Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 85

— Тихше, Сергію: бухкаєш, наче грім, — уся лікарня збіжиться.

— Я б хотів, щоб тільки сестра-хазяйка прибігла. Це вона усе із коренем тут ломить?

— Із коренем. Вона така, — майже механічно відповів, натягаючи чоботи.

Але Олексієнко ще сильніше розреготався:

— Ох, і ловко ж ви мене підманули…

— Так уже й підманув… — не знає, що відповісти Дмитро.

Незабаром виїхали з міста, і зимовий сонячний день привільно розкинувся у всій своїй красі. Вдалину бігли поля, кружляючи, вони випромінювали трепетні струни прозоро-синього повітря. Здавалося, наче віяла легкого зернистого дощу піднімалися вгору, з снігової рівнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожні дерева накрапали золотисто-голубим воском, і посічений сніг під ними лежав, як щільники.

З долини, неначе з дна, почало підніматися, напливати село, навпіл поділене рікою.

Після недовгих розпитів зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'їхати в двір, як із східців ганку проворно збіг низькорослий літній чоловік з загостреним внизу землистим обличчям і карими упертими очима.

— Просимо до хати, — з гідністю вклонився Дмитрові і Сергієві.

У великій світлиці Данила Петровича Навроцького тісно від книжок, вазонів, ящиків і полумисків. Зелені вогники сходів м'яко піднімалися над вогким чорноземом. мідними злитками суглинку і попелястим супіском, від якого так свіжо віє лісовим корінням.

— Не вміщається все моє господарство в хаті-лабораторії. Прийшлося викурити свою бабу із світлиці, — викресали смугу мерехтливих іскор розумні примружені очі Навроцького. — Стара! Ти там щось приготуй для гостей! — гукнув, не розчиняючи дверей до другої кімнати. Сівши за стіл, він, наче птах із клітки, виглядав з-за двох високих стосів книжок.

«Бібліотека більша, ніж у мене», — з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобні книжкові шафи.

Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував від одного ящика до другого, пояснював, що і як у нього посіяно, які досліди йому вдалися, а на яких спіткала невдача. І мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термінами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрібніші слова, міркуючи, що можна розповісти Варивонові, аби той передав яку новину Григорієві Шевчику.

Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, і слово почало падати мляво, обережно.

— Вивів пару кущиків. Але ще треба перевірити, бо може розщепитися. Мої досліди з житом тільки в ембріональному стані.

— Даниле Петровичу, хоч покажіть своє зерно.

— Та… — зам'явся Навроцький і раптом веселіше додав: — Восени я висіяв його в грунт…

— Усе висіяли? — недовірливо і з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною зміною рухливого обличчя.

— Та кілька зернин залишилося, — промовив нерішуче, і тінь невдоволення зморшкувате лягла на чоло. — Всього-на-всього кілька зернин. Бережу їх, як зіницю ока.

— Дайте хоч одним оком поглянути на них, — стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнів.

— Вони десь у Юрія, синка мого, а він саме поїхав на курси.

Було явно видно, що обережний селекціонер хитрує, і Дмитро, мліючи від хворобливого поту і млосного стугоніння крові, ледве стримував себе, щоб не сіконути пекучими, злими словами.

Не такою він уявляв собі зустріч з Навроцьким. Завжди, стрічаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. І такі люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б він їх бачив раз на віку. Коли ж його сподівання не здійснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцінніші скарби.

— Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на виставку вези.

— Гречку? — насторожився і зацікавився. — А де вона?

— Дома. Я з лікарні.

— Дома? — недовірливо поглянув на Дмитра. — Ага! А моє жито в Юрія. Він з ним найбільше діло має. Бригадир! Та ще який бригадир! У Москву, думаєте, даремно на Другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників їздив? — почав розхвалювати сина, щоб якось змінити напрямок розмови.

— Бригадир? — уже шаленіє Дмитро. — І зерно ховає од вас? Чи ви заховали це жито від людського ока? Як одноосібник, заховали!

