вони задвір'ями пробиратимуться.

Почулась розмова, люди швидко наближались.

– Та це ж мерзотник Севастянов, мій найкращий друг,- і Сергій смикнув за рукав Валю, яка намагалася заглянути через напівполаману огорожу.

Голосно розмовляючи, Севастянов, наче хазяїн завмерлого містечка, йшов серединою вулиці з якимось поліцаєм.

– Що це за машина? – спитав він у поліцая і, зупинившись, заглянув у темну пащу кузова.

– Німецька, навантажена чимось. Залишили на ніч, без охорони, навіть шофера немає! І не бояться? – здивувався поліцай.

– А кого їм боятись?

Севастянов сказав це таким тоном, що не могло бути ніякого сумніву: поліцаї – цілком надійна охорона порядку в місті.

– Так воно, звичайно… а хай щось трапиться, відповідати доведеться нам, з нас спитають,- невпевнено сказав поліцай.

– Ну гаразд, ходімо. Надто вже ти трусишся не до речі, – перебив його начальник.

Поліцай мовчки послухався, і вони пішли далі.

– Стривай, бісова твоя душа! Що ти заспіваєш завтра вранці або вночі, коли довідаєшся, що машина порожня? – засміявся Сергій, притискуючи однією рукою Валю за плече до паркана, щоб вона не визирала, а другою намацуючи в кишені штанів пістолет.

– Аби тільки не зустрілися з ними наші хлопці,- несміливо промовила Валя, яка досі мовчки сиділа навпочіпки.

З Сергієм вона нічого не боялась. От і зараз Валя сидить під парканом, відчуваючи на своєму плечі руку безстрашного юнака, і їй не страшно.

– Там народ досвідчений, вони не попадуться… а якщо попадуться, так не вони, а Севастянов з тим недолюдком,- прошепотів Сергій і знову замовк, вдивляючись у темряву й насторожено прислухаючись до кожного шурхоту.

– Глянь! – показав Сергій у протилежний бік.

Від Клубної вулиці до них посувалися ледь помітні постаті.

– А якщо і це не вони? – промовила Валя, тримаючись за рукав Сергійового пальта.

– Я Ваню Земнухова відразу впізнаю,- заявив Сергій. Він глянув на всі боки і додав: – Почекай тут, я їх зустріну.

Він спритно одним рухом перестрибнув через старий паркан.

Хлопці помітили Сергія, випрямились і пішли назустріч. Сергій не помилився-це був Земнухов, з ним ішли Мошков і Василь Левашов.

– А всі інші де? – спитав Сергій.- Може й без них почнемо?

– Ні, не будемо поспішати. Треба як слід роздивитись і зважити, ще ціла ніч попереду,- відповів Ваня і взяв Сергія під руку.- Чи все спокійно?

– Так, тихо.

Сергій промовчав про те, що тільки-но бачив Севастянова з поліцаєм.

– Ваню,- раптом жваво й голосно спитав Сергій,- а де Віктор, Туркенич?

– Вони зайдуть по Олега і разом прийдуть, а більш нікого вирішили не турбувати.

– Ви зараз підходили ще раз до машини? – спитав Женя Мошков. Ледь пригнувшись, він розглядав сліди, що вели за паркан аптеки, звідки щойно вискочив Сергій.

– Ти, Женю, не бійся,- зрозумів його побоювання Сергій.- Сліди наші лишаться непоміченими. Від машини ми носитимемо мішки не сюди, а по дорозі, де слідів не видно буде, потім – по стежці, за аптеку, на Клубну вулицю. Я це передбачив, і ми з Валею вже обійшли довкола, Женя усміхнувся. Вася Левашов, якому були такі зрозумілі ці застережні заходи (в партизанській школі їх учили замітати свої сліди), в думці радів з того, що Сергій уміло підготував цю операцію.

– Ну що ж,- додав він уголос,- оскільки Сергій готував усе від початку до кінця,- нехай він і командує.

– Командуй, Сергію, командуй! – погодився Ваня.

Незабаром прийшли Третьякевич, Туркенич, а разом з ними Загоруйко, якого вони випадково зустріли. Олега не було вдома.

– Треба було б перекрити вулицю,- рішуче сказав Сергій.- Крім того, біля будинку, де стоїть машина, поставити одного чоловіка. Очевидно, фрици і шофер машини перебувають саме там. Ви з Валею та ще хто-небудь допоможете нам, і через десять хвилин усе закінчимо!

Хлопці переглянулись, мовчки схвалюючи сміливий і водночас досить простий Сергіїв план. Туркенич кивнув головою і попрямував до будинку, де стояла машина. Він обережно звів курок пістолета, але зробив це так, що ніхто з присутніх не почув. Ваня розумів, як важливо зараз дотримуватись тиші і спокою. «Навіщо випробовувати нерви товаришів?» – думав він, і в душі йому жаль було і маленьку, ще зовсім дитину, Валю, яка так сміливо йшла за Сергієм, і відчайдушного Сергія, який, не задумуючись, ладен піти на все, і цих юних і водночас уже загартованих і з'єднаних міцною бойовою дружбою хлопців. – При першому ж пострілі – ніяких вагань, усім розбігатись,- наказав Туркенич.

Сергій, озираючись на всі боки, впевненою ходою попрямував до машини. А слідом навшпиньках, стараючись не відстати від нього і не озираючись, у всьому звіряючись на нього, квапливо перебігла вулицю й Валя. Володя причаївся на своєму місці, щоб, як тільки вони залізуть у машину, приймати від них мішки.

Сергій ще раз обдивився навколо. Безшумно і хутко, мов кішка, ковзнув уздовж заднього борту і зник у кузові. Він подав руки і майже підняв Валю. Вона встигла відштовхнутися ногою від борту, щоб не забитись, і теж зникла під тентом.

Володя, трохи почекавши, перетнув вулицю і, зупинившись ззаду машини, прошепотів:

– Ну, що там, Серьожо? Давай швидше.

– Зараз,- почулась відповідь Сергія, і щось дзвінко загриміло всередині кузова.

Володя присів, притулившись до заднього колеса. Сергій прикрив Валю рукою, наче бажаючи захистити її від невідомого ворога. Він ладен був вилаяти себе за те, що взяв її на цю рисковану операцію.

Але Валя не крикнула і взнаки не дала, що страшенно злякалась, хоча Сергій відчував, як вона тремтить усім тілом.

– Тьху, будь ти проклята, – просичав злісно Сергій, намацавши під ногою порожню каністру. Він трохи підвівся і поставив її під борт, щоб не заважала.

Рука його намацала цупкий мішок. «Пошта, – промайнуло у нього в голові.- Напевне, поздоровчі листи.- Він хотів відкласти мішок, але промайнула нова думка:- А що як пошта важлива?»

– Подивись, де там Володя,-прошепотів він Валі.