Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 86

86

— Чиста правда! — ефектно вийняв із внутрішньої кишені пальта невелику, в зелених берегах, книгу.

— Варивоне Івановичу, голубчику! — зовсім обм'як од радості чоловік. — Це ж не книжка, а мрія! Мрія моя! Я теж про гібридизацію думаю, — ухопився обома руками за подарунок і притис його до грудей.

А Дмитро у подиві нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях Данила Петровича він пізнав свою книгу.

— Спасибі, спасибі, Варивоне Івановичу, — забігав по хаті Навроцький і кудись непомітно сунув подарунок. — Скільки я розшукував її. Хотів уже до Києва їхати — засісти в бібліотеці і переписати від палітурки до палітурки. От удружив, так удружив! Чим же я тобі віддячу?.. Варнвоне Івановичу! — раптом рішуче блиснули очі в Навроцького. — Вділю тобі кілька зернин свого жита.

— Та не треба, Даниле Петровичу. Не хочу вас зобижати…

Дмитро ледве не застогнав, позеленів, нетерпляче подався вперед до Варивона, але той застережливо і грізно покосився на нього.

— Ні, ні! Ти не зобидиш, а порадуєш мене. Знаю, в які руки зерно йде! Все знаю! В таких руках воно не розтечеться, як вода у жмені.

— Воно то вірно — не розтечеться. Але ж… — шанобливо ламався Варивон.

— Без усяких «але ж!» — вигинаючись поміж ящиками і мисками, проворно попрямував до шафи. Але, щось згадавши, зупинився: — Тільки куди ж це Юрій заховав зерно?

Дмитро аж захитався і обм'як.

— Ні, таки у шафі, — сказав переконливо Данило Петрович і зашарудів, задзвонив руками, перебираючи якісь пакуночки і слоїки. Через хвилину, урівноважений і прояснений, він гордовито підійшов до Варивона:

— Візьми мою працю, бригадире. Хай вона тобі щастя принесе. Останні зерна віддаю, бо вірю тобі.

Пучка великих іскристих, з найніжнішим пушком зернин лягла на широку долоню Варивона, і чотири голови схилились над нею, наче над золотим розсипом.

Першим опам'ятався Данило Петрович. Вологими, мрійними очима оглянув усіх своїх гостей, обережно позадкував назад, трохи відхилив двері у другу кімнату і тихо, щоб не сполохати людей, напався на жінку:

— Стара, що ти собі думаєш? Давай скоріше обідати. Скоро усіх голодом замориш. Вічно ти, як почнеш возитися… Сливняк там у тебе якийсь знайдеться? Із зимостійких слив?

— Усе знайдеться. Тільки ти вже не йди до гостей, поки я їх не посадовлю за стіл.

— А то чому?

— Тобі ж довго команду змінити? Знову зарепетуєш на всю хату: гості у нас обідати не будуть!

— Так уже і зарепетую, — промовив примирливо. — Ти ще не знаєш, які люди у мене. Один Варивон Іванович чого варт. Знаєш, що він мені привіз?

— Певне, якесь зерно? Знову піддобрюєшся, щоб останні миски вициганити? Скоро доведеться нам із горшків їсти, — похитала головою і усміхнулася.

За обідом Данило Петрович майже нічого не їв. Легко перехилить чарку густого сливняку, щипне шматок хліба, і знову очі розбігаються по сторінках книги.

— Це тільки подумати! — з подивом, з захватом і зітханням вириваються слова про гібридну пшеницю. — Багатолітня! Багатолітня, товариші!

— Як людина, — піддакує Варивон.

— Ну, то вже ти занадто, Варивоне Івановичу, — обережно поправляє Навроцький і, знову косуючи оком на книгу, вигукує: — Скільки простору перед нами, аж рукам і серцю радісно! Що з природою робиться.

— Радянська наука робить, — делікатно поправляє Варивон.

— Радянська! Сталінська! Бач, що товариш Сталін сказав:

«Сміливіше експериментуйте, ми вас підтримаємо…» Це, думаєш, одному вченому сказано? Це мені, тобі і… — поглянув на Дмитра, — нам усім сказано. Що б ми не робили, треба робити сміливо, з радісною душею. Ех, скоріше б весни дочекатися… Зробиш щось путяще — і ідеш своєю землею такий щасливий… як у перші дні кохання. Навіть сонця не помічаєш.

