Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 33

— Ну, писали опосередковано, — відповів я, — Про те, як “голоси” потруїлися контрабандними наркотичними речовинами. Те, що цей товар надходить із Забодянщини — загальновідомий факт.

— Тоді, можливо, якраз це зумовило затримку дозволу? Га, Бруксе? — підозріло примружився Джаскін, — Ти, хлопче, зрозумій, я тебе не звинувачую, але слід же з’ясувати…

— Звісно могло. Будь-що могло. Однак, якщо комусь, хто давно вже знає про використання нелегальних речовини у цілях розвитку бізнесу, було потрібно припинити цей процес, вони могли б зробити це коли-завгодно, а не чекати, доки з’явиться стаття. Її ж могло й не бути — якби нас з Нінкою тоді у лікарні зупинили… Так що, вона могла бути приводом, але причиною? Ні, не вірю.

Тільки-но Джаскін збирався щось заперечити, як двері розчахнулися і з’явився Головний Редактор у всій красі, із палаючим поглядом та гнівною гримасою. Власне, коли Пайба Оліфаг нервував, його обличчя починало виглядати, як той страшний калейдоскоп, який так мене вразив за першої нашої зустрічі.

— Ви — читали?

Ми, кожен на свій манер, засвідчили, що таки читали.

— Ну і? Не бачу відповідної реакції! Той факт, що наша співробітниця може виявитися причетною до злочину, ще не причина впадати в анабіоз. Навпаки, слід уже бути на місці подій і спробувати з’ясувати все, що можливо. Брукс, ти, як я розумію, маєш особисте зацікавлення у розв’язанні цієї справи.

— А відки ви знаєте?

— Я знаю все, — хитро всміхнувся старший жрець Щоденного Бога, — давай, бігцем, до посольства. Нічого, не переживай, алібі ми тобі скльопаємо — ну, припустімо, доведемо, що у тебе немає улюбленішої справи, як працювати ночами у компанії як мінімум двох свідків старше вісімнадцяти. Тільки це тобі навряд чи допоможе.

Я не міг би вилетіти з відділу швидше, аби навіть мною вистрілили з мортіри. Що ж це в чорта-ляха відбувається? Якщо це все Архи влаштували, і їм вдасться затримати Ешлі у якості підозрюваної, то вони зможуть її допитати і дізнаються зрештою все — і те, чого від мене не зміг отримати Фобіус, та і все інше, що їх цікавитиме. Мені тоді гаплик, їй теж, та і Редакції доведеться непереливки. Чогось такого, власне, я і чекав. Та це якраз той випадок, коли б так хотілося помилитися!

Я не встиг і помітити, як дістався посольства. Певно, це через те, що невеселі думки (за браком будь-яких інших) випереджали мене на кілька метрів і, певно, опинилися на місці подій раніше за мене. Там вже повним ходом йшла робота з підготовки до урочистих поминок: розвантажувалися фури з рулонами чорних стрічок, віночків від доброзичливців та ящики з напоями і наїдками. Серед них, наскільки мені — майже Бакалавру Кулінарії за спеціалізацією “Фуршетна справа” — було відомо, обов’язково повинна бути горілка “Скорбота столова”, пиво “Печаль світла”, прохолоджувальні напої типу “Смуток сильногазований”, закуска із високим вмістом цибулі та шоколад чорний, “Жалобний”. Процедура поминок у нас давно вже інституалізована, що в принципі добре, оскільки невтішним родичам і близьким не доводиться імпровізувати на тему “кинув ти нас!”, а пропонується цивілізовано напитися і розважитися. От, до речі, звідки походить вислів “обмити покійника”: ну, вшанувати його пам’ять споживанням міцних напоїв.

Ото ж бо, не встигла людина трагічно загинути, як уже справа покотилася по накатаних рейках. Народ зібрався, адже ж не пересічний споживач дуба дав, а шанований дипломат, так що може навіть буде якесь піротехнічне шоу. Журналісти теж часу не гаяли: я побачив тут у натовпі кілька знайомих облич: вони, очевидно, ділилися враженнями від останніх подій.

— Що чути, колеги? — втрутився я у розмову. Певно, якби не моє розпачливе становище, я б поводився більше чемно, а так — є підстава похамствувати.

Поважна леді із сивими вусами глянула на мене прихильно і сумно повідомила:

— Загинув молодий красивий посол хорошої і привітної країни Забодянщини.

— А як? Чому, не знаєте?

— Кажуть, самогубство. 7 кульових поранень із відстані 30 метрів, всі смертельні. Що й не кажіть, неправдоподібно: не міг же він вистрілити 7 разів із 6-зарядного револьвера! Та й мотиви… Тепер не лишилося чоловіків із такою чутливою душею, як колись — хіба зміг би хто із сучасників вчинити самогубство через професійні невдачі? Зовсім не лишилося справжніх джентльменів.

В цей момент вчинився якийсь шум: виявляється, з будинку вивозили тіло потерпілого небіжчика. Кілька вправних розпорядників несли досить безформну масу, загорнуту у мішок, що складався з багатьох барвистих клаптиків та стрічок. Щось національно-забодянське, вирішив я. От тільки що нагадує мені цей барвистий ансамбль… Ага, писана торба, про яку йшла мова в Геліконі! Отже, справдилося друге попередження пана Мерфі! Що ж тепер, качки… і що з тими драними качками?

— Отже, існує якась альтернативна версія? — із новим ентузіазмом відновив я бесіду.

— Певно. Розпорядники стверджують, що “версії розробляються”, та ми з вами знаємо (вона дружньо поплескала мене по плечу), що це означає — вони вже в курсі, хто скоїв такий красивий злочин.

— Ага, звісно. Дуже дякую.

Змістовне словосполучення — “красивий злочин”. Тільки справжній митець спроможний на такий “от кутюр”. Чи могла Ешлі мати прихований талант, який прогавило начальство? Навряд… Хоча її депресивний стан свідчив про багату душевну флору і фауну, і, ймовірно, якісь здібності до кримінальної творчості. Хтозна. Глянути б на місце вбивства! Але там товчеться просто недоречна кількість розпорядників, які, хоча і з чуттєвим блиском в очах спостерігали за розвантаженням ритуальних напоїв, не випускали з поля зору і натовп цікавих. Мене на якусь мить штрикнуло відчуття безсилого відчаю. Як мені туди потрапити? Як знайти Ешлі?

— Ви когось шукаєте, юначе? — люб’язно поцікавилася леді з вусами, — як не вчорашній день, то може, жінку?

— Ага, дуже дотепно, — чомусь розлютився я, — Шукати собі партнерку для романтичних зустрічей на місці вбивства! Це ж яка спільність інтересів! Думаю, буде надзвичайно збудливо обговорювати з нею на любовному одрі деталі кривавих злочинів…