Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 108

— Чому?

— Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.

В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося — сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.

— Я не хочу говорити погано про твого батька, — провадив твердо Сомс, — але я знаю його досить добре і можу сказати з певністю: не мине й року, як він знову сяде на шию твоїй матері. Можеш собі уявити, що означатиме його повернення для неї і для всіх вас. Єдиний вихід — розрубати цей вузол негайно.

Вел мимоволі притих; і, подивившись на материне обличчя, він, мабуть, уперше по-справжньому збагнув, що його почуття не завжди мають найбільшу вагу.

— Гаразд, мамо, — сказав він, — ми тебе підтримаємо. Я б хотів тільки знати, коли це станеться. Ти ж знаєш, що це мій перший семестр. Я не хочу бути там, коли справа завариться.

— Хлопчику мій любий, — стиха мовила Вініфред. — Навіщо тобі цей клопіт? — Так за звичкою вона висловила те, що, судячи з виразу її обличчя, завдавало їй глибокого болю. — Коли це буде, Сомсе?

— Не можу сказати. Не раніше як через кілька місяців. Спочатку треба домогтися поновлення твоїх подружніх прав.

«Що воно, в біса, таке? — подумав Вел. — Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома». І він сказав:

— Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.

Хоча це був його останній вечір — завтра він виїздив, — Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.

Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу «Айсіум», де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано. У Тімоті частують добре, коли тебе чекають у гості, але тільки в такому разі. Нарешті він вирішив піти на Парк-лейн, почасти під впливом тієї думки, що виїхати в Оксфорд, позбавивши дідуся нагоди дати внукові трохи грошей, навряд чи справедливо щодо них обох. Мати, напевно, довідається, що він був там, і, мабуть, подумає хтозна-що; але хай собі думає. Він подзвонив.

— Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?

— Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.

Вел усміхнувся.

— Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.

Уормсон ледь усміхнувся — ну й шибеник із цього хлопця!

— Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.

— Отакої, — буркнув Вел, скидаючи пальто. — Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.

Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:

— Містер Валерус, мем.

«От клята душа!» — подумав Вел, заходячи у вітальню.

Теплі обійми, вигук Емілі: «Це ти, Веле!»— і тремтячий голос Джеймса: «Нарешті ти з'явився!»— допомогли йому відновити почуття власної гідності.

— Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне, — сказала Емілі.

І вони пішли в їдальню.

За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим, — столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей, — Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. «Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь, — подумав він. — Бідолашний старий, він висох на скіпку!» І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп:

— Вдома у нас таке заварилося, бабусю. Та, мабуть, ви знаєте.

— Знаю, мій хлопчику.

— Дядечко Сомс саме був у нас, коли я йшов із дому. А як, на вашу думку, невже нічого не можна зробити, щоб уникнути розлучення? Чому він так наполягає на цьому?

— Тихше, любий! — пошепки мовила Емілі. — Ми приховуємо це від дідуся.

Джеймсів голос озвався з протилежного кінця столу:

— Що там таке? Про що це ви розмовляєте?

— Про Велів коледж, Джеймсе, — відповіла Емілі. — У ньому навчався молодий Парізер, пам'ятаєш, згодом він мало не зірвав банк у Монте-Карло.

Джеймс пробурмотів, що він не знає, а Вел нехай там бережеться, бо ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він похмуро подивився на внука; крізь настороженість у його погляді прозирала любов.

— Чого я боюся, — сказав Вел, утупивши погляд у тарілку, — то це того, що мені доведеться жити в скруті.

Він інстинктивно вгадав слабке місце старого — його побоювання, що внуки не досить добре забезпечені.

— Ні, — сказав Джеймс, і з його ложки закапав суп, — ти матимеш досить грошей, тільки гляди, щоб тобі на все вистачило.

— Звичайно, — стиха мовив Вел, — якщо грошей буде досить. А скільки ж я матиму, дідусю?

— Триста п'ятдесят фунтів; це дуже багато. Коли я був такий, як ти, у мене майже нічого не було.

Вел зітхнув. Він сподівався дістати чотириста і боявся, що йому дадуть тільки триста.

— Не знаю, яку суму призначили твоєму юному кузенові, — мовив Джеймс, — він теж там навчається. Його батько багатий.

— А ви, дідусю, хіба ні? — зухвало спитав Вел.

— Я? — захвилювався Джеймс. — У мене стільки великих витрат. Твій батько… — І він замовк.

— У кузена Джоліона розкішний будинок. Ми їздили туди з дядечком Сомсом — стайні просто чудо.

— Ах! — Джеймс тяжко зітхнув, — Той будинок… Я наперед знав, що з цього вийде!

І він заглибився в похмурі роздуми над Тарілкою з риб'ячими кістками. Синова трагедія і той розбрат, який вона викликала в родині Форсайтів, і досі породжували в його душі цілу бурю сумнівів та побоювань. Вел, якому кортіло поговорити про Робін-Гіл, бо Робін-Гіл поєднувався з Голлі, повернувся до Емілі й запитав:

— Це той будинок, що його споруджено для дядечка Сомса? — і, коли вона ствердно кивнула, мовив — Бабусю, будь ласка, розкажіть мені про дядечка. Що сталося з тітонькою Айріні? Чи вона жива? Мені здалося, що сьогодні він дуже занепокоєний.

Емілі приклала палець до уст, але Джеймс почув слово «Айріні» і зразу нашорошив вуха.

— Що там таке? — озвався він, не донісши до рота кусника баранини. — Хто її бачив? Я знав, що нам іще не раз доведеться почути про неї.

— Ну ж бо, не хвилюйся, Джеймсе, — сказала Емілі. — Їж собі спокійненько. Ніхто нікого не бачив.

Джеймс поклав виделку.

— Отак воно завжди, мовив він. — Мабуть, я не доживу до того часу, коли ти мені що-небудь розкажеш. Сомс вирішив розлучитися?

— Дурниці, сказала Емілі з незрівнянним апломбом. — Сомс має досить здорового глузду, щоб цього не зробити.

Джеймс узяв у жменю свої довгі сиві баки й пригладив їх так, що вони закрили його кощаве горло.

— Вона… вона завжди була… мовив він, і на цій загадковій заяві розмова урвалася, бо саме зайшов Уормсон.

Але згодом, коли на зміну баранячому сідельцю подали солодке і фрукти, коли Вел одержав чек на двадцять фунтів і дідусів поцілунок, не схожий ні на який інший поцілунок у світі, — старечі уста припали до нього з якоюсь боязкою жадібністю, наче піддаючися слабкості, — він у холі спробував знову завести цікаву для нього розмову.