— Це ти про мене!.. Це я тобі одноосібник?! — відхилився назад Навроцький, і його землисте обличчя поплямилось рум'янцем. А потім почало бліднути.

— Ну, не одноосібник, а ворсинки поганенькі є, — пригадав давні слова Віктора Сніженка.

— У мене ворсинки? Поганенькі? — задихався од обурення Навроцький, а очі його, мов два буравчики, презирливо свердлили Дмитра.

— Коли б не було, не загратувалися б своїми діляночками. Велике діло квоктати над цими мисочками, як курка над гніздом, — покосився на мережані полив'яні полумиски.

— Це я над мисочками квокчу? Ти, ти, товаришу… ти… вульгарний механіст!

Дмитро здивовано глянув на старого і несподівано розсміявся, але тому було не до сміху.

— Він мене мисочками попрікає! Я цілий бій витримав з бабою, поки вона своє добро під мої досліди віддала. А в тебе, знаю, всі черепки на миснику красуються… Бач, одноосібника, індивідуальника, сучий син, знайшов. А що ти за один будеш? Чому ти мені свою гречку не показуєш? Приїхав розуму випитувати в старого? Об'їхати хочеш? Останнє забрати хочеш? Знаємо ми таких хитрих! Не вперше бачимо! Не подобаються мої мисочки — скатертю доріжка! Аякже! Плакати буду за ним! — застрибав по хаті Данило Петрович, театрально вимахуючи дрібними кулачками. — Стара! Покинь там поратися. Гості у нас обідати не будуть, їм спішити треба! На свої мисочки!

В цей час широко відчинилися двері і, наздоганяючи клуби морозу, в світлицю радісно вскочив сизий від холоду Варивон Очерет.

— Данилові Петровичу низький уклін, — вклонився і шанобливо підійшов до старого. — Сердечне радий вас бачити. Дуже радий!

Навроцький щось забурмотів, висмикнув руку з міцних пальців Варивона, притих.

— А тут наче наукова дискусія почалася?

— Та… почалася. Уже й закінчилася, — промовив Навроцький, не можучи знайти собі місця.

— О, та у вас відомий бригадир Горицвіт гостює! — здивовано скрикнув Варивон, наче тільки тепер помітив Дмитра. — Що то значить новатор новатора почув. Ви знаєте, яку він гречку вивів? Одначе до вас учитися приїхав!

— Та… приїхав… А ви хто будете?

— Бригадир Варивон Іванович Очерет. Спеціалізуюсь і росту на просі. І непогано виходить — каша родить!

— Очерет? Це той, що взимку отаву косив? — повеселішав Навроцький.

— Той самий! — закивав головою Варивон і насмішкувато поглянув на Дмитра.

— До мене теж по зерно приїхав? — строго запитав Навроцький Варивона.

— Що ви, Даниле Петровичу, — промовив із здивованням. — І в помислах таке не ворухнулося. Навіщо зобижати чоловіка: знаю — мало у вас зерна.

— Це ти правду кажеш, — схвально закивав головою. — Але хіба це інші розуміють? Вони мене зразу в одноосібники записали. Я самий перший в тридцятому році вступив у колгосп. Куркульня усі мої вікна перестріляла. Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жінку ножами. А мене одноосібником… Та я за нове життя живцем серце із грудей вийму! — з кожним словом підвищував голос, завзятіше воював проти удаваних ворогів і сам кращав у своїх очах. Але розмити почуття досади не міг.

— Є несвідомі елементи, — співчутливо піддакнув Варивон, ледве стримуючи сміх: усю пересварку Навроцького з Дмитром він почув ще знадвору. — Помогти чоловікові не поможуть, а настрій зіпсувати — категорично зіпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привіз — одну книжку дістав.

— Про сільське господарство? Наукову?

— Наукову, — витримав паузу Варивон.

— Це ти молодця, Варивоне Івановичу. Молодця. Яка ж у тебе книга?

— Про віддалену гібридизацію.

— Варивоне Івановичу, це правда? — вражено застиг на місці Навроцький, і куточки його уст затремтіли радісно і — якось жалісно, по-жіночому. Аж Дмитро здивувався.