Комедії - Мольер Жан-Батист - Страница 56

56

На жаль, стосується, панове, і до вас.

Арсіноя

(до Селімени)

Ви, певне, вражені, що я сюди з’явилась,

Та ці добродії до того спричинились;

Обидва скаржаться на вчинок, що йому

Нема пробачення. Я ж віри не пойму,

Шанобу маючи давно до вас незмінну,

Щоб зважилися ви на річ таку злочинну.

Ні їхні докази, ні змажка та мала,

Що в нас лучилася, — ніщо не подола

Поваги й приязні глибокої між нами.

Я вірю — змиєте ви всі ганебні плями.

Акаст

Так, пані. Попросить уклінно ми прийшли,

Щоб ви пояснення вичерпне нам дали.

Ось лист: Клітандрові його ви написали.

Клітандр

Записку ніжну що ви до Акаста склали.

Акаст

(до Оронта й Альсеста)

Панове, по знаку вам, певне, букви ці,

Належать-бо вони увічливій руці,

Що знати всім себе дає люб’язне право.

Одначе дещо тут послухати цікаво:

«Ви дивна людина: судите мене за веселість і дорікаєте, ніби я ніколи не буваю веселіша, як тоді, коли вас нема. Це вельми несправедливо; і коли ви не прибудете якнайскоріше перепросити мене за таку образу, я вам довіку цього не подарую. Наш довготелесий віконт…»

От його ще тут бракує!

«… Наш довготелесий віконт, що з нього ви починаєте свої скарги, не належить до тих людей, які могли б мені подобатись, і відколи я бачила, як він цілих три чверті години безперестанку плював у криницю, щоб там кружки розходилися, — я не можу добру про нього мати гадку. Щодо маленького маркіза…»

Це я сам, панове, без хвастощів.

«… Щодо маленького маркіза, котрий так довго вчора мені товаришив, то, на мою думку, нічого нема нікчемнішого за його особу, і тільки його й слави, що плащ та шпага. А про добродія з зеленими стьожками…»

(До Альсеста)

Маєте й собі, пане ласкавий…

«… А про добродія з зеленими стьожками скажу, що він часом розважає мене своїми гострими вихватками та злою похмурістю, але багато частіше буває для мене нестерпний. Щодо пана з сонетом…»

(До Оронта)

Це на вашу пайку, добродію.

«… Щодо пана з сонетом, який спить і бачить себе, наперекір цілому світові, письменником, то для мене мука тяжка слухати його балаканину, і нудна його проза стомлює мене не менше від нудних його віршів. Зважте ж усе це, і ви зрозумієте, що життя моє зовсім не таке веселе, як вам видається; що вас мені бракує більше, ніж я можу це висловити, у всіх отих розвагах, де я мушу брати участь, і що найкраща приправа до наших утіх — це присутність любих серцю людей».

Клітандр

Так, а тепер я.

«Ваш Клітандр, про якого ви пишете і який так усе маніжиться, — останній з-поміж людей, що до них могла б я відчувати приязнь. Він збожеволів, думаючи, ніби його кохають, а ви — гадаючи, що вас не кохають. Верніться ж до розсудливості, поміняйтеся з ним почуттями і заходьте до мене якнайчастіше, щоб помагати мені терпіти набридливі його лицяння».

Душа одбилася прекрасна в цім писанні!

Самі ви знаєте, як це назвати, пані.

Так! Серця вашого збагнули ми секрет

І світу цілому покажем ваш портрет.

Акаст

Чимало дечого сказав би я до цього,

Та ні. Обурення не гідні ви мойого.

Але побачите: маленький ваш маркіз

Зугарен виграти собі й дорожчий приз;

ЯВА 5Селімена, Еліанта, Арсіноя, Альсест, Оронт, Філінт.

Оронт.

Так от яке мені судилося знущання!

А речі ж ніжні ті, а ніжне листування!

