Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 111

111

Їхали далі повз якийсь учбовий плац, де аж кишіло рекрутами-ангелами. Їх учили кричати «алілуя».

Проїхали повз групу, де рудий капрал-ангел ухопив одного вайлуватого рекрута-ангела в свої руки, молотив його кулаком у живіт і верещав: «Роззяв ширше свою пельку, свинюко Віфліємська. Хіба так волають «алілуя»? Немовби в тебе в пельці кнедлик застряг. Хотів би я знати, який дурень тебе, тварюко, пустив у рай! Спробуй-но ще раз». — «Гла-гле-глу-я!» — «Що ти собі думаєш, тварюко, що й у нас у раю будеш гугнявити! Спробуй іще раз, кедре ти ліванський».

Поїхали далі, а за ними ще довго лунав переляканий вереск гугнявого рекрута-ангела: «Гла-гле-глу-я!» — і крик ангела-капрала: «А-лі-лу-я, а-лі-лу-я, ти, корово йорданська!»

Потім вони побачили величну заграву над високою спорудою, як та Маріанська казарма в Чеських Будейовицях, а над нею два літаки, один ліворуч, а другий праворуч, і посередині між ними натягнене величезне полотно з величезним написом:

«K. UND K. GOTTES HAUPTQUARTIER»[229].

Генерала Біглера висадили з автомобіля два ангели у формі польової жандармерії, взяли його за комір і потягли на другий поверх.

— Поводьтеся пристойно перед господом богом, — сказали йому нагорі перед одними дверима й увіпхнули його всередину.

Посеред кімнати, де на стінах висіли портрети Франца-Йосифа і Вільгельма, спадкоємця трону Карла-Франца-Йосифа {171} , генерала Віктора Данкеля {172} , ерцгерцога Фрідріха {173} і начальника генерального штабу Конрада фон Гетцендорфа, стояв господь бог.

— Кадете Біглер, — сказав господь бог з притиском, — ви мене не впізнаєте? Я ваш колишній капітан Сагнер з одинадцятої маршової роти.

Біглер заціпенів.

— Кадете Біглер, — знову заговорив господь бог, — яким правом ви привласнили собі титул генерал-майора? Яким правом ви, кадете Біглер, їздили в штабному автомобілі по шосе між ворожими позиціями?

— Насмілюсь доповісти…

— Рота на замок, кадете Біглер, коли з вами говорить господь бог.

— Насмілюсь доповісти, — знову починає, заникуючись, Біглер.

— Отже, ви не зволите заткнути пельку? — горлає на нього господь бог, відчиняє двері і гукає: — Два ангели, сюди!

Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біглер у них пізнає Матушича і Батцера.

Із уст господа бога лунає:

— Киньте його в сортир!

І кадет Біглер летить кудись, звідки жахливо смердить.

* * *

Напроти сонного кадета Біглера сиділи Матушич із денщиком капітана Сагнера Батцером і безперестанку грали в «шістдесят шість».

— Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch, — кинув Батцер, зацікавлено спостерігаючи, як уві сні кадет Біглер дуже підозріло крутиться. — Muss d’Hosen voll ha’n[230].

— Це може трапитися з кожним, — філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще карти здавай.

Уже було видно світлову заграву над Будапештом, а понад Дунаєш промацував небо промінь прожектора.

Кадетові Біглеру вже знову снилося щось інше, бо він мурмотів крізь сон:

— Sagen Sie meiner tapferen Armee, dass sie sich in meinem Herzen ein unvergangliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[231].

Біглер за цими словами знову почав крутитися, сморід ударив Батцерові в ніс, і він, плюнувши, зауважив:

— Stinkt, wie a’Heizlputza, wie a’bescheissena Heizlputza![232]

А кадет Біглер крутився все неспокійніше і неспокійніше. Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц у війні за австрійські спадкові володіння.

Йому привиділись редути й укріплення навколо міста. Його головний штаб перетворився раптом у величезний лазарет. Усюди лежали недужі й трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца їздять сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.

А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентерові: «Передайте своєму імператорові, що я не здамся…»

Потім біль у животі раптом ущух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави й перемоги, бачить, як надпоручник Лукаш підставляє свої груди під удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біглера, захисника оточеного Лінца.

Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist notiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant!»[233]

Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умирущого, але тут зненацька Біглера вдаряє у сідницю картеч.

Біглер сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» — і падає з коня…

Батцер і Матушич підняли кадета Біглера з підлоги, куди він звалився з лавки, й знову поклали на місце.

Потім Матушич підійшов до капітана Сагнера і доповів, що з кадетом Біглером діються дивовижні речі.

— Мабуть, це не від коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біглер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…

— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.

До батальйону був приділений військовий лікар, вічний студент медик і член корпорації буршів Вельфер. Він умів пити, фехтувати, одначе знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув в найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав просто з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.

А ця стипендія була майже в чотири рази більша, ніж платня асистента в лікарні. І MUC[234] Фрідріх Вельфер сумлінно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медицини до якнайдальшого часу.

Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти студентських товариств, ще більше їх розлютив, видавши кілька збірок дуже гарних віршів у Відні, Лейпцігу, в Берліні. Друкувався у «Сімпліціссімусі» {174} і спокійно вчився далі: йому не свербіло.

Але прийшла війна і підступно напала з тилу на MUC Фрідріха Вельфера.

Поета, автора збірок «Lachende lieder», «Krug und Wissenschaft» i «Marchen und Parabeln»[235], безцеремонно потягли на війну, а один спадкоємець із військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат».

Вельфер зробив те письмово. Дістав цілу низку запитань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[236]. За три дні полковник повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він, мовляв, давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, однак тепер, під час війни, такі речі забуваються.

вернуться

229

«Імператорсько-королівська богова штаб-квартира» (нім.).

вернутьсявернутьсявернутьсявернуться

230

Але ж цей парубійко смердить, як тріска… Певно, в нього повні штани! (Нім. діал.)

вернуться

231

Скажіть моїй відважній армії, що вона спорудила собі в моєму серці вічний пам’ятник любові і вдячності (нім.).

вернуться

232

Смердить, як прибиральник сортирів, як обісраний золотар! (Нім. діал.)

вернуться

233

Така людина, як ви, пане полковнику, куди потрібніша, ніж якийсь нікчемний обер-лейтенант! (нім.)

вернуться

234

Medicinal Universalis Candidatus (лат.) — кандидат усіх медичних наук.

вернутьсявернуться

235

«Усміхнені пісні», «Келих і наука», «Казки і притчі» (нім.).

вернуться

236

Поцілуйте мене в зад (нім.).