— Сказився старий, — презирливо зібрала бляклі уста дружина.

Данило Петрович поглянув на неї і знову звернувся до Варивона:

— Ох, і порадував ти мене… Віддалена гібридизація. У мене тут є свої міркування. Від практики домисли йдуть… — набігла свіжа думка… — А скажи: звідки ти дізнався, що мені саме такої книги бракує?

— На ярмарку з вашими колгоспниками гомонів… Навіть знаю, що вас чорнокнижником називали.

— То діло давнє було, — обізвався з неохотою і раптом Пожвавішав: — Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа і попросимо, щоб він надіслав нам трошки свого чудодійного зерна…

Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила. Петровича. Той зрозумів його погляд і осікся.

— Багато до нього таких листів надходить, — завагався Варивон.

— Багато?.. А ми від імені двох колгоспів пошлемо. Від Вашого і нашого. З усіма підписами і печатками. Неодмінно уважить нам Трохим Денисович. Варивоне Івановичу, ти легку до письма руку маєш?

— Аякже! — відповів завзято і з надією глянув на Дмитра. Той схвально кивнув головою і витер з чола краплини млосного поту.

— Та ти хоч людям поїсти дай. Одна нетерплячка, а не чоловік, — втрутилася дружина…

Уже довгі тіні повибігали з усіх закутків, коли Варивон, Дмитро і Сергій розпрощалися з Данилом Петровичем.

— Варивоне Івановичу, ти ж підписи післязавтра притаскай, щоб діло скоріше проростало.

Тільки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра:

— Які тебе чорти з лікарні погнали? А тепер уже гориш увесь!

— Щось трохи гуде, — погодився. — Може від сливняку?

— Від великого розуму. Теж мені оратор знайшовся! Ледве всієї справи не зіпсував. І чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти, видно, сам собі не подобаєшся!

— То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собі подобається.

— О, вже мислитель знайшов зачіпку. Ну. та дідько з тобою — бери! — обережно витягнув загорнуті в хустину зерна. — Щастя вирощуй. Усі колгоспи порадуй ним.

— Варивоне!.. Дружок! Спасибі, Варивоне, — обома руками вхопився Дмитро за хустину і засміявся: — це зерно не дасть мені захворіти!

— Коли б то так, — пробурмотів Варивон. — Привіз би його декому без твоїх роз'їздів.

— Варивоне, і ти думав про мене?

— А про кого ж! Не бачив, які бісівські вогники загорілися в тебе, коли в лікарні сказав про жито. Тоді й подумав я: дістану зерна для друга — звеселю його… А він старими словами Навроцького на переляк бере. Словом ти… вульгарний механіст!

І всі троє весело розсміялися.

ІV

В здибленому рухливому небі проривалися блакитні ріки, і журавлина пісня, пролітаючи над селом, торкалася серця.

Надвечірня година втихомирила вітри. На греблі прозоро-жовті, по-весняному димчасті дерева живими верхами врізались в голубінь, в червоний одсвіт заходу, і свіжі барви між ними струмували, мінились, як на бистрі.

Протоптаною, ще податливою стежкою поверталася Докія з невісткою з широкого обвітреного поля. Весняна смага обпалила і налила жаром обличчя Югини. Тому стали непомітними рожеві веснянки біля перенісся, а привітний блиск її очей здавався темним, як в утомлених людей. Одначе ні утоми, ні тієї доброї млосності, що навесні обтяжує ноги, міцніше притискає їх до землі, не чула молодиця. Ішлося легко, начебто ні роки, ні діти, ні щоденні турботи не торкнулися її невисокої постаті, проясненого чола.

На Великому шляху, тепер вкритому лиснючим синюватим асфальтом, зацокали копита, і згодом міцний гуртовий спів, зближаючись, перехлюпнувся через греблю, залив широку вулицю, почав з долини розтікатись селом, як розтікається тихими вітрами пахучий березневий відпар.

Ой, сяду я край віконця Виглядати чорноморця. Чорноморець їде, їде…

— Орачі повертаються.

— Як славно співають, — оглянулася назад Докія, і її строго окреслене, темне обличчя подобрішало, м'яка тінь перебігла по зморшках. Неквапним помахом руки поправила чорне, заткане сивиною пасмо волосся, і тільки одна незахована павутинка тремтіла над чолом, неначе нескошена стеблина під вітром.