Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 84

ІІІ

Вночі палата густіше пахнула міцним розпареним настоєм ліків. Іноді в тиші на низьких нотах сплескував окрик хворого і стихав, як дальній занепокоєний гомін осінньої хвилі.

Не спалось Дмитрові. Пожадливо вдихав різке повітря, прислухався до туго нап'ятих поривів вітру, а перед очима коливалась і коливалась роботяща весна.

Він ждав її, як сама земля; радів, угадуючи її легку, розгонисту ходу, і тривожився, хмурився, відчуваючи, що десь біля самого обрію причаїлися мертвотні приморозки і круговерть суховіїв. Вони врізалися не тільки в колгоспні масиви, а й в його тіло. І полегшено зітхав, коли чорні видіння змінювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки.

Серед усіх думок найбільше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький?

«Зерна такі, хоч на оберемок клади», — сміялися очі Варивона, і перед Дмитром знову піднімалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересіваючи до самого кореня сонячний дощ.

«А який же він, цей Навроцький? Чи зуміє по-справжньому ділом повернути? Не огородиться од широкого світу крихітними вікнами-діляночками, як деякі завідувачі хат-лабораторій? Ні, не може такого бути. Ніяк не може».

Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невідомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зріднялась із ним, як рідняться солдати в бою. І радісно було, що десь, зовсім недалеко, за засніженими шляхами, відкрився його однодумець зі своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; відкрився, мов нова зоря, тільки світ її не сотні років ішов до землі, а зразу ж проснувся радісними і хвилюючими промінцями.

І, вже засинаючи, твердо вирішив: «Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як він господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч і скупий він, а щось таки вділить. Мусить вділити».

Ця думка і в сні м'якою усмішкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчі Дмитра.

Вранці після сніданку він підійшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лінивими очима, характерними для спокійних розповнілих людей.

— Одужуєте, Дмитре Тимофійовичу? — радісно зустріла його, і дві борозенки побігли від уст до підборіддя.

— Зовсім одужав, Ганно Петрівно.

— От і гаразд. У нашій лікарні Марія Іванівна і мертвого поставить на ноги.

— А здорового з ніг звалить, — сказав жартома.

— От уже і не сподівалася на вас! Ну, Дмитре Тимофійовичу, на вас саме сонце не вгодить! Ніяк не вгодить! — так обурилася Ганна Петрівна, що аж крапельки роси затремтіли на її верхній губі.

Будучи простою, малописьменною жінкою, вона всією душею зрослася з лікарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими від болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрівни в якійсь мірі ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такі потрібні, вірно угадані слова, що перекручене, мов коріння, лице хворого з подивом починало м'якшати і розгладжуватися. І часто доводилося її чоловікові, мовчазному рахівникові з сільпо, до самої ночі сумирно простоювати в синюватому світлі коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокійним, співучим голосом якусь покалічену людину.

— Ганю, ти вже? — несміливо питався, коли вона з утомленою усмішкою боком виходила з палати.

— Тихше, Володю, — притискала короткий палець до вуст, і чоловік злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який і зимою красувався квітами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрівни. «Велика моя жалібниця», — любовно називав дружину, завжди почуваючи в душі перевагу її над собою…

— Ганно Петрівно, та я пожартував, — Дмитро був нерадий, що вирвалися такі слова. — Вірно — пожартував.

— Якісь у вас жарти… утопленика, — почала трохи відходити.

— Це тому, що я топився. З водою вони влилися… Ганно Петрівно, дайте мені мій костюм.

— А це що за нові жарти? — знову обурилась.

— Мені треба у місто сходити… На одну часинку.

— Дмитре Тимофійовичу, ви в своєму розумі? — в непідробленому жасі округлились очі сестри.

— Та наче в своєму.

— Ні, доведеться таки вас показати невропатологу. Лікували, лікували чоловіка, поставили на ноги, а він за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тоді про нашу лікарню скажуть? Ви подумали про це? Ідіть мені зараз в палату і чекайте обходу.

— А після обходу дасте?

— Ні, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у місті? — перейшла на офіціальний тон і зразу ж не втрималась на ньому: — Я сама піду.

— Самі ви цього не зробите.

— Чому б це я не зробила, товаришу хворий?

— То таке діло…

— Дмитре Тимофійовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не обманите і костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно і з усією відповідальністю. У нашій лікарні службові обов'язки виконуються вірно і точно.

— Ганно Петрівно…

— Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофійовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашій лікарні аж незручно такі слова слухати. У вас більше до мене справ нема? — Ганна Петрівна з перебільшеною строгістю вклонилася Дмитрові і, розгойдуючись, попливла в палату. «Несвідомість, цілковита несвідомість», — зашіптувала дорогою.

«У такої що-небудь випросиш, її нічим не проймеш, — похмуро провів поглядом широку постать в світлоблакитному халаті. — Несвідомість заїдає жінку і навіть не розуміє цього. Теж мені службові обов'язки у нашій лікарні виконує… Що ж його робити?»

Косуючи очима, прослідкував, коли строгий, білосніжний, як виводок лебедів, обхід попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярію. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж.

— Гараж! Олексієнко слухає! — загаркавив, заклекотів голос шофера секретаря райпарткому, і Дмитро зрадів, неначе маля.

— Сергію, виручай!

— А-а-а! Дмитре Тимофійовичу! Що воно трапилось? У лікарні захарчували чи горючого не дають? Це ми діло поправимо, — закипів розгонистий сміх.

— Ні, не те… Костюм і пальто у мене… вкрали.

— Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я її на тротуарі машиною переїду. Я її перетрушу, як солому соломотряс! — задихався від обурення міцний, басовитий голос.

— Сергію, це все потім зробиш. Зараз привези мені якусь одежину. Та й чоботи прихопи.

— І чоботи вкрали? Тоді я сам з цих господарів і ременя, і лика надеру.

— Товариш Марков дома?

— На нараду в обком виїхав.

— Сергію, мене підкинеш в одне село?

— Далеко?

— Кілометрів п'ятнадцять.

— Дорога справна?

— Нове шосе. До Жданівки.

— До Жданівки. Це територія другого району. Ні, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні ніяк не можу — у мене побачення.

— Та плюнь ти на побачення.

— Ну, Дмитре Тимофійовичу, від вас я цього ніколи не чекав. Спасибі. Услужили. Ці слова я передам по прямій адресі.

— Сергію, — мало не застогнав Дмитро. — Тут таке діло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох.

— Похвалить?

— Неодмінно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолуді.

— Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярії, Дмитро сторожко пішов до головного виходу. Коли ж біля лікарні загула машина, він нетерпляче вискочив на ганок і тривожно-радісним поглядом зустрів рослу постать Олексієнка, який, сяючи змовницькою широкою усмішкою, ніс перед собою оберемок одягу.

— Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! — забасив розчервонілий Сергій, ледве втискаючись у двері.

— Потім, Сергію. Скидай тут одежу і притримуй ручку, щоб ніякий дідько з лікарні не нарвався, — про жінок я думаю.

— Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? — здивувався Олексієнко.

— Чим тобі погане місце? — затанцював Дмитро, вбираючись у штани.

Шофер з подивом покосився на нього, а потім засміявся.