Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 107

IX. ВЕЛ ЧУЄ НОВИНУ

Приходити на призначену зустріч аж ніяк не було звичкою молодого Вела, отож коли він забув про два побачення і з'явився на одне, то цей останній вчинок був великим дивом, про яке він і думав, трюхикаючи до міста з Робін-Гіла, після прогулянки верхи вдвох із Голлі. На своїй сріблисто-чалій довгохвостій кобилці вона була ще вродливіша, ніж учора; і Велові, на якого найшов самокритичний настрій під впливом туманного жовтневого присмерку, який огорнув околиці Лондона, здавалося, що під час їхньої двогодинної прогулянки він визначався хіба що блискучими чобітьми. Він витяг свого золотого годинника — Джеймсів подарунок — не для того, щоб подивитися, котра година, а глянути на своє обличчя, що відбивалося в блискучій покришці. Над бровою у нього вискочив прищик, і це його неприємно вразило, бо це, напевно, неприємно вразило і її. У Крама не бувало ніяких прищиків. Він згадав про Крама, і тут же перед ним постала сцена в залі «Пандемоніума». Сьогодні у нього не було ані найменшого бажання відкрити Голлі свою душу й розказати про батька. Батькові бракувало поезії, яка зігріла Велове серце вперше за всі його дев'ятнадцять років. «Ліберті» і Цінтію Дарк, це майже міфічне втілення всіх життєвих принад, «Пандемоніум» і жінку непевного віку — їх наче водою змило з пам'яті Вела, який був під враженням прогулянки зі своєю новою сором'язливою темнокосою кузиною. Вона «знаменито» їздила верхи, тому його дуже потішило те, що вона слухняно їхала слідом за ним, куди він хотів, довгими алеями Річмонд-парку, хоч напевно знала їх набагато краще, ніж він. Пригадуючи все це, він дивувався, чого він не поговорив з нею по-людському; тепер йому здавалося, що він міг би розповісти «страшенно багато цікавого», якби тільки йому знову трапилася така нагода; і думка, що завтра доведеться повернутись до Літлгемптона, а дванадцятого їхати в Оксфорд «на цей клятий іспит» без найменшої надії побачити її перед тим, затьмарювала його душу швидше, ніж вечірні сутінки затьмарювали землю. Проте, звичайно, він їй напише, і вона пообіцяла йому відписати. Зрештою, можливо, вона приїде в Оксфорд відвідати брата. Ця думка блиснула, наче перша зірка, що з'явилася на небосхилі, коли він під'їхав до стайні Педвіка поблизу Слоун-сквер. Він скочив із коня і з насолодою потягнувся, бо йому довелось проїхати добрих двадцять п'ять миль. Щось успадковане від вдачі Дарті примусило його п'ять хвилин побалакати з молодим Педвіком про фаворита кембріджшірських перегонів; потім, мовивши: «Допишіть конячину до мого рахунку», — він пішов, важко переставляючи затерплі ноги й ляскаючи по чоботях своїм невеликим стеком. «Гуляти мені сьогодні анітрохи не хочеться, — подумав він. — Може, мама звелить подати шампанського, щоб відзначити мій від'їзд». З шампанським і спогадами про сьогоднішню прогулянку він міг би непогано провести вечір удома.

Коли він, прийнявши ванну й перевдягнувшись, спустився до вітальні, то застав там матір у вечірній сукні з глибоким викотом і, на свою превелику досаду, дядечка Сомса. Вони припинили розмову, коли він зайшов; потім дядечко мовив:

— Краще йому сказати.

Почувши ці слова, які, очевидно, стосувалися його батька, Вел зразу ж подумав про Голлі. Невже він вчинив щось ганебне? Мати почала говорити.

— Твій батько, — сказала вона своїм добре натренованим голосом світської дами, тим часом як пальці її безпорадно сіпали зелену парчу, — твій батько, мій хлопчинку, він… він не в Ньюмаркеті; він виїхав до Південної Америки. Він… він покинув нас.