Любов удаючи, хотіли б ви усіх —

Щохвилі бачити у себе біля ніг

І обіцянки всім солодкі розсипати…

О!.. Як же я себе дозволив ошукати!

Спасибі ж красне вам, що серце ви мені

Моє вертаєте.

(До Альсеста).

А вам не заздрю, ні,

І оступаюся з дороги залюбки вам,

З кінцем заздалегідь віншуючи щасливим,

ЯВА 6Селімена. Еліанта, Арсіноя, Альсест, Філінт.

Арсіноя

Як змовчати мені? Палає в серці гнів!

На світі ще ніхто так, пані, не чинив

І не домислився до зрадництва такого.

Але признаюся: не жалую нікого,

(Показує на Альсеста).

Лиш він, хто присвятив найкращі вам чуття,

— Хто з вашим поєднать хотів своє життя,

Шляхетний над усіх, розумний та правдивий…

Альсест

Даремне похвали складаєте мені ви.

Скажу по щирості: за них я вдячний вам,

Та справу дивну цю розплутаю я сам.

Хоч серце в вас жалем глибоким оповите,

Нічим не можу я за жаль цей відплатити,

І як солодкої настане помсти час,

Що в виборі своїм спинюсь я не на вас.

Арсіноя

От як, добродію! Це, далебі, чудово!

Ви певні, що я жду лише на ваше слово,

Щоб з вами під вінець без роздуму піти,

Що кращої нема для мене і мети.

Але довідатись уже вам треба, мабуть,

Що крам збракований ніяк мене не вабить,

І гордощі свої покинути смішні.

У парі з вами жить, мосьпане, не мені.

Оддайте ліпше їй і серце ви, і руку…

Удвох прегарну ви утворите сполуку.

ЯВА 7Селімена, Еліанта, Альсест, Філінт.

Альсест

(до Селімени)

Що ж, пані… Слова я ще й досі не казав

І на чергу свою терпливо дожидав,

Уста німотою скувавши кам’яною.

Чи ж можу нині я…

Селімена

Так, мовою гіркою

Ви право маєте тепер мене ганьбить.

Карайте ж! Як огнем, докорами печіть!

Мені пробачення найменшого немає,

Я винна — і душа від сорому палає. —

До інших байдуже, і їхній крик — смішний,

Та злочин проти вас нестримний і тяжкий.

На мене дивитесь ви з невимовним гнівом,

І мушу я його признати справедливим,

Лукавства марного цураючись окрас. —

Ненависть я прийму заслужену од вас —

І мовчки…

Альсест

Зраднице! Ненависть утікає

Із серця, де любов палала і палає,

І хоч забути вас навіки б я хотів, —

Перемогти, своїх не зможу почуттів.

(До Еліанти та Філінта).

Ви, друзі, бачите: боротися несила.

Якимись чарами вона мене сп’янила,

Зустрівся з нею я на лихо й на біду, —

І все-таки кінця тут хоч-не-хоч дійду.

Що розум, що розважні міркування,

Як серцю людському приречене кохання!

(До Селімени).

Так, так… Забуду все, усе пробачу вам,

Скажу, що досі ви жили таким життям,

В такім оточенні, де нам під юні роки

Неважко прищепить найгірші всі пороки, —

Аби ви згодились зо мною утекти

Від цеї марної людської суєти

В пустелю, в закуток, геть од забав, фальшивих,

Для щастя світлого і радощів правдивих.

Лише наважтеся — і змиєте ви враз

В моїй душі сліди усіх тяжких образ,

Вгамуєте людську неумоленну мстивість

І вернете мені любити вас можливість.

Селімена

В пустелю, в закуток сховатися мені?

Зректися втіх життя на життєвій весні?

Альсест

Коли серця горять огнем у нас єдиним, —

Навіщо втіхи нам, навіщо люди всі нам?

Ми рай спізнаємо на лоні самоти.