Вел перевів погляд із неї на Сомса. Покинув їх! Чи йому шкода? Чи любить він батька? Хвилину він сам не знав — так чи ні. Аж раптом до нього наче долинув запах гарденії і сигар, серце його защеміло, і йому таки стало сумно. Батько це батько, хіба він може отак піти від нього! Ні, так не буває! До того ж не завжди батько був тим «шалапутом», якого він зустрів у «Пандемоніумі». В пам'яті його постали приємні спогади про модних кравців, про коней, про дарунки, які батько йому робив, навідуючи його в школі, про те, який він був щедрий, коли в нього водилися гроші.

— Але чому? — запитав він. І одразу пожалкував, що в нього вихопилось таке запитання. Скинувши маску незворушності, материне обличчя болісно скривилося, і Вел вигукнув — Добре, мамо, не кажи мені нічого! Але що це все-таки означає?

— Боюся, Веле, що це означає розлучення.

У Вела вихопився якийсь хрипкий звук, і він швидко позирнув на дядечка, на якого його привчили дивитися, мов на якийсь запобіжний захід проти наслідків того, що він, Вел, має батька, і навіть проти того, що в жилах його тече кров Дарті. Худорляве обличчя Сомса неначе здригнулося, і це ще дужче вразило Вела.

— Це можна зробити без розголосу, правда ж?

І він ясно пригадав, як йому самому цікаво було читати всі огидні подробиці скандальних шлюборозлучних процесів, що їх частенько друкували в газетах.

— Невже цього не можна зробити якось так, щоб не привертати нічиєї уваги? Це дуже неприємно для… для мами і… і для всіх.

— Все буде зроблено так, щоб уникнути розголосу, можеш бути певний.

— Так… але навіщо це взагалі? Адже мама не має наміру виходити заміж удруге.

Він сам, сестри, їхнє прізвище, заплямоване в очах його шкільних товаришів, в очах Крама, всього Оксфорда, в очах Голлі! Нестерпно! Для чого це?

— Правда ж, мамо? — гостро запитав він.

Зустрівшися віч-на-віч із своїми власними почуттями, які пробудив той, кого вона любила найдужче в світі, Вініфред підвелася з крісла ампір, на якому сиділа. Їй стало ясно: її син буде проти неї, якщо вона не скаже йому всієї правди; але як її сказати? Отож, і далі сіпаючи зелену парчу, вона звела погляд на Сомса. Вел і собі звів на нього погляд. Звичайно, це втілення респектабельності й почуття власності зробить усе можливе, щоб уберегти рідну сестру від такої ганьби!

Сомс повільно провів інкрустованим розрізним ножем по гладенькій поверхні столу маркетрі; потім, не дивлячись на племінника, мовив:

— Ти не знаєш, що твоїй матері довелося витерпіти протягом цих двадцяти років. Це, Веле, тільки остання крапля. — І, глянувши скоса на Вініфред, він додав — Розказати йому?

Вініфред мовчала. Якщо йому не сказати, він буде проти неї! А проте як це страшно для сина — почути такі речі про рідного батька! Стиснувши губи, вона кивнула головою.

Сомс заговорив швидким рівним голосом:

— Він завжди був як камінь на шиї в твоєї матері. Вона раз у раз сплачувала його борги; він часто приходив п'яний, ображав її, погрожував їй; а тепер він виїхав до Буенос-Айреса з танцівницею. — І, ніби сумніваючись, чи його слова справили на хлопця достатнє враження, зразу ж додав — Він подарував їй перли твоєї матері.

Вел конвульсивно підвів руку. Помітивши цей сигнал біди, Вініфред вигукнула:

— Годі вже, Сомсе! Замовкни!

В душі у хлопця боролися Дарті й Форсайт. Борги, пияцтво, танцівниці — все це можна ще зрозуміти, але перли — ні! Це вже занадто! І раптом він відчув, як материна рука стискає його руку.

— Ти ж розумієш, — чув він Сомсів голос, — ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.

Вел вивільнив руку.

— Але… але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!

Вініфред вигукнула:

— Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!

І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо — саме тепер, коли він їде вчитися в Оксфорд!

— Невже мамі не можна допомогти якось інакше? — спитав він. — Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.

На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.

— Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.